Калікса Лавалле

Калікса (справжнє ім'я — Каллікст) Лавалле народився в грудні 1842 року в маленькому церковному приході Бос поблизу Монреаля, який через кілька років був включений в місто Вершер. Його батько, коваль Огюстен Лавалле, виготовляв музичні інструменти, налаштовував органи й очолював місцевий оркестр. Від батька Калікса навчився основам гри на фортепіано, органі, корнеті та скрипці.

Близько 1850 року сім'я Лавалле оселилася в Сент-Іасенті (Квебек), де Огюстен отримав місце настроювача при місцевому органісті. У 1852 році Калікса почав відвідувати семінарію в Сент-Іасенті. З 1855 року його взяв під свою опіку багатий м'ясник з Монреаля Леон Дером. Калікса жив у нього вдома і брав уроки гри на фортепіано у вчителів, що недавно приїхали з Франції, Поля Летондаля і Шарля Сабатьє. Навчання допомогло розкрити його музичні таланти.

1857 року Калікс Лавалле вирушив до Нового Орлеану, де виграв конкурс на право супроводжувати іспанського скрипаля Оліверу в його турне Латинською Америкою як акомпаніатор. У 1861 році в Провіденсі (Род-Айленд) Лавалле вербують в армію північних штатів як музиканта і незабаром він стає першим корнетом військового оркестру Четвертого Род-Айлендського полку. Через рік в ході битви при Ентітемі він, мабуть, отримує поранення в ногу і звільняється від подальшої служби в жовтні 1862 року.

1864 року Лавалле повертається в Канаду. Він виступає на концертах зі скрипалем Францем Жеєом-Прюмом, вихідцем з Бельгії, але не затримується на батьківщині та знову відправляється в Сполучені Штати, спочатку в Новий Орлеан, звідти в Сан-Дієго і в Нову Англію. У 1867 році в Массачусетсі він одружився з Джозефіною Джентлі, яка згодом народила йому чотирьох синів. У Бостоні він затримується надовго, даючи фортепіанні концерти, а в 1870 році отримує місце директора оперного театру Grand Opera House. Він написав для театру комічну оперу «Лулу», але її прем'єра не відбулася, тому що в 1872 році власник театру, біржовий гравець Джеймс Фіск, був убитий.

Завдяки фінансовій підтримці Леона Дерома навесні 1873 року Лавалле вирушає в Європу. Там він бере уроки гри на фортепіано в Антуана-Франсуа Мармонтеля та уроки композиторської майстерності у Франсуа Базена й Адрієна Буальдьйо. Він продовжує писати музику: є інформація, що його фортепіанний мі-мінорний етюд «Метелик» (фр. Le papillon) виконувався в Паризькій консерваторії, а оркестрова сюїта виконувалася в липні 1874 оркестром з 80 осіб під керівництвом відомого в той час диригента Адольфа Матона. Мармонтель високо цінував свого учня і присвятив йому етюд № 17 у своїй збірці, що вийшла в 1865 році[5].

1875 року Лавалле знову опиняється в Монреалі. З Жеєном-Прюмом і його дружиною, сопрано Розітою дель Векьо, вони влаштовують вечори камерної музики, але, оскільки цього було мало, щоб прогодуватися, Лавалле став давати уроки й знайшов місце хормейстера в соборі Сен-Жак. У 1877 році його хор брав участь в театральній постановці «Жанна д'Арк», в якій виконувалася музика Гуно, а Розіта дель Векьо грала головну роль. Постановка мала успіх, витримавши 18 вистав. Настільки ж успішною була наступна постановка, комічна опера «Біла дама» Буальдьє. Монреальський музичний критик Гійом Кутюр назвав Лавалле у своїй статті в газеті La Minerve в грудні 1875 року «нашим першим справжнім композитором» і «нашою національною гордістю». У другій половині десятиліття Лавалле двічі обирали головою Музичної академії Квебека. В цей час він висунув ідею створення в Монреалі консерваторії, але провінційний уряд не виявив до неї інтересу.

Після Монреаля Лавалле переїхав у Квебек, де зайняв пост органіста церкви Сент-Патрік. В цей час уряд Квебека доручає йому написати кантату до прибуття нового генерал-губернатора Канади Джона Кемпбелла і його дружини. Робота була виконана вчасно, кантата виконана хором зі 150 осіб в супроводі симфонічного оркестру під керуванням Лавалле, але уряд Квебека відмовилося сплатити його роботу і витрати на постановку, які він взяв на себе. Щоб розплатитися з боргами, Лавалле змушений працювати одночасно органістом, диригентом і вчителем музики. Проте він знаходить час для участі в комітеті з написання музики для конгресу франкомовних канадців, призначеного на червень 1880 року. Йому доручили написати музику патріотичної пісні на слова Адольфа-Базіля Рутьє. Результатом їхньої спільної творчости стала пісня, яка з часом завоювала популярність не тільки у франкофонів, а й в англомовної більшості населення Канади (перше виконання англійської версії відбулося в 1901 році). Популярність пісні, відомої як «О, Канадо!», продовжувала зростати, поки в 1980 році вона не стала офіційним славнем Канади.

Всупереч творчому успіху, фінансове становище Лавалле як і раніше було поганим, його здоров'я теж похитнулося (в цей час у нього діагностують туберкульозний ларингіт) і він знову переїхав до Сполучених Штатів, де давав уроки музики та служив хормейстером в бостонському соборі Святого Хреста. На початку 80-х років він супроводжує як акомпаніатор угорську співачку Етелька Герстер, а в 1881 році в Новому Орлеані виповнюється його комічна опера «Вдова». У Бостоні Лавалле вступає в Національну асоціацію вчителів музики й в 1884 році організовує в Клівленді перший в історії концерт, що складається повністю з творів американських композиторів. У 1887 році 700 членів асоціації обирають Лавалле її головою. Він представляє асоціацію на першому міжконтинентальному конгресі музикантів в Лондоні в 1888 році. Трохи раніше він виступає з заявами на підтримку приєднання Канади до США[5].

До 1890 року здоров'я Лавалле сильно погіршилось. Він ще встиг організувати з'їзд Національної асоціації вчителів музики в Детройті, але постійні проблеми з горлом змусили його припинити роботу, а в січні 1891 року він помер. Він був похований в Бостоні, але в 1933 році його останки були урочисто перенесені в Монреаль. На честь Лавалле названі вулиці в багатьох містах Квебеку, культурний центр і середня школа в Монреалі. Біографія Лавалле, написана Еженом Лапьєром, вперше була опулікована в 1936 році й була перевидана в 1950 і 1956 роках. Премія Калікса Лавалле, заснований 1959 року, щорічно вручається найкращим музикантам Квебека.

Крім пісні «О, Канадо!», твори Лавалле в основному були забуті протягом перших сорока років після його смерті. Водночас етюд «Метелик» був не менше двох разів записаний на грамплатівки. Велика частина його творів була втрачена[5].

Серед збережених робіт Лавалле комічні опери «Вдова» (англ. Widow, 1881) і «Індійське питання нарешті вирішено» (англ. The Indian question settled at last), відома також під скороченою назвою TIQ, 1883), а також оферторії Tu es Petrus (1883) і три увертюри 1888 року, «Король діамантів» (The King of diamonds), «Весільна троянда» (The bridal rose) і «Золоте руно» (The golden fleece). Збереглося також кілька розрахованих на віртуозну техніку фортепіанних п'єс і вокальних творів, балади й кантати в стилі Гуно та Оффенбаха. Ймовірно, постійні переїзди та пошук заробітку не давали Лавалле зосередитися на роботі над масштабними творами, змушуючи його писати невеликі дрібнички.

Творчість Лавалле популяризується в Канаді починаючи з 30-х років двадцятого століття. Його «Вдова» була знову поставлена на сцені в 1976 році, кілька його творів лягли в основу балету Pointes sur glace канадського композитора Едмунда Ассалі, вперше поставленого в 1967 році.

• Calixa Lavallée (Dictionary of Canadian Biography)
• Lavallée, Calixa (The Canadian Encyclopedia)