Каракурт

Назва каракурт походить від тюркських слів qara — чорний і qurt — жах, монстр.

Вид широко поширений в Європі у Середземномор'ї, від Португалії на заході до степової України на сході. Також відомий у країнах Середньої Азії, де помилково вказується під назвою Latrodectus lugubris. Раніше європейська чорна вдова вказувалася як підвид американської чорної вдови, Latrodectus mactans.[1]

Селяться каракурти у місцях, де ростуть бур'яни, для житла плетуть гніздо з павутини, прикріплюючи його до трави. Павуки-каракурти поширені на півдні України, біля Азовського моря. На Херсонщині каракурти з'явились давно, знайдені вони на Кінбурнській косі, Солоноозерній ділянці, Джарилгачі, узбережжі Лазурного та Залізного порту, Буркутах, а тепер зустрічається в районі Таврійського житломасиву та Кіндійки. В Одеській області на Катранській косі, вздовж морського узбережжя.

Ці павуки мають 8 очей, які розташовуються у 2 ряди. Хеліцери у них вертикальні і не дуже великі. Ноги без товстих шипів, але з численними щетинками. На кінці лапок розташовані 3 кігтики: основні зубцюваті і додатковий — сильно витягнутий. Черевце часто округле, навіть кулясте. Органи дихання представлені 1 парою легеневих мішків і 1 парою трахей. Самка досягає 2 см, оксамитово-чорного кольору. Під час розмноження у неї на черевці з'являються червоні цяточки. Самці менші від самок. Після спарювання, якщо самець не встигає втекти, самка його з'їдає, за що й отримала назву «чорна вдова».

Його отрута унікальна за своєю силою: вона сильніша від отрути гюрзи в 15 разів. На щастя, каракурт набагато менший від гюрзи, інакше ніхто не вижив би після його укусу. Він — родич знаменитої «чорної вдови», яка живе у Північній Америці.

За оцінкою фахівців, павуки ніколи не нападають першими й без причини. Найчастішими є випадки укусів у ногу, коли людина взуває старе взуття, попередньо не перевіривши його, яке самиці уподобали собі для гнізда. Після укусу на шкірі з'являється маленька червона цятка, що швидко блідне. Укус каракурта викликає психічну неврівноваженість у людини, пекучий біль, який через 15-30 хвилин розповсюджується по всьому тілу. У потерпілого виникає біль в області живота, слиновиділення і потовиділення, порушення роботи серця, поважчення дихання. За даними обласних санітарно-епідеміологічних станцій з укусів каракуртів, вкушені павуком частіше потрапляють до лікарні в дуже важкому стані, з високим артеріальним тиском і алергічними реакціями організму. Спеціальна протикаракуртова сироватка не завжди доступна, тому, не пізніше 2 хвилин місце укусу треба припекти палаючим сірником — він руйнує отруту (цей спосіб запропонував П. І. Мариковський). Якщо укус прийшовся в ногу або руку, слід забезпечити негайну доставку у медичний заклад, а до того — нерухомість кінцівки, рекомендується багато пити води, неміцного чаю, молока; пиття розчину марганцівки недоцільне і шкідливе. Особам, які страждали до укусу гіпертонією, потрібно під час транспортування до лікарні контролювати тиск і у випадку його підвищення прийняти ліки, які вони приймали до того. Варто також прийняти ліки від алергії. У важких випадках за відсутності медичної допомоги через 1-2 дні після укусу каракурта може настати смерть.

В останні роки про каракурта в Україні згадують дедалі частіше. І повідомлення про те, що десь на півдні країни він знову вкусив людину, вже не сприймаються як щось надзвичайне. У 1970-ті роки майже ніхто в Україні, крім спеціалістів, нічого про цього павука не знав. Уперше про нього заговорили десь 1980 року, тоді в Херсонській області від укусу каракурта постраждали кілька людей. І степовим краєм поповзли зловісні чутки: з'явилося «щось», кусає людину — і вона вмирає. Незабаром дізналися: це «щось» — павук. Але пристрасті не вгамувалися, і виник один із численних міфів про каракурта — почали казати, що це диверсія! Нібито цього павука до нас «американці завезли». Бо з якого це доброго дива: не було, не було — і от на тобі, з'явився! Звісно, «американці» тут зовсім ні при чому — каракурт здавна зустрічався на півдні України. Цей вид — типовий мешканець посушливих рівнин Середньої Азії та Казахстану. Колись, ще в доісторичні часи, у період чергового осушення клімату, утворився єдиний пояс із пустель і напівпустель Азії та степів Європи. Можливо, саме тоді каракурт і потрапив у Північне Причорномор'я. Тож у степах України він живе давно, його знали й українські поселенці, і німецькі колоністи. Інша річ, що чисельність каракурта коливається, це взагалі характерно для павуків і комах. Були роки й навіть десятиріччя, коли про каракурта нічого не було чутно і він ніяк себе не виявляв. А після зміни умов знову «з'являвся», оскільки чисельність його різко зростала. Зазвичай це відбувалося тоді, коли встановлювалася спекотна й посушлива погода — саме такі умови найсприятливіші для цього виду.

• Каракурт. Укус каракурта.^{[недоступне посилання з липня 2019]} (укр.)