Логаеди

Логае́ди (грец. λογᾰοιδικός logaoidikos, від logos — слово та aoide — спів) — у квантативній версифікації — вірші мішаних розмірів, утворені сполученням чотиридольних стоп (дактиль, анапест) із тридольними (ямб, хорей), поширені в античній поезії, зокрема в ліриці та трагедії.

На їхній основі витворювалися нові віршовані структури: адонічний, ферекратеїв, просодичний, гліконівський, алкеїв 10-складний, а також строфи асклепіадівські, сапфічні та інші.

Вживаються і в тонічних віршах, в яких наголоси розподіляються всередині віршового рядка з нерівномірними складовими проміжками. Окремі випадки логаеди спостерігаються і в українській поезії, зокрема у вірші М. Рильського «Літо останній справляє бенкет».

В українській метриці до логаедів відносяться такі види тонічного вірша, в яких кількість ненаголошених між наголошеними складами від одного до двох, що складає то ямбічні, то дактилічні групи.

Наприклад, у поемі Лесі Українки «Бояриня» натрапляємо на змішування ямбічних, хореїчних, дактилічних стоп і амфімакра, дактиля та інших. Уже на початку твору маємо приклади поєднання різностопних рядків:

МАТИ. Оксано, де ти?
( - / ( - / (
ОКСАНА. Ось я йду, матусю.
- ( / - ( / - (

Перший рядок — мова матері — рядок двостопного ямба. Другий рядок — мова Оксани — рядок тристопного хорея. В поєднанні цих різностопних рядків утворилася ритмічна єдність п'ятистопного ямба.

Проте по суті тут явище зовсім іншого порядку, оскільки в античній метриці зміна стоп різної довжини викликала і зміну тактів, що визначало ритмічну своєрідність логаедів. В українському віріші це явище відсутнє, тому термін застосовується на основі зовнішньої аналогії.