Закон Фортунатова — де Сосюра

Зако́н Фортуна́това — де Сосю́ра (також «прáвило передостáннього склáду»[1]) — акцентуаційний закон у балтійських і слов'янських мовах, одне з найдавніших переміщень наголосу, що його майже одночасно відкрили Ф. де Сосюр (щоправда, лише для литовської мови) і П.Ф. Фортунатов. Суть закон полягає в тім, що «якщо будь-який короткісний або циркумфлексовий склад знаходиться перед акутовим складом, то останній перетягує на себе наголос попереднього». В.А. Дибо видозмінив дане визначення так: «наголос із короткісного або циркумфлексового складу пересувався на наступний внутрішній акутовий склад, якщо обидва мали однакову акцентуаційну валентність, і на кінцевий акутовий, незважаючи на його валентність»[2]: ́́́́́

У формулюванні закону відсутнє обмеження його дії лише при домінантнім акуті[2].

Історія
Пилип Фортунатов

1878 року П.Ф. Фортунатов виявив зв'язок литовських інтонацій у дифтонгічних сполуках із певними відмінностями в давньоіндійській, грецькій і латинській. 1889 року на засіданні Паризького лінгвістичного товариства 8 червня Ф. де Сосюр у своїй доповіді пояснив установлені Ф. Ф. Фортунатовим відповідності на основі створеної ним теорії індоєвропейського кореня і запропонував загальну теорію утворення литовських складових інтонацій. У своїй статті, де вчений опублікував власну доповідь, 1894 року Ф. де Сосюр уже згадав закон, названий пізніше його іменем, а в статті 1896 року «Литовське акцентування» ґрунтовніше розглянув морфонологчіний аналіз самої литовської акцентної системи[3].

Фердинан де Сосюр

Формулювання Ф. де Сосюра виходить із його трактування Лескінового закону, а саме, що «в спільноіндоєвропейській прамові і наголошені, і ненаголошені довгі голосні (і дифтонги) мали або акутову, або циркумфлексову інтонацію. У литовській мові наголос постійно переміщався на наступний склад, коли він падав на склад із циркумфлексовою інтонацією, безпосередньо після якого знаходився склад із акутовою інтонацією». Формулювання ж Фортунатова виходить зі створеної ним до кінця 70-х рр. XIX ст. теорії двох видів спільноіндоєвропейської довготи — тривалої (акутової) та переривчастої (циркумфлексової)[4].

Наведемо чотири акцентуаційні парадигми, які можна звести до двох (другу виведено з першої, а четверту — з третьої), у литовській: výras «чоловік», mẽdis «дерево», véidas «особа», stãlas «стіл»[5]:

Відмінок Парадигма
1 2 3 4
Однина Множина Однина Множина Однина Множина Однина Множина
Називний výras výrai mẽdis mẽdžiai véidas veidaĩ stãlas stalaĩ
Родовий výro výrų mẽdžio mẽdžių véido veidų̃ stãlo stalų̃
Давальний výrui výrams mẽdžiui mẽdžiams véidui veidáms stãlui staláms
Знахідний výrą výrus mẽdį medžiùs véidą véidus stãlą stalùs
Орудний výru výrais medžiù mẽdžiais véidu veidaĩs stalù stalaĩs
Місцевий výre výruose mẽdyje mẽdžiuose veidè veiduosè stalè staluosè
Кличний výre =Наз. mẽdi =Наз. véide =Наз. stãle =Наз.

Значення

Тим самим було переосмислено чотири акцентуаційні парадигми (у першій із них є кореневий наголос в усіх відмінках; у другій наголос пересувається на т. зв. групу давального відмінка[6]; у третій — тільки на групу знахідного відмінка; у четвертій — на обидві групи). Це відкриття дозволило звести чотири парадигми до двох: нерухомої та рухомої. У кожну входять імена з акутом і циркумфлексом на корені (циркумфлексові основи утворюють 2 і 4 акцентні парадигми). Було виявлено, що рухома парадигма відповідає баритонові в давньогрецькій і давньоіндійській, а нерухома — окситонній у давньогрецькій і санскриті[5].

В українській мові

Закон Фортунатова — де Сосюра відбивають, наприклад, такі морфологічні категорії:

  • вода́ : во́ду, гора́ : го́ру, коса́ : ко́су, земля́ : зе́млю, борода́ : бо́роду, борона́ : бо́рону, середа́ : се́реду, душа́ : ду́шу. Інтонація закінчення наз. відм. однини а за походженням акутова, а знах. відм. — ǫ > у, що з балто-слов'янської доби циркумфлексова.
  • бір, род. бо́ру : місц. у бору́; віз, род. во́за : міцс. на возу́; лід, род. льо́ду : місц. на льоду́; сніг, род. сні́гу : місц. на снігу́; міх, род. мі́ху : місц. на міху́. Закінчення місц. відм. *ōu̯ >... у за походженням акутове. Пор. відсутність пересуву наголосу при закінченні *оi̯ >... ѣ > і, за походженням циркуфлексового: на во́зі, на бе́резі тощо.
  • ніч, род. но́чі : місц. у ночі́; піч, род. пе́чі : місц. на печі́. Голосний місц. відм. однини *-ĭ- основ за походженням акутовий; голосний закінчень род. і дав. відм. однини та наз.-знах. множини — циркумфлексові: но́чі, пе́чі, ко́сті.
  • акутовий характер закінчення 1-ї особи теперішнього часу дійсного способу пояснює пересув наголосу: колю́ : ко́леш, ко́ле; мечу́ : ме́чеш, ме́че; пишу́ : пи́шеш, пи́ше.

Пересув наголосу через проміжний циркумфлексовий або короткісний склад ілюструють, наприклад, випадки: ра́дувати : ра́дий, але ніч : ночува́ти, го́ре : горюва́ти, зима́ : зи́му (давінший наголос) : зимува́ти; по́піл : спопели́ти; лю́ди : людьми́; кръˑвьця > крівця́.

Ікавізм

Закон Фортунатова — де Сосюра в українській мові пояснює, з одного боку, наявність переходу [о] > [i] в сполуках -оро-/-оло-, а з іншого, його відсутність. Л.А. Булаховський сформулював так: «у словах із колишньою циркумфлексовою інтонацією, перетягненою в називному однини за законом Фортунатова — де Сосюра на наступну акутову голосівку, родовий множини дістав засвідчену чакавським наріччям сербської та словенською мовою новоакутову інтонацію, при якій в українській мові і в повноголосих групах відбувався перехід [о] > [i], а в словах із колишньою акутовою інтонацією, де, за свідченням чакавського наріччя та словенської мови, родовий множини отримував новоциркумфлексову, українська мова зберігала [о] в повноголосих формах без зміни. Форми (дуже нечисленні) з новоакутовою (сторо́жа, горо́жа), які в українській збіглися зовнішньо з формами з акутовою (-оро́-/-оло́-), цілком увійшли у сферу їхнього впливу щодо рефлексації в родовому множини». Після зазначеного, натурально, і в групах -ере-/-еле- зустрінемо як перехід [е] > [i], так і його відсутність.

Проблема визначення

Закон Фортунатова — де Сосюра має два дистрибутивні принципи: перший установлює зв'язок між інтонацією початкового складу та певним типом акцентної парадигми; другий — між певним видом кривої акцентної парадигми і характером інтонації кінцевих складів. На думку В.А. Дибо, саме останній принцип є слабкою стороною закону, адже він не має досить матеріалу і є, на ділі, наближенням балтійського стану на праслов'янський ґрунт. До того ж сам закон не пояснює наявність нового акуту в словах із кінцевим наголосом[7].

Х. Станґ узагалі відхилив дію закону Фортунатова — де Сосюра в праслов'янській мові. Є. Курилович закон не відхиляв, проте відкинув тонологічну інтерпретацію пересуву наголосу на закінчення: він уважав, що пересув наголосу з короткісних і циркумфлексових складів на кінець слова викликано не акутовим характером закінчень, а їхнім скороченням.

Джерела
  • Г.А. Ильинскій. Праславянская грамматика. — Нѣжинъ : Печатникъ, 1916.
  • Л.А. Булаховський. Вибрані праці: Т. 2. Українська мова. — Київ : Наукова Думка, 1977. — С. 329-330, 334.

Примітки
  1. Дибо, Володимир. Балтийская сравнительно-историческая и литовская историческая акцентологии (Російською). Москва: Российский государственный гуманитарный университет. с. 186.
  2. Дибо, Володимир (2000). Морфонологизованные парадигматические акцентные системы (Російською) 1. Москва. с. 94. ISBN 5-7859-0140-4.
  3. Дибо, Володимир. Балтийская сравнительно-историческая и литовская историческая акцентологии (Російською). Москва: Российский государственный гуманитарный университет. с. 190–191.
  4. О. С. Широков. Лингвистический энциклопедический словарь. tapemark.narod.ru (Російською).
  5. К. Г. Красухин (2017). О соотношении синхронии и диахронии у Ф. де Соссюра (Російською). Москва: Институт языкознания РАН. с. 74–76. ISSN 2307-1737.
  6. Родовий, орудний, місцевий відмінки множини, давальний, орудний двоїни, орудний і давальний однини на приголосний, називний і кличний множини на голосний.
  7. В.А. Дыбо. О рекострукции ударения в праславянском глаголе. Вопросы славянского языкознания (Російською) (вид. 6). Москва: Издательство Академии Наук СССР. 1962. с. 6.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.