Котляревський Петро Степанович
Петро Степанович Котляре́вський (12 (23) червня 1782, с. Вільхуватка Куп'янського повіту Харківської губернії — 21 жовтня (2 листопада) 1852) — російський генерал від інфантерії українського походження, завойовник території сучасного Азербайджану.
| Петро Котляревський | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Генерал від інфантерії | |||||||||
 Котляре́вський П. С. | |||||||||
| Загальна інформація | |||||||||
| Народження |
12 (23) червня 1782 Вільхуватка, Куп'янський повіт, Воронізьке намісництво, Російська імперія | ||||||||
| Смерть |
21 жовтня (2 листопада) 1852 (70 років) Феодосія, Таврійська губернія, Російська імперія | ||||||||
| Поховання | Феодосія | ||||||||
| Військова служба | |||||||||
| Роки служби | 1796 — 1852 | ||||||||
| Приналежність |
 Російська імперія | ||||||||
| Рід військ | піхота | ||||||||
| Війни / битви |
Російсько-перська війна (1796) Російсько-перська війна (1804—1813) Російсько-турецька війна (1806—1812) | ||||||||
| Командування | |||||||||
| 17-й єґерський полк | |||||||||
| Нагороди та відзнаки | |||||||||
| |||||||||
.png.webp){kind=small}
Життєпис
Народився 23 червня 1782 року в селі Вільхуватка Куп'янського повіту Воронізького намісництва. Представник української шляхти з роду Котляревських. Син сільського священика, призначався до духовного звання, навчався в Харківському духовному училищі, але майже випадково був записаний до піхотного полку[1]. Взимку 1792 року їх будинок в Вільхуватці відвідав, ховаючись в дорозі від бурану, підполковник Лазарєв Іван Петрович, який служив на Кавказі, і через рік, домігшись згоди батька, він викликав 11-річного хлопчика до себе в Моздок. Хлопчик став рядовим Кубанського єгерського корпусу. Лазарєв дбав про його навчання та військову освіту. У 1796 року, в віці 14 років, брав участь в штурмі Дербента під час російсько-перської війни, що відбулася в кінці царювання імператриці Катерини II.
У 17 років отримав звання офіцера, був призначений ад'ютантом до Лазарева, тоді вже генерал-майора і шефа 17-го єгерського полку. Після трагічної загибелі Лазарєва (був зарізаний в покоях цариці Маріам Георгіївни Цицишвили), командувачем російських військ на Кавказі став князь Ціціанов, який запропонував Котляревському бути у нього ад'ютантом. Котляревський надав перевагу армійській службі й був направлений командувати ротою в 17-й Єгерський полк. Він швидко прославився рядом блискучих подвигів під час війни на Закавказзі, особливо перемогою над удесятеро сильнішим перським військом в битві при Асландузі і штурмом фортець Ленкорань та Ахалкалакі[1]. За операцію при Ахалкалакі Петро Котляревський отримав чин генерал-майора, а за штурм Ленкорані був нагороджений орденом Святого Георгія 2-го ступеню. Під час того штурму генерал був поранений трьома кулями і змушений покинути військову службу.
Був одружений з Варварою Іванівною Енохіною (1799—1818), яка померла від важких пологів[2][3].
Після відставки Котляревський оселився в селі Олександрове біля Бахмута, де у 1822—1829 рр. побудував храм Святого Георгія[4]. Часто жив у Феодосії, де познайомився з художником Іваном Айвазовським, який спроектував його усипальницю на горі Мітрідат. 1826 року Микола I надав Петру Степановичу чин генерала від інфантерії і запропонував посаду головнокомандувача на Кавказі в новій війні з Персією і Туреччиною, але Котляревський через важкі рани відмовився.
Помер 2 листопада 1852 року, похований у Феодосії; могила не збереглася.
Нагороди
- Орден святої Анни 3-го ступеня — за мужність під час штурму Гянджі
- Орден Святого Георгія 4-го ступеня — за перемогу при Мігрі. На початку 1810 року перси вторглися в Карабах. Назустріч їм був посланий Котляревський з наказом взяти фортеці Мігрі і Гюняй, встановивши кордон по річці Аракс.
- Орден святого Георгія 3-го ступеня — за перемогу при Асландузі
- Орден святого Георгія 2-го ступеня — за штурм Ленкорані, після цієї перемоги Котляревського перси змушені були піти на укладення сприятливого для Росії Гюлістанского миру[5].
Вшанування пам'яті
Петра Котляревського часто називали «генералом-метеором» і «кавказьким Суворовим»[1].
- Ще за життя Котляревського князь М. С. Воронцов поставив йому пам'ятник в Гянджі — на тому самому місці, де «генерал-метеор» в юності пролив свою першу кров.
- У знаменитій поемі «Кавказький бранець»[6] Олександр Пушкін присвячує Петру Котляревському такі рядки:
Тебя я воспою, герой,
О Котляревский, бич Кавказа!
Куда ни мчался ты грозой —
Твой ход, как черная зараза,
Губил, ничтожил племена...
Ты днесь покинул саблю мести,
Тебя не радует война;
Скучая миром, в язвах чести,
Вкушаешь праздный ты покой
И тишину домашних долов... »
- 11 червня 2013 року на території санаторію МО України в Феодосії, на тому місці, де колись стояв будинок «Добрий притулок», в якому майже 30 років жив Котляревський, було відкрито пам'ятну дошку герою кавказької війни 1804—1813 років[7],[8] Це перша пам'ятна дошка генералу на території колишньої Російської імперії.
- У Кабардино-Балкарії на честь генерала названа станиця — Котляревська, у якій в 1849 році збудовано церкву святого Петра Афонського, на честь генерала Петра Степановича Котляревського[9].
Література
- Валерій і Наталя Лапікури про Григорія Сковороду, Жана Анрі Фабра, Петра Котляревського, Івана Кожедуба, Михайла Остроградського / В. Лапікура, Н. Лапікура — Київ : Грані-Т, 2008. — 120 сторінок — Серія «Життя видатних дітей». — ISBN 978-966-465-168-1
- В. Пікуль.Воин, метеору подобный(рос.)
Примітки
- Котляревский Пётр Степанович Архівовано 10 травня 2013 у Wayback Machine. (рос.)
- Любовець Н.І Олександр Олександрович Котляревський: матеріали до біобібліографії. Архів оригіналу за 12 липня 2018. Процитовано 12 липня 2018.
- Варваринська церква в Капитолівці[недоступне посилання з листопадаа 2019]
- Суворов[недоступне посилання з липня 2019](рос.)
- Кавалери Св. Георгія 2-го класу(рос.)
- А. С. Пушкин. Кавказский пленник(рос.)
- Феодосии увековечили память Петра Котляревского[недоступне посилання з липня 2019](рос.)
- В Феодосии увековечили Котляревского. Архів оригіналу за 7 травня 2017. Процитовано 3 травня 2017.
- Анатолій Дзагалов. Православні храми на Тереку та українські переселенці Краєзнавство. 2011. № 4. С. 150—161.