Мікроінтерваліка

Мікроінтерва́ліка[1] (від грец. μιχρος — маленький і лат. intervallum), також мікрохрома́тика,[2][3] мікрото́новість,[4][5] мікрото́ніка[6][7] (від грец. μικροτονική, що не має прямого стосунку до тоніки та означає лише вживання мікротонів, як діатоніка означає лише вживання тонів) і т.і.[8] — звуковисотна система де є інтервали менші за півтон — мікротони. Висоти, що не збігаються із стандартно темперованими, є мікротонові, бо відрізняються від темперованих на мікротони.

До мікротонів відносяться, наприклад, 1/4 тону, 1/6 тону, коми: Піфагорова (бл.1/9 тону), Дідімова (1/10 тону), хрома (1/12тону) а також складні інтервали (напр. 3/4 тону тощо).

Присутність у музичних культурах

Мікроінтерваліка була властива музиці стародавньої Греції (т.зв. ен(г)армоніка (грец. εναρμονιον), поширена в музиці Індії (октава ділиться на 22 ступені — «шруті»), арабського макаму, азербайджанського мугаму, таджицького макому (шашмакому), індонезійського гамелану та більшості інших музичних культур. Нетемперовані семиступеневі лади властиві і українському (особливо західно-українському) фольклору. Так, наприклад, характеристика гуцулського ладу, як мінорного з підвищеною IV та VI ступенями є вельми приблизним наближенням народної практики до норм європейської професійної традиції.[4]

Чвертьтонова нотація в нотному редакторі Sibelius

У європейській академічній музиці

Експерименти з використання мікроінтерваліки здійснювали музикознавці епохи Відродження — Маркетто Падуанський, Джон Хотбі[9], та Нікола Вичентино). Гійом Котле використовував 19-тоновий поділ октави («Chromatic Chanson», «Seigneur Dieu ta pitié», 1558).

Як професійна техніка композиції в Європі і США, мікроінтерваліка з'явилась у XX столітті. Мікротонові теорії (наприклад, І. Вишнеградський, А. Оголевца, А. Габи, А. Д. Фоккера тощо) не отримали широкого визнання в музичній науці[10] і не були прийняті найбільшими композиторами XX століття[джерело?]. Музика Вічентіно, Вишнеградського, Габи, Х. Бадінгса, Г. Парча тощо зберігає статус екзотичного явища в історії так званої серйозної західної музики[джерело?].

Ширше і систематичне застосування мікроінтерваліка отримала в другій половині 20 ст., що було пов'язано з розвитком сонористики (творчість В.Лютославського, К.Пендерецького цього періоду). В творчості радянських композиторів (А. Шнітке, С. Губайдуліна, Е. Денісов) 60-х — 90-х років, мікроінтерваліка використовується переважно як ладо-інтонаційний засіб; у спектральній музиці (французькі композитори — Жерар Грізе, Гюґ Дюфур, Трістан Мюрай та ін.) — основа «спектральної» (тобто побудованої на особливостях спектру звуку) гармонії тощо Мікротоновим за своєю сутністю був синтезатор АНС, сконструйований радянським інженером Є.Мурзіним в кінці 1960-х років. Приклади використання мікроінтерваліки можна знайти і в партитурах українських композиторів (В. Рунчак, А. Загайкевич та ін.)

Проте використання мікроінтерваліки пов'язане з цілою низкою проблем виконавського характеру (напр. на фортепіано та інших клавішних інструментах виконання мікроінтерваліки вимагає спеціального настроювання інструменту).

Див. також

Примітки
  1. Юцевич 2003, Мікроінтерваліка
  2. Холопов 1973-82: «рос. Микрохроматика»
  3. Брайнин 1997
  4. Найдюк 2011: «елементи „мікротоновості“ є в народній музиці»
  5. Когут 2005, с.21:"рос. с микротоновостью"
  6. Холопов 1973-82: «рос. микротоника»
  7. Когут 2005, с.21: «рос. неприемлемым следует считать и определение понятия “микротоника”»
  8. Когут 2005, сс.20-1: «рос. Неприемлемым, на наш взгляд, следует считать применение всё чаще появляющихся терминов “микротональность”, “микротоналика” и т. п. для определения микротоновой музыки, < … > лад или иная структура могут быть < … > не связанным с микротоновостью вообще, а производное новое понятие “микровысотное положение лада” нуждается в дополнительных трактовках и объяснениях, < … > неприемлемым следует считать и определение понятия “микротоника” < … > Желательно, чтобы авторы подобных терминов в случае их применения давали бы их четкие определения»
  9. В трактаті «Tractatus quarundam regularum artis musice» (не пізніше 1487); не виданий.
  10. Авторитетні західні та радянські дослідження по гармонії (Шенберг, Шенкер, Хіндеміт, де ла Мотт, Тюлін, Бершадська і багато ін.) або не зачіпають мікротонових явищ в європейській музиці взагалі, або трактують їх як теоретичні та композиторські експерименти (Холопов).

Посилання

Література
  • Barbieri, P. Enharmonic instruments and music 1470–1900. Latina: Il Levante Libreria Editrice, 2008.
  • Холопов, Ю. Н.. Микрохроматика // Музыкальная энциклопедия : [в 6 т.] : [рос.] / гл. ред. Ю. В. Келдыш. — М. : Советская энциклопедия : Советский композитор, 1973—1982. — (Энциклопедии. Словари. Справочники). (рос.)
  • Холопов, Ю. Н. Гармония. Теоретический курс. М., 1988
  • Холопов, Ю. Н.; Кириллина, Л. В.; Кюрегян, Т. С.; Лыжов, Г. И.; Поспелова, Р. Л.; Ценова В. С. Музыкально-теоретические системы. Учебник для историко-теоретических и композиторских факультетов музыкальных вузов. М., 2006.

Додаткові матеріали
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.