Жіноча збірна СРСР з волейболу

10 вересня 1949 року на I чемпіонаті Європи в столиці Чехословаччини Празі жіноча волейбольна збірна СРСР вийшла на офіційну міжнародну арену. Перший свій матч вона виграла в збірної Польщи з рахунком 3:0. З таким же рахунком були переможені й решта учасниць європейського першості — Румунія, Франція, Угорщина, Нідерланди і Чехословаччина. Отже, дебютний турнір найсильніших європейських національних збірних приніс закономірний успіх радянським волейболисткам. Основу збірної склали спортсменки, які виступати за команди-призерки чемпіонату СРСР 1949 року — Мілітія Кононова, Валентина Осколкова, Тамара Петрова, Валентина Свиридова (усі — «Локомотив» Москва), Серафима Кундиренко, Олександра Чудина (обидві — «Динамо» Москва), Таїсія Баришнікова, Анна Афанасьєва, Валентина Квашеніннікова (усі — «Спартак» Ленінград), а також Олександра Жарова з московського «Спартака» і Віра Міссік з ленінградського «Медика». Очолював перших чемпіонок Європи наставник московського «Локомотива» Олександр Сергійович Анікін.

Переможна хода радянської збірної мала повторення на двох наступних європейський першостях 1950 і 1951 і на першому жіночому чемпіонаті світу з волейболу 1952, що проходив у Москві. І знов суперниці не змогли виграти в команди СРСР жодної партії. Цих успіхів збірна досягла під орудою Валентини Осколкової.

На чемпіонат Європи 1955 року до столиці Румунії Бухарест збірна СРСР прибула значно оновленою (порівнянню з попереднім офіційним турніром — чемпіонатом світу 1952), включивши до заявки одразу 7 дебютанток. На чолі команди був один з найбільш відомих вітчизняних волейболістів Олексій Петрович Якушев. Єдиної поразки від збірної Чехословаччини — 2:3 — було достатньо, аби позбавити наших спортсменок першості, проте неабиякого досвіду набули наші молоді волейболістки, які склали основу збірної в наступних турнірах. Серед них Людмила Мещерякова (Булдакова), Лілія Каленик (Коновалова), Антоніна Моісєєва (Рижова), Лідія Стрельнікова та ін.

Уже наступного — 1956 — року на світовій першості в Парижі збірна СРСР відстояла титул найсильнішої команди світу, перемігши всіх своїх суперниць. Такий же успіх спіткав збірну і на чемпіонаті Європи 1958 року в Чехословаччині, де радянська збірна повернула собі звання найкращих на континенті.

Черговий чемпіонат світу відбувся 1960 року в Бразилії. Збірна СРСР на південноамериканскому континенті підтвердила статус фаворитки. Усі 5 матчів на турнірі радянська команда завершила на свою користь.

У жовтні 1962 року у СРСР відбувся 4-й чемпіонат світу з волейболу серед жінок. Завершився він доволі неочікувано. Срібні призерки попередньої світової першості збірна Японії під керуванням старшого тренера Хірофумі Даймацу вже в 3-му турі фінального раунду обіграла з рахунком 3:1 радянську команду і, пройшовши решту матчів без поразок, здобула чемпіонський титул, залишивши господарок чемпіонату на 2-й шаблі п'єдесталу пошани. Саме із цього турніру почалося бескомпромисне суперництво радянської і японської волейбольных шкіл, яке триває з переменним успіхом упродовж 20 років.

Поразка була доволі болісно сприйнята радянським спортивним керувництвом. Замість Олексія Якушева, який керував збірною впродовж 7 років новим старшим тренером призначили Олега Чехова, який раніше входив до тренерского штабу чоловічої сборной СРСР. До європейської першості 1963 року майже наполовину оновився склад головної команди країни. Проте, на результатах збірної в континентальних змаганнях ці зміни не позначилися. І надалі радянські волейболистки домінували в Європі з великою перевагою. Чемпіонати Європи 1963 і 1967 років завершилися переконливими перемогами нашої жіночої дружини.

1964 ріку стався олімпійський дебют волейболу на Іграх XVIII Олімпіади в Токио. Збірна СРСР, перемігши команди Румунії, Південної Кореї, Польщі і США з однаковим рахунком 3:0, поступилася чемпіонкам світу і господаркам турніру японським волейболісткам з таким же результатом. Підсумок — 2-е місце.

1966 року головним тренером жіночої сборной СРСР був призначений Гіві Олександрович Ахвледіані, який до того очолював чоловічу збірну, з якою здобував звання чемпіонів світу 1960 і 1962. Дебют нового наставника мав відбутися в жовтні 1966 на світовій першості в Перу. Але після відмови південноамериканок від організації чемпіонату турнір перенесли до Японії, де стався скандал: організатори відмовилися заявляти сборные НДР і КНДР під їх офіційними назвами (замінивши їх на Східна Німеччина і Північна Корея), а також вивішувати їх прапори і виконувати гімни. Наслідком цього стала відмова цих збірних від участі. Солідарність з ними виявили також команди Радянського Союзу, Китаю, Чехословаччини, Польщі й Угорщини, покинувши турнір.

У наполовину оновленому (порівнянню з Олімпіадою-64) складі радянська команда успішно витримала іспит європейською першістю 1967, на нуль обігравши всіх суперниць. Олімпійський волейбольный турнір 1968 року в Мехіко також завершився впевненою перемогою збірної СРСР.

На початку 1970-х радянська збірна під керівництвом Гіві Ахвледіані виграла 4 поспіль офіційних турнірів ФІВБ — чемпіонат світу 1970, чемпіонат Європи 1971, олімпійський турнір 1972 і, нарешті, здобула перемогу в першому розіграші Кубка світу 1973. Колектив збірної склали видатні волейболістки. Серед них — Людмила Булдакова, Інна Рискаль, Людмила Михайловська, Галина Леонтьєва, Любов Тюріна, Тетяна Третьякова, Роза Саліхова, Ніна Смолєєва, Віра Дуюнова, Тетяна Саричева, Тетяна Гонобоблєва та ін. У 27 проведених на цих турнірах матчах збірна СРСР не зазнала жодної поразки, віддавши соперницам лише 5 партій.

До середини 1970-х років переможний ресурс великой команди почав потроху сходити нанівець. Декілька її лідерок пішли з волейболу, інші наближалися до критичного для спорту віку. І якщо на європейських першостях збірна СРСР як і раніше не мала реального спротиву з боку своїх опоненток, то у вирішальних матчах чемпіонату світу 1974 і Олімпійських ігор 1976 збірна Японії впевнено перемагала радянську команду.

Після поразки на Олімпіаді-76 Г.Ахвледіані пішов у відставку, передавши керівництво своєму помічникові Віктору Тюріну. Під його орудою значно оновлена радянська команда впевнено виграла європейську першість 1977 у Финляндии, але на домашньому чемпіонаті світу 1978 посіла лише 3-є місце, програвши в півфіналі збірній Куби.

Невдача на першості світу спричинила нову зміну тренера, збірна СРСР отримала нового старшого тренера. Ним став наставник молодіжної збірної і свердловської «Уралочки» Микола Карполь. Його дебют в офіційному турнірі на чолі оновленої наполовину головної команди країни відбувся в жовтні 1979 у Франции на чемпіонаті Європи, де збірна СРСР усьоме поспіль стала кращою на континенті.

З великим нетерпінням очікувалося протистояння радянської і японської збірних на олімпійському турнірі 1980 року. Але через бойкот Японією московської Олімпіади воно не відбулося і команда Радянського Союзу втретє у своїй історії завоювала олімпійське «золото», перемігши у фіналі збірну НДР 3:1.

А от надалі з початку 1980-х років збірну СРСР в офіційний турнірах почали переслідувати невдачі. Поразка на чемпіонаті Європи 1981 від Болгарії, 3-є місце на Кубку світу 1981 в Японії, провал на світовій першості 1982 в Перу (лише 6-е місце). Після цього старшим тренером жіночої волейбольной сборной був призначений Володимир Паткін, який до того входив до тренерського штабу чоловічої збірної СРСР. За його тренерства знов була програна європейська першість, тепер уже команді НДР 1983 року, а відтак і змагання «Дружба-84», проведені замість Олімпіади-1984, куди не поехали майже всі соціалістичні країни. І якщо 1985 року наша збірна повернула собі звання сильнішої в Європі, то на чемпіонаті світу 1986 на радянську команду знов чекав провал — 6-е місце. Програний був і чемпіонат Європи 1987 збірній НДР, після чого збірну СРСР знов очолив Микола Карполь, як згодом виявилося на довгі 17 років (включаючи і керування збірною Росії).

На Олімпійському турнір 1988 року в Сеулі збірна СРСР не мала статусу фавориток. Перший ж матч було програно вже не такій потужній як у минулі рокі команді Японії. Але надалі радянська команда почала набирати обертів, обігравши в груповому турнірі з рахунокм 3:0 господарок змагань збірну Південної Кореї і чемпіонок Європи збірну НДР. У півфіналі наши дівчата розгромили чемпіонок світу команду Китаю 3:0, не давши набрати суперницям у одній з партій жодного очка. Фінальний поєдинок з перуанками склався драматичне. Поступаючись під час матчу 0:2 і 6:12 у 3-й партії, радянські волейболистки зуміли вирвати перемогу, завоювавши 4-й вищий титул за 6-ть олімпійських турнірів. Основними творчинями перемоги, окрім старшого тренера М.Карполя, були лідери тієї збірної — І.Пархомчук (Кириллова), В.Огієнко, І.Смирнова, Т.Сидоренко, О.Овчіннікова (Чебукіна), М.Нікуліна.

Більша частина колективу неперевершеної команди 1988 року завоювала за два роки (у 1990) і звання чемпіонок світу (після 20-річної перерви), перемігши з рахунком 3:1 у фінальному матчі господарок змагань збірну Китаю.

Слід зазначити, що роком раніше (у 1989) збірна СРСР упевнено повернула собі і титул чемпіонок Європи, а 1991, із сухим рахунком обігравши всіх своїх суперниць, підтвердила свій статус лідерок європейського жіночого волейбола.

Юридично останнім матчем жіночої волейбольної збірної СРСР в офіційних змаганнях була заключна гра фінального турніру на Кубок світу, що відбулася 17 листопада 1991 року в японській Осаці. Поєдинок зі збіною Куби радянський команда виграла 3:0, зайнявши в розыгрыше тільки третє місце, поступившись двома верхніми щаблями збірним Куби і Китаю лише за різницею партій.

Фактично заключним офіційним турніром радянської збірної, уже як об'єднаної команди СНД, був олімпійський волейбольный турнір 1992 року в Барселоні (Іспанія). 10 з 12 волейболисток цієї команди представляли Росію («Уралочку» з Єкатеринбурга) і лише дві спортсменки були з Казахстану — О.Чебукіна (Овчинникова) і Т.Меньшова. Програвши 7 серпня фінальний поєдинок збірній Куби 1:3 об'єднана команда (фактично збірна СРСР) на цій «срібній» ноті припинила своє існування. Історію вітчизняного волейболу продовжує жіноча збірна Росії.

Збірна СРСР також ставала перемницею великих міжнародних змагань під егідою ФІВБ для найсильніших жіночих збірних світу: Кубок виклику 1988, Супер-Топ-4 — 1990, Кубок ФІВБ 1986. Окрім цього, збірна СРСР перемагала на волейбольных турнірах Ігор доброї волі в 1986 і 1990 роках, а також на організованому Федерацією волейболу СРСР Меморіалі А. І. Чініліна 1987 і 1990, в якому брали участь найсильніші національні команди світу.

У 1989 і 1991 роках жіночій збірній СРСР протистояла збірна світу («Усі зірки») у рамках Гала-матчів ФІВБ. Ось їх результати:

• 16 грудня 1989. Сінгапур. СРСР — «Усі зірки» 3:2 (4:15, 15:11, 13:15, 15:7, 15:9)
• 17 грудня 1989. Сінгапур. СРСР — «Усі зірки» 2:3 (15:9, 15:9, 9:15, 11:15, 13:15)
• 9 жовтня 1991. Рим. СРСР — «Усі зірки» 2:3 (6:15, 15:4, 16:14, 13:15, 14:16)
• 12 жовтня 1991. Барселона. СРСР — «Усі зірки» 1:3 (13:15, 7:15, 15:13, 12:15)