Зала слави хокею

Велика зала, в якій містяться портрети кожного члена, а також виставлені всі трофеї НХЛ

Станом на 2009 рік, нові члени Зали слави обираються за трьома категоріями: гравці, видатні особистості та судді. Категорія видатних особистостей включає тренерів, коментаторів, менеджерів та власників команд, а також інших осіб, чия діяльність сприяла розвитку хокею[30]. Категорія суддів була додана 1961 року[7]. Крім того, у 1988 році була додана окрема категорія для гравців-ветеранів, метою створення якої було надати можливість потрапити до Зали слави гравцям, які вже припинили виступи і чий внесок у розвиток гри свого часу, можливо, був недооцінений[31]. Одинадцять гравців були включені до цієї категорії Зали слави до того як у 2000 році Рада директорів скасувала її і об'єднала з основною категорією гравців[31].

Кандидати для включення до Зали слави висуваються комітетом, що складається з 18 осіб. До складу комітету входять діючі члени Зали слави хокею, хокейні функціонери та жуналісти. Передбачається, що склад комітету представляє «усі регіони світу, де популярний хокей»[30], і включає щонайменше одного представника, добре обізнаного у міжнародних хокейних справах та одного представника з високим рівнем знань у сфері аматорського хокею. Члени комітету призначаються Радою директорів на трирічний термін, при цьому щороку проходить оновлення складу комітету на третину — відбувається перепризначення шести його членів[30]. У березні 2009 року виборчий комітет складався зі співголів Джеймса М. Грегорі та Пета Квіна, а також Скотті Боумена, Девіда Бранча, Коліна Кемпбелла, Джона Девідсона, Еріка Духащека, Ян-Ейка Едвінссона, Майка Емріка, Майкла Фарбера, Майка Гартнера, Діка Ірвіна, Ленні Макдональда, Івона Педно, Сержа Савара, Гаррі Сіндена, Петера Штястни та Білла Торрея[30]

Щороку кожен член комітету може номінувати лише одну людину в кожній категорії. Номінації мають бути подані голові Ради директорів до 15 квітня. Згодом, у червні відбувається зустріч комітету, на якій проходить серія таємних голосувань і кандидати, за яких проголосувало 75% виборчого комітету включаються до Зали слави. Якщо не вдалося набрати квоту на вступ у першому раунді, то проводиться серія голосувань на вибування. Претенденти, що набрали менше 50% голосів автоматично вибувають із розгляду у поточному році. Голосування триває допоки кількість претендентів не досягне квоти, або поки в усіх претендентів, що залишились не буде між 50% і 75% голосів «за». Щорічні квоти щодо кількості нових членів Зали слави обмежені чотирма гравцями, двома видатними особистостями та одним суддею. Аби мати можливість бути номінованими, гравці та судді мають завершити кар'єру щонайменше за три роки до номінації. Це обмеження не стосується видатних особистостей[32].

Кубок Стенлі, виставлений у Великій залі

Вимога щодо дотримання трирічного терміну з моменту завершення активної кар'єри не була дотримана лише для десятьох гравців, які таким чином були визнані особливо видатними хокеїстами; останнім серед «виключень» став Вейн Ґрецкі, обраний 1999 року[33]. Після обрання Ґрецкі рада директорів вирішила, що подальші виключення з правила трьох років можливі лише за існування «певних людських обставин»[31]. Три члени Зали слави після здобуття цього почесного звання (та, відповідно, попереднього завершення кар'єри) поверталися до Національної хокейної ліги як гравці: Горді Хоу, Гі Лафлер та Маріо Лем'є[31].

31 березня 2009 року Зала слави хокею оголосила про нові доповнення до правил включення, які почали діяти з 1 січня 2010 року. Починаючи з 2010 року чоловіки та жінки обираються до Зали слави окремо, квота жінок-гравців, що можуть бути обрані, складає дві на рік[34]. Також за новими правилами член Зали слави з категорії визначних особистостей необов'язово має бути тренером, менеджером або президентом аби бути включеним до неї. Хоча визначні особистості та судді продовжують розглядатися як дві окремі категорії, вони мають спільну квоту на включення до Зали — 2 особи на рік. Відтепер Рада директорів Зали проводитиме регулярні зустрічі щонайменше один раз на п'ять років з метою розгляду потенційних змін у розмірі квот на розширення Зали славу по кожній з категорій[32].

Також існує категорія «Медіа», в рамках якої Асоціація професіональних хокейних журналістів вручає «видатним представникам газетної професії, чиї слова прославили журналістику та хокей» Пам'ятну нагороду Елмера Фергюсона [35]. У свою чергу Асоціація трансляторів НХЛ проводить вручення Пам'ятної нагороди Фостера Х'юїтта, яку отримують «представники радіо- та телеіндустрії, які протягом своєї кар'єри у транслюванні хокею зробили видатний внесок у цю професію та розвиток гри»[36]. Голосуванням за обидві нагороди керують відповідні асоціації. Попри те, що категорія «Медіа» не вважається повноцінною, вона має власну експозицію у Залі слави[27]. Церемонії нагородження цими нагородами проходять окремо від церемоній включення до Зали слави[37]. Деякі володарі нагород для представників ЗМІ, включаючи Фостера Х'юїтта, були також обрані до Зали слави хокею в категорії визначних персоналі[38].

З 1959 по 1974 рік церемонія включення до Зали слави проходла у її приміщенні. Протягом 1975 — 1979 років її проводили у торонтському готелі Ройял Йорк. З 1980 по 1992 рік церемонія включення проходила у різних місцях Торонто, виключення склали 1986, 1987 та 1991 роки, коли церемонія відбувалася у Ванкувері, Детройті та Оттаві відповідно. З 1993 року церемонія включення знову проходить у приміщенні Зали слави[31]. 1999 року церемонія включення вперше транслювалася по телебаченню, по каналу The Sports Network[39]. У 1999 році була заснована традиція проведення «Гри Зали слави хокею» — змагання між командою «Торонто Мейпл-Ліфс» та командою гостей, перед яким відбувається спеціальна церемонія вшанування нововключених членів Зали слави[40]. Багато функціонерів хокейної ліги вважають, що церемонія має проходити у день, коли немає матчів НХЛ. У такому випадку відвідати гру та взяти у ній участь зможе більша кількість зірок хокею[41].

Протягом історії існування Зала слави хокею неодноразово ставала об'єктом критики. Зокрема, вона піддавалася критиці через те, що на початку 2000-х років «через нестачу справді великих» до неї було включено декілька кандидатур сумнівної значимості[42].

Окрім цього, вважається, що Зала занадто сфокусована на гравцях НХЛ та приділяє мало уваги зіркам міжнародного хокею, являючи собою скоріше «Залу слави НХЛ», а не «Залу слави хокею»[42][43][44][45][46]. Не в останню чергу через ці обвинувачення Зала слави відкрила галерею міжнародного хокею. Зокрема, 2005 року до Зали слави був введений російський хокеїст Валерій Харламов, який став одним з небагатьох членів Зали сучасного періоду, що ніколи не виступали у НХЛ[43].

Також Зала слави хокею критикувалася за нехтування гравцями Всесвітньої хокейної асоціації[47] та занадто велике представництво гравців так званої «великої шістки» (шести команд початкового складу НХЛ з 1942 по 1967 рік)[47]. Декілька років Залу слави критикували за відсутність представництва жіночого хокею, після чого Зала слави оголосила про впровадження окремої квоти для жінок-хокеїсток[48][49][50].

Однією з найбільш широко обговорюваних кандидатур на включення до Зали слави протягом значного періоду часу лишається Пол Гендерсон, автор переможної шайби у вирішальному матчі хокейної серії ігор 1972 року між Канадою і СРСР. Ця шайба є одним із найвідоміших моментів в історії не лише хокею, але й усього канадського спорту[51]. Історичне значення цієї окремої події не викликає жодних сумнівів, однак загальна статистика Гендерсона у НХЛ не витримує порівняння з аналогічною статистикою гравців, що увійшли до Зали слави. Питання, чи може один епізод бути підставою для включення до Зали слави, викликає велику кількість дебатів у вболівальницьких та журналістських колах[52][53].

Скульптурна композиція при вході з Фронт-стріт

Історія Зали Слави хокею також багата на різного роду скандали.

Зокрема, Френк Дж. Селке, який очолював виборчий комітет Зали з 1960 року, у 1971 році пішов у відставку з цієї посади через включення до Зали слави Гарві «Бушера» Джексона. Джексон, широко та не з найкращого боку відомий своїм способом життя поза хокейним майданчиком, помер в 1966 році від печінкової недостатності. Селке не хотів миритися з включенням Джексона та навіть намагався блокувати відповідне рішення комітету, оскільки вважав Джексона поганим прикладом для наслідування[54].

30 березня 1993 року, стало відомо, що Джил Стайн, який на той час був президентом Національної хокейної ліги, буде включений до Зали слави хокею. Відразу ж його було звинувачено у тому, що він ініціював власні вибори шляхом маніпуляцій у Раді директорів Зали. Через ці звинувачення, комісар НХЛ Гері Беттмен найняв двох незалежних юристів, Арнольда Бернса та Іва Фортьє, для проведення розслідування[55]. Було з'ясовано, що Стайн «помилково керував процесом» і «створив іллюзію» того, що його кандидатуру висунув Брюс Маккнелл. Виявилося, що Стайн тиснув на Маккнелла, аби той номінував його, та відмовився відхилити свою кандидатуру, коли його попрохав так вчинити Беттмен[56]. Врешті-решт Стайн був змушений відмовитися від включення до Зали слави[57].

1989 року, Ален Іглсон, виконавчий директор Асоціації гравців Національної хокейної ліги, був обраний до Зали слави в категорії видатних особистостей. Через дев'ять років він відмовився від членства у Залі слави після обвинувачень у поштовому шахрайстві та привласнюванні сотень тисяч доларів пенсійного фонду Асоціації гравців НХЛ[58]. Заява про відставку надійшла за шість днів до голосування щодо його примусового виключення з числа членів Зали слави[59]. Спочатку Зала слави не хотіла займатися вирішенням цієї проблеми, але була змушена діяти, коли десятки членів, включаючи Боббі Орра, Теда Ліндсея і Бреда Парка, провели кампанію з виключення Іглсона, навіть декларуючи готовність відмовитися від власного членства у разі неусунення Іглсона. Зрештою Ігслон став першим членом спортивних залів слави у Північній Америці, який подав у відставку[60].