Анапест

Анапе́ст (гр. anapaistos — зворотний дактилю, букв. — відображений назад) — в античному віршуванні — трискладова стопа тривалістю в чотири мори, що складається з двох коротких і одного довгого на кінці складу, з ритмічним наголосом на довгому: UU—.

У силабо-тонічному віршуванні — стопа, що складається з двох ненаголошених і одного наголошеного на кінці складу. Одностопний анапест майже не зустрічається в українській поезії, окремі випадки його вживання спостерігаються у гетерогенній строфі, наприклад, у фольклорно стилізованому вірші М. Вороного:

(…) Покохає мене щиро

Незрадливо — : Усміхнеться й мені доля

Милостиво!

Приклад двостопного анапесту:

Я дійду на зорі: до найстаршої брами,

Де ключі? У Дніпрі.

А Дніпро — під валами (В. Герасим'юк).

Зустрічається тристопний анапест:

Закигиче розлука над нами,

Розчахне двосистемно навскіс,

Замордується лихо ножами: Чи зависне в петлі твоїх кіс (І. Драч).

Чотиристопний анапест досить поширений в українському вірші на противагу іншим розмірам трискладової стопи:

Польовою стежкою з дальніх доріг: Йду в село і радію сподіваній стрічі.

Тільки ж каменем смуток на серце наліг:

Кладовище побільшало вдвічі (В. Марочкін).

П'ятистопний анапест, котрий витворює медитативний настрій:

На горі ніби снігом біліє давнезний собор,

Що скликає всі вірні серця вечорами і зранку.

Давня ратуша в землю вростає, немов мухомор,

Сивий майстер в льошку замовляє вина філіжанку (М. Рильський).

Шестистопний анапест — найменш популярний у сьогоденній українській версифікації:

В тихих продувах вітру цілував я змокріле волосся.

Гуркотів спорожнілий трамвай — ночі й зливі навстріч.

А позаду — в пульсуючих прожилках листя неслося,

Мов колись і ніколи… за нами й над нами… всю ніч (П. Куценко).

Анапест з'явився в українській поезії дещо пізніше порівняно з іншими тристопними розмірами — у другій половині 19 століття.