Йоан Славич

Народився 18 лютого 1848 року у трансильванскому селі Ширия, яке входило у склад Австро-Угорської імперії. Закінчив гімназію у Тімішоарі. У 1868 році поїхав у Будапешт для продовження навчання, але, не маючи коштів, вимушений був повернутися додому, де він нанявся на роботу до нотаріусу. У 1871 році він поїхав на навчання до Відня, де познайомився з Емінеску, котрий допоміг йому зробити перші кроки у літературі (комедія «Дочка сільського старости», 1871 і кілька літературних казок). У 1872 році знову через брак коштів перервав навчання. У листопаді 1874 року переїхав у Ясси, а звідти через два роки — у Бухарест. З 1874 по 1881 рік написав кілька оповіданьі повістей, які принесли йому популярність (найбільшу: повість «Сільський млин») Вони вийшли у 1881 році збірником під назвою «Новели з життя народу». На відміну від літературних творів своїх співвітчизників, які писали про минуле, Славич пише про своїх сучасниках. Він не прикрыває картини класового розшарування села, різниці між бідними і багатими. Прагнення збагачення і втрата людських гідностей,— головне, по його словам, що рухає людьми. Він показує реальні конфлікти, котрий відбуваються у селі, перш: експлуатація бідних сельчан багатими. У 1884 році Славич повертається у Трансильванію, де впродовж шести років керує у місті Сібіу видавництвом газети «Трибуна». На її сторінках він пропагує у літературі «народний реалізм», тобто правдиве відображення життя, використання у літературі народної мови, супротив доводам приверженцев «латинської школи», котрі вимагали латинізации румунської мови, нехай навіть і спотворивши її. Також Славич виступав за культурне зближення всіх румун у мирі. Він писав, що письменники повинні ставити перед собою високоморальні цілі, щоб письменники приділяли передусім увагу життю народу, його потребам і наболівшим питанням. Своїми переконаннями і висловленнями Славич, неодноразово вступав у конфлікт з властями Австро-Угорщини, а у 1888 році був засуджений на річне тюремне заслання

У 1890 році Славич повертається у Бухарест, де став висловлюватись проти об'єднання Трансильванії і Румунії. Говорячи про розпусту моралі у Румунії, продовжував виступати за культурне зближення. У 1894 році почав редагувати журнал «Ватра», спільно з Кошбуком і Караджале. З 1890 по 1907 рік ним створений ряд романів, кращим визнають: «Мара» (1906, окремі частини опубліковано з 1894 року). У романі показано життя невеликого трансильванского містечка, у ньому мирно живуть разом румуни, угорціі німці. Ринкова торговка Мара, лишившись вдовою, багато працює заради своїх дітей, але у дійсності вона подчинилась уже пристрасті до збагачення. Цілеспрямованою зростає її дочка, але вона жертвує всім не заради грошей, а заради любові. У «Марі» Славич також дуже точно передав своєрідний провинційний побут Трансильванії тих років.

У 1907 році Славич був вражений і откликнулся на селянське повстання. У 1909 рокові співпрацює з пронімецькою пресою. А у період Першої світової війни, висловлювався за союз з Німеччиною і Австро-Угорщиною, що противрічило політики Румунії, а яка вступить у війну у 1916 році на стороні Антанти. Після окупації Румунії, співпрацював з окупаційною владою. У 1919 році за свою коллабораціонную діяльність отримав новий строк тюремного заключения. У тюрмі зблизився з соціалістами, після визволення співпрацював з соціалістичною пресою. Також після визволення написав публіцистичні книги: «Мої тюрми» (1921), «Згадки» (1924) і «Мир, у котрім я прожив» (останні два томи вышли уже після смерті Славича — у 1929 і 1930 роках), історична драма «Гаспар Грациани» і кілька романів. 17 серпня 1925 року у містіі Панчу Славич помер.