Бахмут

Місто розташоване в північно-східній частині Донецької области, на плато Донецького кряжу, яке прорізає річка Бахмутка з правою притокою Каменуватого Яру.

Плато має загальний нахил на північ до долини р. Сіверський Донець. У районі Бахмута висота вододілу на північно-західній околиці становить 200 м, оцінки висоти в центрі міста близько 84 м.

Бахмут розміщений за 3 км від автостради E40М03 (Київ — Харків — п.п. Довжанський) та за 89 кілометрів на північний схід від Донецька.

За сім кілометрів від міста проходить канал Сіверський Донець — Донбас, який має велике значення для водопостачання міста. Канал побудований у 1953—1958 рр.

У межах Донецької височини виділяється Бахмут-Торецька височина, тепер її назва знову відповідає назві міста.

У районі міста переважають родючі ґрунти — типові та звичайні чорноземи.

Клімат помірно-континентальний. Літо спекотне, посушливе. Зима мінлива, іноді зі значними морозами. Найхолодніші місяці року — січень і лютий (середня температура мінус 6-8 °C). Максимальна глибина промерзання ґрунту 80 см, мінімальна 27 см. Найтепліший місяць — липень (+20-25 °C). Абсолютна максимальна температура спостерігається в липні (+40 °C). Середньорічна кількість атмосферних опадів становить 500 мм. З них більша частина випадає в теплий період. У порівнянні з навколишньою місцевістю число днів з туманами, сніговим покровом більше; безморозний період менше.

Загальний вигляд Бахмута в XIX ст.

Володимир Сікевич

Перша версія — вперше про «сторожу Бахмутську» згадується під 1571 р., коли на місці давнього займища українців створено сторожовий пункт Московського царства.[7] Ця версія про походження Бахмута аргументовано піддана критиці, оскільки всі сторожі згідно з «Розписом сторож» розташовувались на лівому боці Сіверського Дінця (Бахмутівська — напроти впадіння в нього р. Бахмут — нині с. Ямпіль Лиманського району) і не складали ніяких укріплень, а були лише місцями зустрічі московської прикордонної служби для обміну інформацією (згідно зі статутом сторожової і станичної служби на сторожі не дозволялося навіть розкладати вогнище, щоб не виказати ворогові місця, у якому зустрічаються «сторожі» (прикордонники).

У XVII ст. значний пункт солеваріння. Один із осередків повстання Булавіна[8].

Як повноцінне поселення Бахмут заснували козаки Ізюмського слобідського полку приблизно в 1680–1690-х[8], за іншими даними 1701-го. Документально доведено, що острог на р. Бахмут збудували слобідські козаки з дозволу московського уряду в 1703, а перший його опис складено в 1704. Станом на 1712 етнічно значно домінували українці[9].

У 1715 розпочав роботу солеварний завод[10].

З 1870-х в околицях Бахмута починають розробляти поклади кам'яної солі, а пізніше — вогнетривкої глини та гіпсу. Сіль стає частиною герба Бахмута, затвердженого 2 серпня 1811.

27 жовтня 1748 створено Бахмутський кінний козацький полк[8][11][12].

Стає адміністративним центром Слов'яносербії у середині XVIII століття[13].

У Бахмуті щорічно проводилося 3 ярмарки, пристосовані до церковних свят. Основним ярмарком був Петропавлівський — проводився 12 липня (День апостолів Петра і Павла).

У 1719 стає адміністративним центром Бахмутської провінції, адміністративно-територіальна одиниця у складі Азовської та Воронізької губерній Російської імперії. Бахмутська провінція ліквідована в 1783[14].

У 1721 поруч міста відкриті поклади кам'яного вугілля. Першовідкривачами промислових покладів вугілля в регіоні Донбасу є ландрат (помічник губернатора), шляхтич українсько-польського походження Микита Вепрейський та комендант Бахмутської фортеці, капітан Ізюмського слобідського полку Семен Чирков[15].

У Бахмуті побудована Покровська церква на кошти парафіян і, значною мірою, на кошти священника Йоанна Лук'янова, який пожертвував на храм церковне начиння, наряди, ікони та книги. Покровська церква освячена 30 вересня 1732[16].

у 1764—1765 створено Бахмутський гусарський полк для захисту кордонів на правому березі Сіверського Дінця (Слов'яносербії), який сформований переважно з переселених на вільні терени між річками Бахмутом і Луганню сербів, болгар, угорців та вихідців з Балканських країн; також до складу полку увійшов Молдавський гусарський полк[17].

До кінця XVIII століття втрачає значення центру соледобування. У 1782—1783 закриваються спочатку солеварний завод, а потім і фортеця.

З 1783 і по 1920-ті є центром однойменного повіту Катеринославської губернії.

У 1895 в місті вийшла перша українська книжка на Донеччині — вірші М.Чернявського[18].

У 1903 відкридися приватні Музичні курси Адель Мерейнес[19], випускниці Віденської консерваторії. На початку століття в Бахмуті працювали 3 гімназії, Реальне, Ремісниче та Духовне училища, приватні, церковноприходські та народні училища і школи. Видавалося кілька газет: «Донецьке слово», «Бахмутське життя», «Бахмутська копійка», «Народна газета».

До 1917 року в Бахмуті діяли окремі групи українофілів, що головним чином займалися поширенням українських п'єс. Спроба 1914 року відкрити «Просвіту» в Бахмутському повіті наштовхнулася на жорстке протистояння з боку царських чиновників[18].

7 листопада 1917 року, коли Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки, над Бахмутською повітовою земською управою (нині — будинок коледжу транспортної інфраструктури) вперше на Донбасі піднято жовто-сині національні прапори[20]. В самому Бахмуті та навколишніх селах діють осередки товариства «Просвіта», осередки українських партій, з літа 1917 року організовуються структури «Вільного козацтва». Проте в грудні 1917 року одночасно з більшовицьким заколотом у Луганську, у Бахмуті до влади приходять більшовики, що в лютому 1918 проголошують Донецько-Криворізьку Радянську Республіку.

Війська Слов'янської групи Окремої Запорізької дивізії Армії УНР під командуванням полковника Володимира Сікевича 26 квітня 1918 року зайняли Бахмут[21]. У Бахмут вступили німецькі й українські війська. На короткий час, до осені 1918 року, тут було розквартировано 3-й гайдамацький полк на чолі з отаманом Волохом[22]. У жовтні 1918 незадоволені гетьманською владою мешканці підіймають Бахмутське повстання, що стало єдиним відомим повстанням на підтримку нової петлюрівської влади по всій Луганщині й Донеччині. У листопаді 1918 року, після революції у Німеччині, німецькі війська евакуюються на батьківщину, у грудні того ж року місто й повіт захоплюють загони Краснова й більше українська влада не поновлюється тут вже до часів проголошення 24 серпня 1991 року Незалежности України.

Братська могила радянських воїнів у Бахмуті

25 листопада 1920 став центром Донецької губернії. У перші роки радянської влади в Бахмуті жили та працювали довголітній голова Ради Народних Комісарів УСРР В. Я. Чубар, а також один із засновників Донецько-Криворізької Радянської Республіки — Федір Сергєєв (Артем), на честь якого 13 вересня 1924 Президія ЦВК СРСР перейменувала Бахмут в Артемівськ.[23]

У 1930—1932 в Артемівську проходять процеси над вчителями, звинуваченими в українському націоналізмі, більшовики арештовують і розстрілюють всіх ще живих на той час українських діячів визвольних змагань. В середині 1930-х тут спалено 70 % всього бібліотечного фонду міста[24].

Місто постраждало внаслідок геноциду українського народу урядом СРСР у 1932—1933. Кількість встановлених жертв — 3255 осіб[25].

1 листопада 1941 місто захопили німці в ході німецько-радянської війни[26][27].

5 вересня 1943 місто повертається під контроль радянської влади[26].

У 1991, незадовго до проголошення незалежности України, у місті ініційовано місцевий референдум щодо повернення місту історичної назви. Втім, ініціатива не була підтримана — «за» проголосували лише 25 %[28].

Площа Свободи

12 квітня 2014, як і у багатьох інших містах Донбасу, сепаратисти проголосили в Артемівську «Донецьку народну республіку»[29][30] 25 травня сепаратистам вдалося зірвати проведення виборів Президента України в місті[31]. Починаючи з 24 квітня, терористи 5 разів здійснювали спроби штурму 1282-го центру забезпечення бронетанковим озброєнням і технікою з метою захоплення військової техніки і стрілецької зброї[32][33][34][35][36]. Існують свідчення і про напади бойовиків на мирних жителів, зокрема 27 червня — на рейсовий автобус[37].

Увечері 4 липня бійці батальйону МВС «Артемівськ» здійснили розвідувальний рейд до Артемівська, під час якого відбувся бій біля будівлі прокуратури, де розміщувався штаб «ДНР», який тривав близько 20 хвилин. Під час бою було обстріляно будівлю прокуратури, внаслідок чого знищено штаб терористів, спалено автомобіль «Газель», а також пошкоджено один із стовпів вуличного освітлення[38].

6 липня 2014 місто звільнене підрозділами Національної гвардії та Збройних сил України від російських захопників.

5 січня 2015 молодший сержант Сергій Бабічев перебував за кермом мікроавтобуса «Богдан», котрий при перевезенні взводу резервістів потрапив у ДТП поблизу Артемівська. З «Богданом» зіштовхнувся військовий «КрАЗ». Загинуло 12 військовиків, серед них — Тарас Герасимюк, Ігор Каплуненко, Юрій Лінивенко, Роман Малюта, Максим Щіпов, ще 21 зазнав травм, 17 січня від травм помер Ігор Дідач.

12 січня зазнав смертельних поранень під Артемівськом молодший лейтенант Ярослав Чомко. 13 лютого 2015 року терористи обстріляли місто з реактивних установок, загинули дві людини, у тому числі хлопчик, другокласник місцевої школи[39]. 10 березня при виконанні бойового завдання під Бахмутом загинув солдат 43-го батальйону Литкін Андрій Володимирович[40]. 7 травня у бою під Артемівськом загинув солдат 30-ї бригади Чебаненко Олександр Миколайович[41]. Образ Олександра Чебаненка втілений у пам'ятнику загиблим воїнам Переяславщини у м. Переяслав Київської области, де похований боєць 3 серпня 2015-го перед опівніччю зазнав смертельного поранення поблизу міста Артемівськ під час артилерійського обстрілу терористами взводного опорного пункту касетною міною солдат батальйону «Чернігів-1» Василь Остапчук.

23 вересня 2015 Артемівська міська рада ухвалила рішення звернутися до Верховної Ради України про повернення місту Артемівськ історичної назви Бахмут (голосували: «за» — 31; «проти» — 8; «утрималися» — 3; не голосували — 3)[42]. 4 лютого 2016 року Верховна Рада ухвалила постанову про перейменування окремих населених пунктів та районів, яка набула чинности 18 лютого. Назва міста Артемівськ змінилася на Бахмут[43]. Також змінилися назви 76 вулиць і провулків[44].

30 квітня 2016 в боях під Бахмутом загинув гранатометник Тарабанов Вадим Олександрович[45]. У кінці серпня 2016 під Бахмутом загинув боєць 54-ї бригади Олександр Васюк[46].

• Костел Матері Божої Святого Розарію (РКЦ та УГКЦ)

• Храм святителя Івана Золотоуста (УПЦ МП)
• Свято-Миколаївський храм (УПЦ МП)

• Бахмутська мечеть, Ісламський центр

• Атнабунт Захар Ілліч (1897—1921) — український військовик, козак 4-ї Київської дивізії Армії УНР, Герой Другого Зимового походу.
• Беркович Есфір Семенівна (1912—1992) — українська бібліографиня.
• Верлінський Борис Маркович (1887—1950) — шахіст, перший гросмейстер СРСР з 1929 року, міжнародний майстер (присвоєно 1950 року), за особливі заслуги в шахи (посмертно).
• Вігдергауз Павло Ісаакович (1925—2013) — архітектор, лауреат Державної премії СРСР.
• Волкова Аліна Іванівна — оперна співачка. Народна артистка УРСР.
• Голубєв Павло Васильович (1883 — 1966) — український співак (баритон), педагог. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1953).
• Гутиря В'ячеслав Володимирович — український художник та скульптор.
• Дерман Софія Яківна (1886—1960) — поетеса.
• Добров Геннадій Михайлович (1929—1989) — український науковець, засновник української наукознавчої школи.
• Забірко Віталій Сергійович — український письменник.
• Загорулько Борис Терентійович (1927—1985) — український письменник.
• Коробов Володимир Андрійович (1924—2001) — український художник.
• Костроменко Вадим Васильович (1934—2017) — український кінооператор, кінорежисер.
• Ковальов В'ячеслав Ярославович (1976—2016) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Коховський Всеволод Порфирійович (1835—1891) — педагог, письменник, генерал-лейтенант, засновник та перший директор «Педагогічного музею» у Петербурзі.
• Курінний Олексій Вікторович (1986—2017) — українськийгромадський діяч, політолог, правник, поет та експерт з розвитку української мови.
• Кримський Сергій Борисович (1930—2010) — український філософ, культуролог, лауреат Шевченківської премії, заслужений діяч науки і техніки України, член Нью-Йоркської академії наук.
• Нещерет Сергій Анатолійович (1965—2014) — старшина Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Олешко Віталій Ігорович (1975—2018) — солдат резерву Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Мартинов Євген Григорович (1948—1990) — співак та композитор.
• Мирошниченко Артем Миколайович (1983—2019) — український громадський діяч, волонтер та активіст ГО «Бахмут Український».
• Мерейнес Адель (1881—1934(?)) — випускниця Віденської консерваторії, засновниця музичних курсів у Бахмуті.
• Полтавець Віктор Іванович — перший міністр вугільної промисловости України (1994—1995, 2007—2010) роках. Кандидат технічних наук, член-кореспондент Академії гірничих наук України.
• Прокопенко Олег Ісаакович (1932—1990) — український сценарист.
• Сем Спевак (1899—1971) — американський письменник, журналіст, драматург, сценарист.
• Стецюн Микола Григорович — український композитор.
• Філевський Павло Петрович (1856—1951) — історик, педагог.
• Фінкель Олександр Мойсейович (1899—1968) — мовознавець.
• Черненко-Чорний Порфірій Костянтинович — український військовий діяч, підполковник Армії УНР.
• Швець Владислав Олександрович (1926—2007) — український диригент, музикант та музичний педагог.
• Шепітько Лариса Юхимівна (1938—1979) — кінорежисерка, сценаристка та кіноакторка.
• Ворошилов Климент Єфремович (1881—1969) — радянський військовий та політичний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці, перший Маршал Радянського Союзу.

• Аведиков-Авдієнко Петро Овдійович (1899—1972) — український актор та театральний діяч.
• Аведикова Єлизавета Андріївна (1878—1968) — українська акторка.
• Вальх Борис Сергійович (1876—1942) — лікар, зоолог, засновник та перший директор Бахмутського краєзнавчого музею.
• Гріліхес Рафаїл (1821 — кін. XIX ст.) — підприємець, засновник першої типографії в Бахмуті.
• Задорожній Сергій Сергійович — український футзаліст та тренер.
• Лагунов Соломон Ісакович — член Української Центральної Ради.
• Лопатін Ігор Костянтинович (1923—2012) — український вчений-зоолог, професор.
• Онипко Семен Іванович (1913—1975) — український актор.
• Онопрієнко Євген Федорович (1925—1997) — український кінодраматург.
• Павлівський Борис Сергійович (1906—2004) — український поет та журналіст.
• Стрижевський Гаврило Якович (1838—?) — український громадський діяч, педагог та етнограф.