Задвірняк Максим Євменович

Хиротонія на єпископа УАПЦ відбулася 1923, відтоді й по 1925-й рік — мешкає у Кам'янці-Подільському. 1925 хіротонізований на єпископа Проскурівського з перебуванням у селі Іванківці.

Через священика В. Волошинського із села Лехнівка залучити до своїх лав єпископа Максима намагалась так звана Діяльно-Христова церква. На думку одних істориків єпископ був прихильний до ДХЦ[2], інші ж це категорично заперечують[3].

Єпископ Максим брав участь у Другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ, що проходив 17-30 жовтня 1927 року.

1929 окупаційна російська влада постановила закрити церкву в Іванківцях. Проте єпископ зібрав підписи більшості селян і домігся того, щоб церква продовжувала функціонувати. Згодом, вже після переїзду сім'ї єпископа, селянка Іванковець Єлизавета Паявца допомагала родині грошима і квасолею.

1930 після заборони УАПЦ, приєднався до Української Православної Церкви, яка мала на меті відновити попередню під іншою назвою. Відтоді знову став звичайним священиком у селі Мочулинці й пробув ним по 1935 рік.

26 квітня 1935 року заарештований у Мочулинцях. За свідченнями очевидців більшовики виволокли отця на вулицю за бороду на очах у п'ятьох дітей та вагітної дружини.

Засуджений Вінницьким обласним судом 7 серпня 1935-го за контрреволюційну діяльність у селах Мочулинці та Іванківці до 5 років позбавлення волі. Приводом став друк і поширення у березні того року у Волочиському і Городоцькому районах антирадянських листівок із назвою "Заклик". Отцеві Максимові радянська влада приписала також участь у Спілці визволення України, дружбу з екс-керівником УАПЦ — митрополитом Миколою (Борецьким).

На суді щодо отця Максима свідчив селянин із Павликовець Іван Михайлович Кондратюк, а також Дзьобан Кирило Никифорович. Останній повідомив про таку антирадянську агітацію отця: «Пригадую, що в 1931 року в один зі святкових днів Задвірняк під час виголошуванння проповіді казав: «Тримайтеся, брати і сестри, скоро спасіння буде, спасайте самі себе, свою господарку та свій хліб, щоб бува не залишитись без нього та не померти наглою голодною смертю, аби не просити його у кого-небудь».

Отець Максим був відправлений до тюрми у Хабаровську. Там вів таборовий щоденник та писав листи дружині.

5 квітня 1938 року вдруге засуджений Трійкою УНКВС по Далекосхідному краю. Цього разу — до вищої міри покарання. Вирок, тобто розстріл, виконано 4 червня 1938-го.

Постановою Хабаровського крайового суду від 20 квітня 1962 року смертний вирок скасовано, справу припинено за відсутністю складу злочину.

Реабілітований 15 січня 1993 року прокуратурою Хмельницької області.

У селі Мочулинці влітку 2011 року встановлено пам’ятний знак, присвячений Максимові Задвірняку.

4 червня 2013 року одночасно відслужено одразу сім панахид за єпископом Максимом — одна у Свято-Володимирському кафедральному соборі Києва, дві інші — в Ужгороді й Севастополі та ще чотири за кордоном — у Німеччині, Петропавловськ-Камчатському, Красноярську і на станції Мініно поблизу Красноярська. Тоді ж було встановлено пам'ятник єпископу Максиму на місці масового поховання розстріляних політв'язнів.