Камерний оркестр

Камерний оркестр — невеликий колектив (зазвичай, 4-14 осіб), що виконує камерну музику.

До появи симфонічних оркестрів (в XIX столітті) були фактично єдиним типом оркестрового колективу (виняток тут становлять деякі оперні та ораторіальні партитури XVII — XVIII столітть, що включають орган або розширений склад духових та ударних інструментів, в тому числі опери Клаудіо Монтеверді, ораторії Георга Фрідріха Генделя та ін.). Починаючи з XVII століття камерні оркестри часто були на дворах герцогів і інших дворян, які могли дозволити собі утримувати маленький оркестр. Так, наприклад, Йоганн Себастьян Бах з 1703 року був скрипалем в камерному оркестрі герцога Йоганна Ернста III.

В XIX столітті камерні оркестри поступово витісняються симфонічними.

В XX столітті камерні оркестри знову набувають поширення — не в останню чергу як реакція на величезні склади пізньоромантичних оркестрів (наприклад, збільшені оркестрові склади в партитурах Ріхарда Вагнера, Антона Брукнера, Густава Малера, Ріхарда Штрауса, Олександра Скрябіна).

Твори для камерного оркестру в XX століття писали Арнольд Шенберг (Камерна симфонія № 1), Алан Хованесс ( «Анахід», фантазія для камерного оркестру, Симфонія № 6 для камерного оркестру), Альфред Шнітке ( Концерт № 3 для скрипки з оркестром) та ін.

Серед відомих камерних оркестрів XX століття — Академія Святого Мартіна в полях (з керівників найбільш відомий Невілл Маррінер), Литовський камерний оркестр (серед керівників — Саулюс Сондецкіс), Віртуози Москви (під управлінням Володимира Співакова), Казанський державний камерний оркестр La Primavera (під управлінням Рустама Абязова)