Лампа Деберайнера

У зовнішню герметичну банку, в яку налитий концентрований розчин сірчаної кислоти вбудовано внутрішню скляну посудину у вигляді циліндра без дна, в якій розташована цинкова пластина. При контакті з кислотою цинк вступає з нею в реакцію, в результаті чого виділяється газоподібний водень:

Zn + H ₂ SO ₄ → ZnSO ₄ + H ₂

Водень збирається в скляній насадці, щоб витіснити з неї кислоту. Коли рівень кислоти в соплі опускається нижче нижнього краю цинкового циліндра, цинково-кислотна реакція порушується. Водень більше не виділяється. При відкритті випускного клапана струмінь водню спрямовується назовні, де він, попадає на губчасту платиниу. В результаті контакту водню з атмосферним киснем відбувається самозаймання, губчаста платина відіграє роль каталізатора, а потім водень горить рівномірним полум'ям:

2 H ₂ + O ₂ → 2 H ₂ O

На відміну від назви, цей пристрій більше нагадує запальничку, ніж лампу, оскільки спонтанно генероване полум'я горить відносно короткий час, поки тиск водню всередині посудини не зрівняється з атмосферним. Рівень кислоти в соплі знову високий, цинковий циліндр занурений у кислоту. Коли клапан закритий, тиск водню в соплі збільшується. Рівень кислоти в соплі знову падає. Через кілька хвилин водень досягає максимального обсягу, олов'яний балон не контактує з кислотою, і полум'я може бути відновлене[1].

Горіння припиняється перекриттям випускного клапана. При цьому тиск водню в посудині зростає, відтісняючи кислоту від цинку, в результаті чого утворення водню припиняється до тих пір, поки випускний клапан не буде знову відкритий.

27 липня 1823 року Йоганн Вольфганг Деберайнер, 43-річний професор хімії Єнського університету, виявив, що водень надзвичайно швидко горить у присутності платини. Протягом тижня п'ять редакторів журналу та Гете оголосили про його відкриття. 3 серпня цього ж року він завершив своє наукове відкриття. що дало можливість сконструювати запальничку на основі самозаймання водню в присутності губчастої платини, що призвело до створення запальнички.

Через місяць висновки Деберайнера були опубліковані в Journal für Chemie und Physik, Annalen der Physik, Neues Journal der Farmacie, Isis та в женевському журналі Bibliotheque Universelle . У серпні Кастнер описав їх у листі, що надіслав з Ерлангена Лібіху, який в цей час перебував у Парижі, і який за порадою Гумбольдта повідомив Тенарда, і 26 серпня подарував це відкриття Німецькій академії наук.

Подальший досвід Тенарда та П'єра Дюлонга, про який повідомляли в Академії 15 вересня, спонукав Хатчетт повідомити Майкла Фарадея в Лондоні. Фарадей розпочав власні експерименти та опублікував їх у лондонському журналі Science and Arts в жовтні. У тому ж місяці, Деберайнер опублікував монографію, про свої дослідження, а « Філософський журнал» опублікував англійські переклади творів Деберайнера, Тенарда і Дюлонга[2].

• Лампа Деві, гасова лампа Лукасевича