Крило Мувала

Походить від імені Мувала (Бувала, Тевала, Могола), сьомого сина хана Джучі. Низка дослідників ототожнюють його з Мауці.

Утворено в першій половині 1240-х років, невдовзі після завершення західного походу монголів. Ймовірно Мувал не мав політичних амбіцій, тому хан Бату виокремив частину володінь для нього. При цьому Мувал був досить надійним, оскільки йому підлягали нещодавно завойовані землі Русі, Волощини та Болгарії.

З самого початку Мувал стикнувся з намірами підкорених васальних правителів відновити самостійність. Втім Мувал не міг ефективно діяти через швидкий фактичний розпад свого крила. Вже невдовзі фактично самостійним від Мувала став небіж Курумиш, що отримав власний улус біля Дністра і Прута. Саме йому Бату довірив похід проти Данила Галицького. Не менш самостійно діяв брат Мувала — Шибан, що сформував в Криму власний улус. Також окремим фактично став улус Картана біля Дону.

Спочатку власне улусом Мувала був Манкераман. 1243 року післянадання Шибануулуса на сході приєднав до своїх володінь Кримський улус.

Після смерті Мувала, що сталося до 1253 року, Бату передав управління Крилом своєму синові Сартаку. 1255 року після отримання тим влади в усій Орді, він зберіг власне, безпосереднє управління Крилом Мувала. Сини Мувала — Тутар (Татар) і Мінгкадар розідлили батьківські володіння — Манкерман і Крим. Але невдовзіперший отримав Тука-Тимур, а замість Крима Тутар і Мінгкадар отрмиали Буджак і Волощину. Після загибелі Тутара 1257 року усім улусом став керувати Мінгкадар.

1257 року новий хан Берке повернув влади в Крилі Мувалідам, призначивши на його чолі онука Мувала — Ногая. На той час останній зміг контролювати лише частину на Правобережжі Дніпра. Саме за правління Ногая крило Мувала підвищує своє значення. 1260 року відновлено владу Мувалідів над північчю Кримського улуса. Найбільшого піднесення Крило Мувала досягло у 1280-х роках, внаслідок чого його частіше йменували державою Ногая. З цього часу посада очільника Крила поєднується з посадою беклярбека. Загибель 1300 року останнього призвело до втрати Крилом Мувала свого політичного і військового значення.

Хан Токта віддав головування (разом з посадою беклярбека) в Крилі Мувала своєму братові Бурлюку. Останній до 1302 року вимушен був зміцнювати ханську влади на цих землях. Після смерті Бурлюка у 1310 року його наступником стає Ільбасар, син Токти. 1313 року той гине внаслідок змови Узбека. Про наступних очільників Крила Мувала відсутні відомості.

За часів Узбека влада в кожному з улусів рила Мувала була віддана емірам, що відповідало внутрішнім змінам, яких зазнала структура влади держави за цього хана. В результаті статус очільника Крила Мувала на деякий час зник. При Бердібеці на чолі крила став Мамай. Крило Мувала знову набуває свого значення. За часів великої зам'ятні воно фактично виступає як самостійна держава.

За правління Тохтамиша крило Мувала очолюють знову Чингізиди. У 1380-х — на початку 1390-х років тут керував Бек Булат. 1391 року останній підняв повстаня з метою стати незалежним, але ззанав поразки. Його наступник Таш-Тимур намагався чинити спроти вторгненню чагатайського еміра Тимура, але марно. Внаслідок цього у 1396 року Крило Мувала фактично припинило своє існування.

Західний кордон Крила Мувала був західним кордоном Золотої Орди. Він охоплював Північну Добруджу, йшов лівим берегом Дунаю до Залізних Воріт. Звідти вздовж Карпатських гір тягнувся до верхів'їв річок Серет, Прут, Дністер; по правому берегу Дністра кордон спускався до Бакоти і далі переходив на лівобережжя річки Случ. Далі межею були верхів'я Південного Бугу, Горині і Смотрича. На півночі охорплював колишне Київське князівство, Чорнобильську землю, кордон був біля Мозиря і Любеча, не включаючи ці міста. Східною межею крила були річки Дон і Сіверський Донець. На півдні Крило Мувала включеладо себе Кримський півострів.

Перша столиця невідома. За часів Ногая нею була Ісакчі. За наступників — розташовувалася біля Дону. Мамай переніс резиденцію до Дніпра. За Нприкнці XIV ст. резиденцію переміщується до Солхату.

• Черкас Б.В. Крило Мувала та його межі. Спроба реконструкції. Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 10. — С. 127—138