Золочене століття піднесення економіки США

Палац родини мільйонерів Вандербілт в Ньюпорті (Род-Айленд), зразок пишної архітектури «позолочених років».

Назву «Золочене століття» запропонував роман, котрий створили письменники Марк Твен та Чарльз Дадлі Ворнер 1873 року. В романі сатирично обіграні історії тої пори в сенсі категорії «золоте століття». Справжню і повну назву роману можна перекласти як «Золочене століття. Оповіді про сьогодення ».

Назву роману перенесли на історичний період піднесення економіки та блискучої «піни», пов'язаної зі швидким збагаченням декотрих верств населення, не обтяжених культурою чи культурними традиціями. Доба характеризувалась шаленими витратами нуворішів на розкоші, побудову пишних особняків з парками і скульптурами, що і породило уяву про золоченість і фінансову успішність.

Фінансове піднесення дійсно мало місце, але двічі за тридцятирічний термін закінчувалось економічної депресією, що спричинило паніку у 1873 та у 1893 роках.

В Сполучених Штатах Америки друга промислова революція зазвичай асоціюється з електрифікацією, а насамперед з такими світилами наукової думки, як Нікола Тесла, Томас Алва Едісон та Джордж Вестінгауз та видатним американським інженером, засновником наукової організації праці і менеджменту Фредеріком Уінслоу Тейлором.

Аби задовольнити зростаючі потреби промисловості США в кваліфікованих працівниках, заснували велику кількість інженерно-технічних коледжів. Виникає складний бюрократичний апарат з власною ієрархією та звітністю. Вперше він був створений для управління залізницями США, і як ефективний на той час — перенесений у інші галузі економіки[1]. В доволі великих корпораціях виникає система кар'єрного росту і перспективи на збільшення зарплатні і прибутку. Менеджери (управлінці) і чиновництво на порівняно великих посадах за рівнем прибутків зрівнялись з володарями дрібного бізнесу. Виникли умови для появи і зміцнення среднього класу[2].

В добу «золочених років» США перехопили у Великої Британії лідерство в Другій промисловій революції. Низка нових технологій, швидко запроваджених в реальність, не оминаючи і електифікацію, та активнсть бізнесових ділків сприяли індустріалізації та промисловому засвоенню природних ресурсів країни. За 1880-і роки валовий внутрішній продукт подвоївся, а національне багатство зростало на 3,8 % на рік[3][4].

Урочистості з приводу закінчення будівництва трансконтинентальної залізниці у США. Травень 1869. Фото Ендрю Рассела

За висновками істориків, могутність економіки США була закладена в добу «Золоченого століття». В 1870-і та 1880-і роки як економіка в цілому, так і заробітня платня, збагачення, національний продукт та капітали в США зростали найбільшими темпами в новій історії країни[5]. Панівні позиції в організації бізнесу зайняли корпорації. На цей період прийшлося створення індустріальних гігантів на північному Сході США та використання всіх можливостей технічно-інженерних досягнень. Прибуток на душу населення в США вдвічі перебільшив показник у Німеччині та у Франції, на 50 % він був більшим ніж у Великої Британії [6].

Політичне життя в країні коливалося між боротьбою великих республіканської та демократичною партій. Лише іноді в ньому брали участь дрібні партії. Саме тоді була закладена двопартійна виборча система. Практично всі впливові особи в американській політиці належали чи то одної, чи то до другої великої партії[7]. Найбільш забезпечений клас американського суспільства почав витрачати велетенські грошові суми на розкішний спосіб життя і розкішні приватні резиденції.

Аби приховувати рівень власного багатства і зменшувати тим соціальну напругу, широко використовують філантропію, давню традицію якої заклали ще в Британії. Це система відкупу від мільйонів бідняків і малозабезпечених в країнах, де державний уряд не опікується багатьма проблемами соціального захисту мешканців.

Система філантропії і відкупу від мільйонів бідняків стане важливим важелем (разом із прихованим використанням криміналітету і, відкритим, поліції ) в системі протидії народним заворушенням і протестам. Виникає і теоретичне підґрунтя системи протидії народним заворушенням і протестам, котру мільйонер Ендрю Карнегі називав «Евангелием від багатства».

Отримані велетенські прибутки в руках небагатьох нібито добровільно повертались суспільству у вигляді філантропії. Завдяки цьому фінансово підтримували тисячі навчальних закладів (шкіл і коледжів), лікарень і шпиталів, академій, театрів і театральних шкіл, а також музеїв і бібліотек, оркестрів та благодійних товариств[8]. Розголосу набуло те, що Джон Рокфеллер на благодійність передав більш ніж 500 мільйонів доларів, що становило половину його прибутків.

В архітектурі Сполучених Штатів запанувала архітектура стилів неоренесанс, бозар і неоготика. Була мода на розкішні садиби і резиденції з мармуровими скульптурами, фонтанами і парками. Цей химеричний світ нервовості і бізнесової метушні, швидкого поглинання багатств, гонитви за дворянськими титулами, світ марнославства відображений в картинах низки художників Сполучених Штатів, від ... до Джозефа Крістіана Леєндекера (1874-1951).

На цей же період прийшовся і розвиток в живопису Сполучених Штатів імпресіонізму. В невеселому мистецтві протестантської країни американський імпресіонізм відкрив сторінку мистецтва усміхненого, приємного за настроями, нехай обмеженого і поверхневого, неглибокого за змістом.

Кінець «золочених років» збігся з економічною кризою 1893 - 1897 років. Економічна депресія суттєво вплине на президентські вибори в США 1896 року. Країна перевалила в нову добу, що отримала назву прогресивізму.

На так звану добу Золоченого століття прийшлася велика хвиля еміграції у США. Вона отримала назву «нова» на відміну від «старої еміграції» 1791—1849 років. В країну прибуло близько 10 000 000 емігрантів. Аби прийняти, відсортувати здорових від хворих та облаштувати новоприбулих з Європи і Російської імперії, федеральний уряд організував відповідний центр на острові Елліс в Нью-Йорку, там, де 28 жовтня 1886 року встановили статую Свободи.

Лише невелика частка «нових» емігрантів була економічно успішними фермерами, котрі прагнули отримати більше землі під власні господарства. Але серед фермерів США парадоксальним чином не було надто багатих чи мільйонерів... Тисячі бідних емігрантів-селян були приваблені американською мрією і прагненням швидко розбагатіти. Але у випадках невдач вони покидали землеробство і влаштовувались на працю в млини, шахти бо малі виробництва чи фабрики і стають бідним пролетаріатом. Більшість оселялась в північних штатах. Лише мала частина оселялась в південних штатах, де економічна ситуація погіршилась і не дуже покращувалась після громадянської війни 1861-1865.

Широке коло обмежуючих настанов було використано до китайських емігрантів. Первісно їх наймали на некваліфіковану працю по створенню Центральної Тихоокеанської залізниці, особливо на ділянці Каліфорнія — штат Юта. За переписом 1870 року в країні нараховували 63.000 китайських емігрантів. Вже через 10 років їх чисельність збільшилась до 106 000 у 1880 році. Мешканці США негативно реагували на китайських емігрантів через суттєві відмінності в побуті і соціальній організації з ознаками клановості і феодалізму. В них вбачали небезпечних конкурентів, позаяк вони зголошувались на низьку зарплатню і цим сприяли зниженню зарплатні інших. Негативізм ставлення дійшов до краю, коли голова профспілок Семюел Гомперс категорично відмовив китайським емігрантам ставати членами профспілок і мати профспілкову допомогу.

Конгрес США заборонив китайську еміграцію в країну законом від 1882 року. Частка емігрантів повернулась в Китай, але не всі. Створилась і китайська діаспора в США. Емігрантам з Китаю не дозволяли отримувати громадянство до 1950 року, коли було нарешті прийнято рішення Верховного суду про надання громадянства всім нащадкам китайських емігрантів.

Панорама центральної забудови Нью-Йорка з даху Рокфеллер Центр, фото 1932

Потяг нью-йоркського метро на поверхні взимку

Золочене століття піднесення економіки суттєво змінило низку старих міст, серед яких були Нью-Йорк, Бостон, Філадельфія, Чикаго, декілька інших індустріальних центрів країни. Так, забудова міста Нью-Йорк складалася спочатку нерегулярною. Містобудівного плану в сучасному розумінні не існувало. Район Гринвіч-Віллидж почав забудовуватися в західно-східному напрямку. 1811 року двопалатний законодавчий орган штату Нью-Йорк прийняв «Комісійний» план забудови та продажу землі на території штату від сучасної 14-ї стріт до північного краю Мангеттену. План передбачав суворо ортогональну орієнтацію вулиць по всій незабудованій території острова. Таким чином, місто Нью-Йорк не отримувало одного яскраво вираженого центру і його створенням ніхто не опікувався і надалі. Хоча план піддавався справедливій критиці за монотонність, подальший розвиток містобудування підтвердив його більшу принадність для транспорту: автомобільний рух по регулярно розподіленим вулицям значно менш схильний до дорожніх заторів, ніж у старих європейських містах радіально-кільцевої структури. Проблему дорожніх заторів частково зняло і будівництво метро.

Кількість мешканців деяких міст швидко перетнула кордон у один мільйон. Навіть американська будівельна промисловість не була готова до цих процесів. Збільшення мешканців міст потягло за собою зміни в інженерних, будівельних і транспортних галузях, але наражалось на приватну власність земельних ділянок. В той період закладені контрасти між забудовою центральних та багатих кварталів і кварталами індустріальними, де тисячами оселялась біднота і пролетаріат. Піанером в забудові бізнесових центрів міст хмарочосами став архітектор Луїс Генрі Салліван (1856-1924). Візки і коні були витіснені з вузьких вулиць міст і замінені на автівки, трамваї та залізниці. Частка міст отримала метро в естетично спрощених формах. Забудова в містах не була позбавлена хаотичного розпланування, важкої стилістичної неузгодженості, ознак потворного урбанізму.

Розпочалось активне будівництво і в малих містах, де власники дешевого житла здавали його в оренду, маючи стабільний прибуток без участі в промисловому виробництві. Дрібну забудову підживлювала постійна еміграція, що досягла вищого щаблю у 1910 році. Первісно люди оселялись поруч, керуючись спільною неанглійською мовою, національною та релігійною приналежністю, спільними витоками з колишніх батьківщин. Значною була еміграція з Німеччини, що зберігала в діаспорі і німецьку мову і німецькі традиції. Але вже діти емігрантів були двомовними і налаштованими на постійне поселення в Сполучених Штатах. Мало прив'язаними до США були емігранти з Італії і Греції, котрі розглядали перебування в країні як тимчасове, як період заробітку при некваліфікованій праці з метою повернення на колишню батьківщину.

Особливо невтішною була забудова в бідняцьких районах, де панували перенаселення, криміналітет, низькі стандарти життя і безперспективність. Все це заклало жмут болючих проблем, не розв'язаних і в 20 столітті.

• 
  Емігранти з Норвегії перед будинком з дерену, Північна Дакота, фото 1898
• 
  Пам'ятний знак на честь німецьких емігрантів в штаті Канзас
• 
  Фото Альфреда Штіглиця 1892б «Нью-Йорк. П'ята авеню взимку»
• 
  Гавань в Сан-Франциско, фото 1850
• 
  Перший хмарочос в Чикаго, вибудований у 1885
• 
  Буржуазна забудова, Філадельфія, фото 1920
• 
  Залізниця в Чикаго

Серед наукових теорій, що набули поширення в 19 ст., була і теорія англійського науковця Чарльза Дарвіна про природний добір.Термін був введений Чарльзом Дарвіном в його інноваційній книзі 1859 року «Походження видів»[9] у якому природний відбір був описаний аналогічно селекції (штучному відбору), процесу, у якому для розмноження систематично відбираються тварини із рисами, корисними для людини. Поняття природного добору спочатку розвивалося у відсутності дійсної теорії спадковості; за часів Дарвіна сучасна генетика ще не була відома.

Теорія Дарвіна та Альфреда Рассела Воллеса вийшла за межі наукових дискусій, позаяк мала атеїстичні аспекти і зачіпала економічні і світоглядні позиції широких і впливових кіл європейської церкви. Дарвін походив із нонконформістського середовища. Хоча деякі члени його сім'ї були вільнодумцями, відкрито заперечували традиційні релігійні вірування, він сам спочатку не піддавав сумніву буквальну істинність Біблії.[10] Він ходив до англіканської школи, потім у Кембриджі вивчав англіканську теологію, щоб стати навіть пастором.Проте його віра почала коливатися під час подорожі на «Біглі». Він піддавав сумніву побачене, дивуючись, наприклад, чарівним глибоководним створінням, створеним у таких глибинах, в яких ніхто не зміг би насолодитися їх виглядом, здригаючись при вигляді оси, паралізуючих гусениць, які повинні послужити живою їжею для її личинок. В останньому прикладі він бачив явне протиріччя уявленням Пейлі. Подорожуючи на «Біглі», Дарвін все ще дотримувався цілком ортодоксальних поглядів і цілком міг посилатися на авторитет Біблії в питаннях моралі, проте поступово почав розглядати історію творіння, в тому вигляді, в якому вона представлена ​​в Старому Завіті, як помилкову і таку, що не заслуговує довіри: «… усвідомив те, що Старий Завіт з його до очевидності хибною історією світу, з його вавилонською вежею, веселкою як знамення завіту і т. д. і т.ін.,… заслуговує довіри не більшою мірою, ніж священні книги індусів чи вірування якогось дикуна».[10] Його віра поступово слабшала з часом і, зі смертю його дочки Енні 1851 року, Дарвін, нарешті, втратив всяку віру у християнство. Він продовжував надавати підтримку місцевій церкві та допомагав парафіянам у загальних справах, однак по неділях, коли вся сім'я прямувала до церкви, йшов на прогулянку. Пізніше, коли його запитували про релігійні погляди, Дарвін писав, що ніколи не був атеїстом, у тому сенсі, що не заперечував існування Бога, і що загалом «було б більш правильно описати стан мого розуму як агностичний».

Атеїзм Чарльза Дарвіна не виходив за межі його приватного життя і не носив агітаційного чи агресивного характеру.

Але запропонована теорія викликала підозри і спротив в консервативних колах по обидві боки Атлантичного океану. Наслідками спротиву були численні спроби заборони теорії та її вивчення. Ідеї Дарвіна та Воллеса були автоматично перенесені на суспільство і використані без відома науковців, аби виправдати несправедливий устрій суспільств, спробами виправдати експлуатацію народів і пригноблення небагатьма багатими і впливовими — всіх інших «виживанням найбільш пристосованих». Ідеї соціального дарвінізму поєднували теорію Дарвіна з теоріями вільного ринку і принципами невтручання держав в економіку. Незважаючи на недоліки соціального дарвінізму, він був прийнятий на озброєння і у США в питаннях виправдовування соціальної несправедливості.

На противагу теорії Дарвіна були створені косметичні ідеї допомоги знедоленим класам феодальних і буржуазних держав. Так філантропія і широка, але дрібна благодійність запобігали народним заворушенням і революційним спробам змінити несправедливий устрій. Нові ідеї зміцнення існуючих політико-економічних настанов запропонувала низка буржуазних теоретиків.

• Генри Джордж в книзі «Прогрес і бідність» запропонував ввести прогресивний податок для сближення рівня прибутків бідних и багатих.
• Торстейн Веблен в книзі «Теорія праздного класу» акцентував увагу на надмірному споживанні досягнень колоніалізму і цивілізації лише купкою багатіїв.
• Едвард Белламі вбачав в майбутньому Сполучені Штати як країну соціального раю, не знаючи. однак. конкретного шляху до цього.

До розмаїття непрактичних або обмежених буржуазних теорій відносились і релігійні настанови типу «соціальне євангеліє», прибічники якого перейшли до практичного заснування спілок і товариств типу YMCA та Армія порятунку, але без кардинального рішення болючих проблем експлуатації, бідності і безперспективності того ж пролетаріату. Джейн Аддамс та інші соціальні працівники в той період добровільно взяли на себе клопоти по організації дитячих садків, малих бібліотек, пансіонів для молодих працівниць та старих і немічних, в заснуванні благодійних закладів для найбідніших мешканців міст[11]. Всі заходи лише ненадовго зменшували соціальне невдоволення і соціальну напругу, але перекладали розв'язання невирішених проблем на майбутнє, роблячи його некерованим і непередбачувано небезпечним.

• Ashton, Susanna M. "The King's Men, or A Parable of Democratic Authorship." Chapter 2 of Collaborators in Literary America, 1870-1920. New York: Palgrave Macmillan, 2003.
• Journal of the Gilded Age and Progressive Era^{[недоступне посилання з квітня 2019]}, scholarly quarterly
• More general information to the Gilded Age on the Library of Congress site, «America’s Library».
• New Spirits: A Web Site on Americans in the Gilded Age, 1865—1905^{[недоступне посилання з вересня 2019]} by Rebecca Edwards, Vassar College
• WWW-VL: History: United States: The Gilded Age, 1876—1900 by Robert Spencer, University of Southern Maine. An extensive collection of materials.
• America’s Wealth in the Gilded Age accessed March 29, 2006

• Американська мрія
• Золочене століття (значення)
• Імпресіонізм в Сполучених Штатах
• Живопис Сполучених Штатів
• Національний музей ілюстрації США