Комісія Хальштайна

Комісія Хальштайна була першою комісією Європейського економічного співтовариства, заснованого в 1957 році згідно з Римським договором. Перше засідання відбулося 16 січня 1958 року в замку Валь-Дюше (фр. Château de Val-Duchesse) в бельгійському регіоні Одергем. Цей економічний орган включав 9 учасників: по два від Франції, Італії та Німеччини, по одному від Бельгії, Нідерландів та Люксембурга. Комісія розпочала роботу з формування політики єдиного європейського ринку і в сфері сільського господарства[3]. Комісія досягла деяких успіхів, наприклад, в укладанні договору про ціни на зерно, який вдалося підписати після вето президента Франції Шарля де Голля на вступ Великої Британії до товариства. Де Голль був опонентом комісії, і пропозиції, подібні до цього договору про ціни на зерно, були розроблені, щоб прив'язати Францію до Європейського економічного співтовариства. Іншим успіхом комісії вважається результат переговорів щодо Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, відомих під назвою «раунд Кеннеді».

У 1965 році голова комісії Вальтер Хальштайн висунув пропозиції щодо фінансування Єдиної сільськогосподарської політики. Ці пропозиції могли б дозволити співтовариству розвивати власні фінансові ресурси, що не залежали б від держав-членів, дати більше бюджетних прав Європейському парламенту. Передбачалося введення голосування у Європейській раді за принципом звичайної більшості. З цим не могла погодитися Франція, що вважала цей принцип обмеженням суверенітету країни[4].

Щодо цієї пропозицій відбулася жвава дискусія, що вилилася в політичну кризу. Існує точка зору, згідно з якою комісари у повній мірі усвідомлювали неоднозначність підготовленого законопроекту і очікували на незгоду сторін. Одним з підтверджень на цю думку є факт особистої участі у розробці Вальтера Хальштайна, бо зазвичай пропозиції з питань сільського господарства готував комісар з сільгоспполітики Сіко Мансголт. Іншим доказом може слугувати гострота дискусії всередині комісії. Також вказують на взаємодію між Європейською комісією і Європарламентом. На той час Страсбурзька асамблея, що мала тільки консультативні повноваження, боролася за реальний вплив у спільноті. Хальштайн оголосив про пропозиції на засіданні парламенту за тиждень до розгляду їх у Раді союзу. Голова комісії вважав, що наднаціональні органи повинні отримати більше влади, і розраховував, що після його виступу на засіданні асамблеї підніметься хвиля єврооптимізму, за допомогою якої вдасться прийняти його пропозиції.

У Раді пропозиції комісії наклалися на розбіжності між державами-членами, що і призвело до кризи «порожнього крісла»[5].

Суперечності загострилися, коли Франція розпочала головування у Раді. Комісія опинилась осторонь обговорення, бо центр дискусії перемістився до Ради, де Франція сперечалась з рештою країн Союзу. 30 червня 1965 року офіційний Париж відкликав своїх представників, заявивши, що вони не займуть свої місця в Раді, поки не буде знайдено компроміс. Криза «порожнього крісла» була першим випадком, коли робота Європейського економічного співтовариства була заблокована через дії держави-члена[4].

Франція бойкотувала співтовариство протягом 6 місяців. Але Європейська комісія продовжувала роботу. Вальтер Хальштайн та інші комісари робили заяви щодо положення в співтоваристві. Комісія хотіла розробити нові пропозиції, які повинні були отримати підтримку всіх членів союзу. Однак авторитет комісії в цій кризі не був достатнім, для того щоб комісари змогли вивести співтовариство з глухого кута. Головна проблема полягала в розбіжностях між країнами, і тому криза могла бути подоланий тільки в Раді, де були представлені всі держави.

Ризик ізоляції і загроза стабільності національної економіки змусили Францію відновити переговори. У січні було вирішено провести в Люксембурзі зустріч представників усіх країн-учасниць, але без представників комісії. П'єр Вернер, прем'єр-міністр Люксембургу, запропонував компромісне рішення: якщо країна вважає, що її життєво важливі інтереси можуть бути порушені, то вона має право використовувати право вето в Раді. В інших випадках рішення приймаються звичайною більшістю голосів. Однак так і не було визначено, що саме вважати під терміном «національні інтереси», також не була прописана процедура арбітражу в разі нової суперечки між країнами[6]. «Люксембурзький компроміс» не тільки не збільшив повноваження Європейської комісії, але ще сильніше прив'язав комісію до рішень Ради Європи, звинувативши її у перевищенні повноважень[7]. Єврокомісія стала головною жертвою кризи «порожнього крісла», втративши авторитет і вплив на багато років.

Коли підійшов до кінця другий термін комісії Хальштайна в січні 1966 року, французький міністр закордонних справ Моріс Кув де Мюрвіль наполіг на зміні голови комісії, яка, як передбачалося, повинна стати єдиним органом для Європейського економічного співтовариства, Європейського об'єднання вугілля і сталі і Євроатому[8]. Так як згоди щодо зміщення Вальтера Хальштайна не було досягнуто, він, відповідно до 159 статті Римського договору, залишився на посаді як виконувач обов'язків. Це означало, що злиття трьох спільнот, заплановане на січень 1966 року, було відкладене[9]

У зв'язку з конфронтацією з Шарлем де Голлем виникла пропозиція, щоб призначити Хальштайна на наступний термін головою комісії лише на 6 місяців. Вальтер Хальштайн побачив у цьому порушення тексту Договору про співтовариство і 5 травня 1967 року попрохав не призначати його зовсім.

• (англ.) Walter Hallstein: a diplomatic force propelling swift European integration.
• (англ.) Комісія Хальштайна.