Кокенай Борис Якович

Борис Кокенай народився взимку 1892 року в Феодосії в патріархальній родині Якова Кокеная — меламеда місцевої караїмської школи. Це була знана й шанована караїмська сім'я, предки якої відіграли велику роль у житті караїмів[1].

По батьківській лінії Борис — нащадок, в 16-му поколінні, відомого караїмського вченого та історика Ісаака Шеломо Ель Дура, похованого в некрополі Балта Тіймез. Його батько, Яків (1835 р. — 23.08.1897), знаний караїмський меламед, добре знався з караїмами-просвітителями Самуїлом Пампуловим та Іллею Казасом, а професору Хвольсону допомагав у дослідженні надгробних пам'ятників Кале і читанні їх епітафій. Матір, Біїм Яківна Софер (14.04. - 1926 р.) — також творча особистість, досконало знала обряди, звичаї та караїмську мову, якою писала свої вірші та елегії.

Дитинство Якова пройшло в родинному колі, він вивчав рідні обряди та звичаї, але воно було ускладнене передчасною смертю батька, в 1896 році, коли синові було лише 4 роки. Тож Борисом почали опікуватися ще й батькова родина (такий звичай у караїмів).

Ази знань Борис почерпав у матері, потім пішов до початкової караїмської школи, що розташовувалася в кенасі і навпроти їхнього дому. Старші вихованці мідраше, ще пам'ятали науку його батька, тому допомагали його синові освоїтися в школі.

Сабі (сирота) Кокенаєм опікувалися старші та вчителі, особливо Т. Леві-Бобович, який став його наставником упродовж усього життя, (вони листувалися до середини ХХ століття, коли Леві-Бобович жив аж в Єгипті). По закінченню школи здібного учня, Бориса Кокеная, було зараховано до місцевої гімназії. В ній він провчився шість років, але хвороба та часи революцій в Росії змусили юнака полишити навчання[2].

Вже навчаючись в гімназії, Борис захоплювався караїмським краєзнавством, він часто почав навідуватися до давньої столиці караїмів Чуфут-Кале, заприятелював з родиною газзана Дубинського та братами Пігіт (останніми мешканцями печерного міста)[3]. Невдовзі, з 1917 по 1918 рік, він разом з синами Дубинського зайнявся землеробством в Чуфут-Кале, не надто успішно.

Згодом, його було порекомендовано до Караїмськго педагогічного інституту (створеного на базі колишнього Олександрійського караїмського духовного училища). Борис Кокенай недовго вчився в інституті, оскільки і його закрили. Але це дало можливість юнакові офіційно викладати в початкових школах, і мати роботу в скрутний та непевний час. Відомо, що Кокенай навчав дітей татарських шкіл в кількох кримських селах, зокрема в Кокташе.

Утвердження Країни Рад на півострові зумовило численні репресії та нападки на національні меншини, що вилилося в подальше зубожіння та голод. Тому родина Кокеная перебралася з Феодосії до Ростова-на-Дону. Там він влаштувався на роботу телеграфіста і продовжував караїмські дослідження[4].

Забезпечений роботою, Борис Кокенай тепер мав час на своє захоплення — караїміку. Спочатку він упорядкував батьківську бібліотеку та зібрані ним записи звичаїв та історії караїмів. Спраглий до знань, хоч і не міг навчатися офіційно, він тоді зайнявся своєю самоосвітою. За невеличкий термін він уже вдосконалив свою староєврейську мову та турецьку та почав оволодівати арабською і французькою мовами. Робота і самоосвіта не стала на заваді і його краєзнавство: продовжив збирати караїмські рукописи та літературу, фольклор, народну медицину, кухню, предмети побуту; аналізував та досліджував історію і культуру, питання походження, спосіб життя, заняття караїмів. На цей час і припадають його публікації в журналах «Karaj Awazy», «Onarmach», «Myśl Karaimska».

Коли відголоски 2-ї Світової війни докотилися до Ростова-на-Дону, Борис, якого не брали до лав армії через здоров'я, прислужився містянам іншим чином. Спершу він брав участь у знешкодженню завалів від бомбардувань міста, будучи бійцем протиповітряної оборони, по ночах чергував на дахах, знешкоджуючи запальні бомби.

Коли до міста увійшли німці, його знання мов стало в пригоді для налагоджування комунікацій. Коли ж виникла серйозна криза, із ймовірністю знищення всіх караїмів (послідовників юдаїзму), ґрунтовні знання караїмської історії та релігії допомогли переконати німецьку адміністрацію у національній відмінності євреїв та караїмів. Доречними стали тоді переклади на німецьку мову: його книжки «Крымские караимы», матеріали щодо національного складу народів СРСР (Академія Наук) та видана в Туреччині робота Соломона Шапшала про кримських караїмів-тюрків (в якій караїми віднесені до тюркських народів ще в 1927 році)[5].

Зберігши життя сотням караїмів у Ростові-на-Дону, Борис не зумів уберегти свого рідного брата, який викладав в ремісничому училищі і проживав в Краснодарі. Старшого брата Соломона було розстріляно 21 серпня 1942 року в числі 3000 замордованих євреїв та караїмів[6].

Після війни Борис Кокенай з новими зусиллями поринув у свої караїмські дослідження. Працюючи й далі телеграфістом він мав змогу спілкуватися з багатьма караїмами з різних куточків Європи і світу. Сірай Шапшал, С. М. Кальф-Каліф, Д. М. Гумуш листувалися з Кокенаєм і захоплювалися його жертовністю у караїмських справах. Борис продовжував навідуватися до Криму, Чуфут-Кале та Євпаторії і збирати свою колекцію.

Новим поштовхом у роботі Кокеная стало знайомство з Семітою Кушуль, яка також збирала караїмську старовину та досліджувала караїмські звичаї, обряди. Їхня самовідданість караїмознавству підтримувала одне одного, маючи однодумців було легше опрацьовувати матеріали, спільно перекладали стародруки, відновлювали обрядові речі і Борис уже планував повернення до Криму назавжди.

Але хвороба Кокеная чимраз дужче давала про себе знати. Коли ж побутові негаразди почали переслідувати його (будівля в якій жив розвалювалася і потребувала капітального ремонту) він попрохав Семіту Кушуль прихистити, ненадовго, його зібрання-колекцію у себе. Важкий переїзд та необлаштованість ще більше підірвали здоров'я Кокеная і 24 червня 1967 року він помер.