Данило Галицький
Дани́ло Рома́нович, або король Данило, Данило Галицький (нар. 1201[2] — 1264) — король Русі (1253—1264), правитель Галицько-Волинського князівства (1238—1264). Князь галицький (1205—1206, 1211—1212, 1230—1232, 1233—1234, 1238—1264), володимирський (1205—1208, 1215—1238). Останній самостійний Великий князь Київський (1239—1240). Представник роду Романовичів, гілки Волинських Мономаховичів із династії Рюриковичів.
Син Романа Мстиславича та доньки візантійського імператора Ісаака II Ангела. Брав участь у битві на Калці проти монголів, був поранений (1223). Після смерті батька відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену Романом. У союзі з половцями розбив галицьку боярську опозицію під проводом Ростислава Михайловича та угорсько-польських інтервентів у битві під Ярославом (1245). Зазнав нападу монголів (1241), визнав себе їхнім васалом (1245). Уклав союзи із Римом, Тевтонським орденом, польськими і угорськими правителями. Безрезультатно намагався утворити європейську антимонгольську коаліцію.
Сподіваючись на допомогу західних союзників, прийняв від папи Іннокентія IV королівську корону та католицьких кліриків (1253). Як союзник угорців брав участь у війні за австрійську спадщину (1252—1253). Сприяв розвитку міст: збудував Холм, Львів, Кременець, Данилів, Стіжок, відновив Дорогичин. Час його правління — доба найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Помер у Холмі. Національний герой України[3].
Імена
- Дани́ло Рома́нович (дав.-рус. Данилъ Романовичъ) — в українській традиції з патронімом[4][5][6][7].
- Коро́ль Дани́ло[8] — популярне іменування для підкреслення королівського титулу.
- Данило І — у західній традиції з номером правителя.
- Дани́ло Га́лицький — російська[9] історіографічна назва[10], яку перейняли українські автори ХІХ ст.[9]
Біографія
Молоді літа
Після смерті батька, великого князя Романа Мстиславича (1205), його малолітні діти Данило та Василько не мали шансів утримати владу в Галичі.
Вдова Романа, княгиня Анна з синами переїхала з Галича до Володимира на Волині, де був похований її чоловік. 1206 року вона з Васильком вирушила до Кракова, Данила відіслала до двору угорського короля Андраша II, де він провів 6 років. Анна виконувала роль реґента при малолітніх синах до 1215 року, коли Данило став правити у Володимирі самостійно — тоді пішла до монастиря.
Свої династичні права на Галич заявили онуки Ярослава Осмомисла, Мстислав Удатний, інші нащадки родичів Романа, зять Романа Михайло Чернігівський і його син Ростислав. Також на галицькі землі претендували споріднені династії Арпадів (Угорщина) та П'ястів (Польща).
1211 року — бояри посадили Данила князювати в Галичі, але вигнали 1212 року.
1214 року — в Спиші угорський король Андраш II і краківський князь Лешко I Білий за згоди папи Іннокентія III вирішили посадити в Галичі угорського королевича Коломана та польську княжну Саломею (віком 5 і 3 роки відповідно). При цьому Галичина відходила до Угорщини, а Романовичам залишалася Волинь.
Боротьба за галицький трон
Упродовж понад 10 років молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися у їхній вотчині. У 1215 році за підтримки краківського князя Лешка I Білого Данило став князем у Володимирі на Волині. Заволодівши містом, князі почали вести самостійну політику. Головну роль відігравав Данило як старший, Василько став його помічником і союзником.
Коли торопецький князь Мстислав Удатний опанував Галич, він поріднився з Данилом, видавши за нього свою доньку Анну в 1219 році[11][12]. Цей шлюб був результатом порозумінням волинських Мономаховичів зі смоленськими, які вели боротьбу за Галицьку спадщину, що спалахнула після загибелі Романа під Завихостом в 1205 році[12]. Лешко I Білий, посварившись з Мстиславом, вигнав його й посадив у Галичі зятя — королевича угорського Коломана 1220 року. Мстислав із допомогою Данила вигнав угорців із Галича 1221 року.
1223 року разом з іншими руськими князями брав участь у битві на Калці проти монголів. Був поранений у груди й відступив з поля битви.
Незабаром між Данилом та його тестем виникли суперечки за владу в Галичі. Ще більше посварив їх двоюрідний брат Данила, белзький князь Олександр Всеволодович, який свого часу марно намагався опанувати Волинь. 1225 року він озброїв Мстислава проти Данила, який воював за Галич у союзі з Лєшеком I Білим. Мстислав закликав половців, Олександр тим часом запевняв його, що Данило має намір вбити тестя. Згодом Данило та Мстислав помирилися, 1228 року спільно воювали з угорським королем.
1227 року:
- галицькі бояри (передусім Судислав) умовили Мстислава Удатного перед смертю передати Галич не Данилу, а своєму зятеві, угорському королевичу Андрію
- Данило з Васильком провели успішний похід на Луцьк проти Ярослава Ігорьовича, який закінчився взяттям міста і приєднанням князівства до володінь Романовичів. Одразу після походу Данило передав Василькові Луцьк і Пересопницю
- Данило і Василько провели успішний похід на Чорторийськ, в якому князювали ворожі Данилу пінські князі. Похід завершився взяттям і приєднанням міста до володінь Данила Романовича і полоном пінських князів.
У відповідь велика коаліція у складі Ростислава Пінського, Михайла Чернігівського, Володимира Рюриковича разом з половцями 1228 року взяла в облогу місто Кам'янець — володіння Данила. Ініціатором походу був Ростислав Пінський, який мстив за взятих у полон дітей. Однак Данило і Василько в союзі з Олександром Всеволодовичем вчинили несподіваний похід на Київ — Михайло Чернігівський та Володимир Київський змушені були зняти облогу і піти на примирення з Данилом.
Об'єднавши Волинь, Данило передав її братові Васильку (1230), сам розпочав боротьбу за Галицьку землю. 1229 року його прихильники в Галичі запросили Данила на престол. Він узяв місто в облогу та, попри спалення містянами мосту через Дністер, захопив Галич. Данило Романович відпустив захопленого в полон королевича Андрія, але згодом той, за підтримки боярина Судислава та свого батька — угорського короля Андраш II — зробив ще одну (невдалу) спробу захопити Галич.
Галицькі бояри у змові з Олександром Белзьким готували вбивство Данила, але брат Василько випадково викрив змову. Данило з Васильком почали війну проти Олександра, який утік до Угорщини, звідки разом з угорським військом королевича Андрія підійшов до Галича і взяв його.
1232 року Данило в союзі з київським великим князем Володимиром Рюриковичем та половцями без успіху воював проти угорців. Невдовзі, під час облоги Галича волинянами, помер королевич Андрій, і Данило посів галицький трон.
1233 року під Шумськом було розбито угорське військо. Перед битвою Данило Романович молився в міському храмі св. Симеона.
1235 року Михайло Чернігівський зайняв Галич і залишив там свого сина Ростислава.
Леонтій Войтович не відкидає можливості коронації Данила Романовича, яку міг здійснити імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен у Відні 1237 р.[13]
1238 року Данилу вдалось взяти Галич і остаточно опанувати Галицьке князівство. Розбив лицарів Добжинського ордену в битві під Дорогичином і повернув собі порубіжні з Мазовією землі Берестейщини[14]. Того року підкорив Турівське князівство.
Монгольська навала
1239 (1240) року — зайняв Київ, де не було князя, посадив там свого намісника — воєводу Дмитра.
У грудні 1240 року воєвода Дмитро очолив оборону Києва від орд хана Батия — місто відстояти не вдалося.
1241 року орди хана Батия рушили на Волинь та Галич. У цей час Данило не був на своїх землях — їздив в Угорщину з сином Левом сватати королівську доньку Констанцію. Коли отримав відмову, поїхав у Польщу, де залишався до відходу татар. Володіння його були спустошені; щоб урятувати хоча б щось, Дмитро переконав Батия йти на угрів.
Повернувшись до Галичини, Данило змушений був придушувати боярський заколот. Після цього його давній ворог Ростислав Михайлович кілька разів протягом 1241—1245 років нападав на Галицьку землю в союзі з руськими князями, або з поляками, або з військом свого тестя — угорського короля.
У 1240-х роках Данило на річці Угорці заснував місто Холм. Сюди, на західні кордони своєї держави, якомога далі від татар, він переніс свою столицю з Галича. На заклик Данила її заселили численні ремісники, будівничі, що тікали від татар, а також іноземці. Головною спорудою Холма стала велична й багато оздоблена церква Іоана Златоуста. Зводилися й інші храми: Кузьми та Дем'яна, пресвятої Богородиці.
17 серпня 1245 року в битві під Ярославом війська Данила та його брата Василька розбили полки чернігівського князя Ростислава, галицьких бояр, угорців і поляків, що завершило майже 40-річну боротьбу за владу над Галицько-Волинським князівством. Ця битва була однією з найбільших в історії Русі XIII століття.
До того часу Галицько-Волинське князівство не було обкладене татарською даниною. Після Ярославської битви хан Мауці надіслав до Данила посла з вимогою: «Дай Галич!». Данило, подумавши, відповів: «Не дам півотчини своєї, але поїду до Батия сам».
Він був змушений поїхати до ханського двору в Сараї і визнати залежність від Золотої Орди. Хоча його прийняли там досить милостиво, але перенесені приниження змусили згодом літописця завершити розповідь про цю подорож словами: «Зліше зла честь татарська». «Данилови Романовичю князю бывшу велику, обладавшу Рускою землею, Києвом й Володимером й Галичем». У переговорах з Батиєм Данило домігся від нього підтвердження своєї влади над Галицько-Волинським князівством, але не над Києвом. До того ж він був зобов'язаний надсилати своє військо для участі в походах Батия на Польщу, Литву, Угорщину та інколи платити данину.
Добрі відносини з татарами пішли, проте, на користь Данилу Романовичу: король Угорщини Бела IV погодився на шлюб своєї дочки Констанції з сином Данила, Левом. Цей родинний зв'язок спричинив участь Данила в боротьбі угорського короля з чеським за австрійську спадщину. При цьому його син Роман одружився з наступницею трону Австро-Штирійського герцогства Гертрудою і на початку 1250-х (після смерті її батька, герцога Фрідріха II) Данило заявив свої права на його володіння як на посаг своєї невістки. Він втрутився у війну за австрійський трон, але його участь у ній (з допомогою поляків) була невдалою.
У цей час стала набирати силу Литва під владою короля Міндовга. Данило пішов війною на Литву, але Міндовг замирився з ним, віддав за Данилового сина Шварна свою дочку, а в посаг за нею дав міста Новгородок, Слонім і Вовковиськ.
Коронація
Вимушене підпорядкування татарам обтяжувало князя. Він проводив походи на прикордонні з татарами землі по річках Случ і Горинь — проти так званих «татарських людей», будував укріплення (Кременець і Данилів так і не були взяті татарами), розпочав реорганізацію війська, ударною силою якого стала важкоозброєна кінна дружина, а також селянське і міщанське ополчення, шукав союзу з Заходом, зокрема, схилявся до пропозицій, що надходили від папи Інокентія IV. Папський посол Плано Карпіні дорогою в Орду розмовляв з Васильком про поєднання церков (1246). Сам Данило погодився прийняти від Папи королівський вінець, і 7 жовтня (за іншими даними — в грудні) 1253 року був коронований в Дорогичині папським легатом абатом Опізо[1].
Плано Карпіні на шляху до Орди зустрівся з Васильком Романовичем у Ленчиці наприкінці 1245 року. Після цієї зустрічі Карпіні вирушив на Волинь, ймовірно до Володимира, де перед руськими єпископами прочитав папську буллу та закликав приєднатися до Католицької Церкви. Проте відповіді на свою пропозицію не отримав, бо Данило був на той час в Орді. Саме на півдорозі до Орди папський легат і зустрів Данила. Результатом їхніх перемовин стало те, що Данило задля встановлення відносин з папською курією відіслав ігумена монастиря Святої Гори Григорія до Ліона (тодішньої резиденції Папи). Відтак між Папою та Данилом зав'язалося тривале листування.
3 травня 1246 року курія надіслала Данилу Романовичу 7 листів. Проте результатом листування було лише те, що Папа надіслав архієпископа Альберта, який мав оголосити на галицьких землях про нібито унію Православної Церкви з Католицькою. При цьому Папа протягом довгого часу давав обіцянки військової допомоги від католицьких держав. Втративши надію на цю допомогу, Данило перервав листування 1248 року. Відновив контакти за посередництва угорського короля 1252 року, коли до кордонів Галицько-Волинського князівства наближалися монгольські орди Куремси.
1253 — Папа звернувся до християн Чехії, Моравії, Сербії, Помор'я та Пруссії з закликом до хрестового походу проти татар, а до Данила відправив посольство на чолі з легатом Опізо з королівською короною і скіпетром. У місті Дорогичині в грудні 1253 (січні 1254) папський легат коронував і помазав Данила Романовича, який прийняв королівську відзнаку «від усіх своїх єпископів», підкреслюючи цим, що коронується (що водночас було відкритим викликом Золотій Орді, бо як васал хана Данило Романович не мав права цього робити[15]) не лише він, а сама Русь.
У 1254 році князь Данило остаточно зрозумів, що всі його контакти з Римом не дають перспектив для організації якоїсь реальної антиординської коаліції[16].
У березні 1255 р. новий папа Олександр IV, під приводом непоступливості Данила в релігійних питаннях, розірвав домовленості своїх попередників мати Русь під захистом «престолу святого Петра» й почав переконувати литовського короля Міндовга напасти на володіння Данила. Наступного року Романович повністю припинив контакти з папською курією.[16]
Переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, 1256 року припинив стосунки з Папською Курією, власними силами вів боротьбу проти ординців.
13 лютого 1257 року в своєму посланні до оломоуцького та вроцлавського єпископів папа Олександр IV напряму звинуватив князя Данила в тому, що він, незважаючи на «духовні й довгочасні благодіяння» римської курії, відмовився служити апостольському престолу. Наприкінці листа папа заявив про необхідність «використати проти цього короля допомогу світської влади», якщо згаданим єпископам не вдасться підкорити Данила[16]. Інші документи папської курії також свідчать про «відступництво» короля Данила. Папа Олександр IV дозволяв Міндовгу завойовувати руські землі, а хрестоносцям, які виступали проти русичів, дарував відпущення гріхів. Ці документи засвідчують фактичну безрезультатність коронації князя Данила[17].
Король Данило
На відозви Папи до хрестового походу ніхто не відгукнувся. Король зберіг титул, припинив відносини з Папою й почав готуватися до опору власними силами. Час був сприятливий — після смерті Батия в Орді почалися ворохобні; татарським темником (намісником) у цій частині Русі був слабкий Куремса.
Наприкінці 1254 року почав військову кампанію проти татар. Куремса спробував перейти у контрнаступ і виступив зі своїм військом під Крем'янець, потім під Володимир і Луцьк, але був розгромлений. Це була перша руська перемога в боротьбі проти Орди.
1254–1255 — військо короля звільнило від загонів Куремси землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетеріва, взяло Возвягель. Данилові вдалося відстояти від татар Бакоту (Поділля) та повернути зайняті ними міста на Волині.
У Каракорумі ствердився великий хан (імператор) Хубілай, на місце Куремси призначили заповзятливого Бурундая. Він посварив короля з Міндовгом, досяг того, що в його поході на Литву 1258 року брали участь галицькі дружини під проводом Василька Романовича, попри те, що Данило був сватом Міндовга.
Союзників у короля Данила не виявилося — Бела був послаблений поразкою від чехів (він знову намагався оволодіти австрійським спадком). Коли Бурундай зажадав, аби король прибув до нього, він відправив замість себе сина Лева, сам поїхав до Польщі.
Продемонструвавши свою силу, Бурундай прийшов на землі Галичини й Волині з великим військом, заявивши: «Якщо хочете жити з нами у злагоді, то розкидайте всі ваші міста». Данило й Василько змушені були зруйнувати все, що будували довгі роки. Вони розібрали фортифікації Луцька, Крем'янця, Данилова, Львова (названого на честь княжого сина Лева). Галицько-Волинська держава позбулася головних пунктів опору у війні з ординцями. Вдалося зберегти лише Холм. 1260 року загони Бурундая залишили Галичину та Волинь.
Татари також змусили галицькі дружини до участі в їхньому поході на Польщу. В 1262 році Василько відбив грабіжницький набіг Литви, наздогнавши та винищивши обтяжених здобиччю литовців біля міста Небеля.
1262 року в Тернаві зустрівся з польським князем Болеславом V Сором'язливим, проводив перемовини про розмежування, «положиша ряд межи собою о землю Рускую и Лядську».
З усіх зовнішніх дій найуспішнішим був його похід на ятвягів, яких вдалося нарешті змусити платити данину.
Внутрішня політика
Вів боротьбу з феодальними міжусобицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки та Чернігово-Сіверського і Київського князів не допустити зміцнення влади Данила Романовича і брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади.
У 1251—1253 роках Данило Галицький дарував половцям хана Тегака землі на Берестейщині, для захисту північної Волині від нападів ятвягів та литовців. Кочовики заснували там 40 поселень й зберігали свою ідентичність до початку XVI ст.[18].
Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.
Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холма.
Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну православну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.
1264 року король занедужав і помер у Холмі, де був похований у церкві святої Богородиці, яку збудували за його життя. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломонові».
Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицькому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної роздрібленості, які провокувала боярська верхівка.
Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості короля Данила. Після його падіння правонаступниками Київської Русі заявили себе Велике князівство Литовське (з офіційною староукраїнською мовою та православ'ям), а потім і Московське царство.
Сім'я
- Батько: Роман (бл. 1152—1205), князь новгородський (1168—1170), володимирський (1170—1187, 1188—1205), галицький (1187—1188, 1199—1205), великий князь київський (1204)
- Матір: Єфросинія-Анна (пом. після 1219) — ймовірно, донька візантійського імператора Ісаака II Ангела та Ірини, Велика княжна Київська (1203–1205).
- Брати і сестри:
- Федора (?—після 1200) ∞ Василько, галицький княжич-бастрад
- Олена (?—після 1241) ∞ Михайло, князь чернігівський
- Василько (бл. 1205—1269), князь белзький (1207—1211), берестейський (1208—1210, 1219—1228), перемильський (1209—1219), пересопницький (1225—1229), луцький (1229—1238), володимирський (1238—1269)
- Саломея (бл. 1204/1205—1235) ∞ Святополк II, східнопомеранський князь
- 1-а дружина (з 1219): Анна Мстиславна, донька галицького князя Мстислава Удатного.
- Іраклій (бл. 1223—до 1240), помер молодим
- Лев (бл. 1228—бл. 1301), князь перемишльський (1240—1269), белзький (1245—1269), галицький (1264—1301)
- Переяслава (?—1283) ∞ Земовит І, мазовецький князь
- NN (?—?) ∞ Андрій, володимиро-суздальський князь
- Софія (?—?) ∞ Генріх V, шварцбурзький граф
- Роман (бл. 1230—бл. 1261), князь новогрудський (1251—1256), холмський (?—1261), герцог австрійський (1252—1254)
- Мстислав (?—після 1292), князь луцький (1264—1292), володимирський (1288—1292)
- Шварн (?—після 1292), князь холмський і великий князь литовський (1264—1269)
- 2-а дружина: Племінниця литовського короля Міндовга I донька його молодшого брата Довспрунка — ім'я невідоме, дружина Данила не пізніше 1252 р.
- NN (?—бл. 1253), помер немовлям — ? Володимир
- NN (?—бл. 1253), померла немовлям
Родовід
8. Ізяслав II, великий князь київський | ||||||||||||||||
4. Мстислав II, великий князь київський | ||||||||||||||||
9. Агнеса, німецька принцеса | ||||||||||||||||
2. Роман ІІ, великий князь київський | ||||||||||||||||
10. Болеслав III, польський князь | ||||||||||||||||
5. Агнешка, польська князівна | ||||||||||||||||
11. Соломія, берзька князівна | ||||||||||||||||
1. Данило, король Русі | ||||||||||||||||
12. Андронік Ангел, візантійський аристократ | ||||||||||||||||
6. Ісаак II, візантійський імператор | ||||||||||||||||
13. Єфросинія, візантійська аристократка | ||||||||||||||||
3. Анна, візантійська принцеса | ||||||||||||||||
14. NN | ||||||||||||||||
7. Ірина, візантійська аристократка | ||||||||||||||||
15. NN | ||||||||||||||||
У культурі
Кіно
- 1987: Данило — князь Галицький
- 2018: Король Данило
Література
- Хижняк А. Ф. Данило Галицький, 1951.
- Югов, А. Даниил Галицкий
Нумізматика. Фалеристика
- У 1998 році Національний Банк України випустив пам'ятну срібну монету зі срібла присвячену Данилу.
- Орден Данила Галицького (з 2003) — державна нагорода України для військовиків і держслужбовців.
Скульптура
- Данилу Галицькому встановлено пам'ятники в містах України (Львові, Галичі, Тернополі, Володимирі, Івано-Франківську).
- Погруддя Королю Данилові Галицькому у Львівській ратуші
Театр
- Данило Галицький (опера, музика М. Волинського, лібрето Р. Горака)
Об'єкти, названі на честь Данила Романовича
- На честь нього названі:
- 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила
- «Міжнародне спортивне товариство Короля Данила»[19]
- Пластовий Курінь УПЮ ч. 1 ім. Короля Данила. Станиця Львів.
- Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького.
- 25.12.2015 р. Вінницька міська рада своїм рішенням № 71 перейменувала вулицю 40-річчя Перемоги на вулицю Данила Галицького, тим самим відновивши її історичну назву[20]
- Вулиця Данила Галицького (Луцьк).
- Вулиця Данила Галицького (Дніпро).
- Бульвар Данила Галицького у Тернополі.
- Вулиця Короля Данила у Івано-Франківську.
- Площа Данила Галицького у Львові
- Вулиця Данила Галицького у різних містах України
Примітки
- УІНП. 1253 - коронація князя Данила. УІНП (укр.). Процитовано 25 грудня 2020.
- ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ. resource.history.org.ua. Процитовано 30 грудня 2020.
- Seal, Graham. Encyclopedia of Folk Heroes. ABC-CLIO, 2001. 347 pages eBook ISBN 978-1576072165 (англ.)
- Данило Романович // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — С. 487.
- Извлеченіе изъ козацкихъ лѣтописей / Отделъ І. Извѣстія лѣтописные // Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей (редактори Володимир Антонович, Ф. Терновський). — К. : типографія Е. Я. Федорова, 1874. — С. 31.
- Андрусяк Никола. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 24; 25.
- Паславський І. Галицький єпископ Петро — ставленик і дипломат Данила Романовича // Український історичний журнал. — К., 2013. — № 5 (512) (вересень—жовтень). — С. 75—87. — ISSN 0130-5247.
- Назви нових вулиць у Львові // Діло. — 1934. — Ч. 135 (25 трав.). — С. 3.
- Александрович, Войтович, с. 10.
- Котляр 2004: 288—289.
- ПСРЛ, Т.2, Стб. 732
- Войтович 2012: 9.
- Войтович Л. Спірні питання Галицько-Волинської історії: відкриття дискусії // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 368.
- детальніше Данило Галицький. Таємниці однієї перемоги
- Войтович Л. Королівство Русі: факти і міфи Архівовано 19 жовтня 2017 у Wayback Machine. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць. — 2003. — Вип. VII. — С. 66.
- Коронація Данила Романовича в контексті державно-політичного розвитку Холмської держави в першій половині 50-х рр. XIII ст.. www.haidamaka.org.ua. Процитовано 5 вересня 2019.
- Чому князь Данило прийняв королівську корону? - Україна Incognita. incognita.day.kyiv.ua. Процитовано 5 вересня 2019.
- Алексеюк М. И. Половецкие поселения на Брестчине. // Этногенез белорусов. М., 1973; Евстигнеев Ю. А. Кыпчаки (половцы) куманы и их потомки. (к проблеме этнической преемственности). Санкт-Петербург, 2010.
- Запотічний М. Димінський готовий розпрощатись з «Карпатами» // «Спортивка». — Львів. — 2016. — № 1-2 (1420—1421). — 5 січ. — С. 1—2.
- http://www.memory.gov.ua/news/vinnitska-miska-rada-ukhvalila-pereimenuvannya-135-vulits-ta-provulkiv
Бібліографія
Джерела
- Александрович В. С., Войтович Л. В. Король Данило Романович. — Біла Церква : Вид. Пшонківський О. В., 2013. — 240 с. + карта-вкладка. — (Славетні постаті Середньовіччя. — Вип. 3). — ISBN 978-617-604-032-3 (серія), ISBN 978-617-604-041-5.
- Полное собрание русских летописей (ПСРЛ), Т.2. III. Ипатьевская летопись. Санкт-Петербург, 1843.
- Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. Київ: Дніпро, 1989.
Монографії
- Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.). — Львів : Інститут українознавства, 2000.
- Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти . — Біла Церква, 2006.
- Войтович Л. Князь Лев Данилович. — Львів, 2012.
- Войтович Л. Праці про Галицько-Волинське князівство і короля Данила — 17 книг і статей.
- Котляр М. Ф. Данило Галицький. — К., 1979 (2001).
- Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. — К., 1984.
- Dąbrowski D. Daniel Romanowicz król Rusi (ok. 1201—1264). Biografia polityczna. — Kraków : Avalon, 2012. (пол.)
Довідники
- Данило Галицький // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2014. — С. 125—127.
- Данило Романович // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 2 : Д — Є, кн. 3. — С. 305-306. — 1000 екз.
- Данило Романович // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — С. 487—488.
- Котляр М. Ф. Данило Галицький, Данило-Іоанн Романович Галицький // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 288—289. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
- Ричка В. Галицький Данило // Політична енциклопедія. — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 126.
Статті
- Добржанський О., Яценюк Ф. Король Данило Романович в українській історіографії // Rocznik Instytutu Europy Środkowo-Wschodniej. — Lublin, 2014. — R. 12, z. 6. — С. 95—111.
- Войтович Л. В. Король Данило Романович: політик і полководець // Доба Короля Данила в науці, мистецтві, літературі (Матеріали міжнародної наукової конференції. 29-30 листопада 2007 р. Львів). — Львів, 2008. — С. 22—97.
- Яценюк Г. Від підданства до війни: взаємини князя Данила Романовича з золотоординськими ханами у 1246—1260 рр. // Rocznik Instytutu Europy Środkowo-Wschodniej. — Lublin, 2014. — R. 12, z. 6. — С. 63—78.
Посилання
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Данило Галицький