Любуська земля

Любуська земля (блакитна) в Сілезькому князівстві 1242 року

Коли в 928 році Генріх I Птахолов перетнув Ельбу для завоювання лютичів, то він не підкорив любушан, що жили за Шпрее. Польський князь Мешко I (~960-992) або успадкував цю землю, або завоював її на початку свого правління. За Відукіндом Корвейським, Мешко на початку свого правління панував над плем'ям «Licicaviki», яке в даний час ототожнюється саме з любушанами.[1] Після смерті Мешко всю країну успадкував його син Болеслав I Хоробрий. Коли в 983 році в результаті слов'янського повстання німці втратили Північну марку, то князь Болеслав і імператор Оттон III в 991 році в Кведлінбурзі домовилися спільно завоювати лютицькі землі, що лишилися. Оттон атакував із заходу, а Болеслав — зі сходу, але успіху вони не досягли; навпаки, наступник Оттона — Генріх II Святий — під час конфлікту за лужицьку марку уклав союз з лютичами і постійно атакував Болеслава.

Любуська земля залишилася під польською владою навіть після того, як у 1031 році король Мешко II був змушений відмовитися від щойно завойованої лужицької марки і визнати сюзеренітет імператора Конрада II. У 1125 році король Болеслав III Кривоустий заснував Любуське єпископство, підпорядковане Гнезненському архієпископству, однак підпорядкованість цього єпископства з самого початку стала оскаржуватися потужним Магдебурзьким архієпископством.

Коли 1163 року князівство Сілезія було передано синам Владислава II Вигнанця, то Любуську землю разом з іншими територіями отримав старший з них — Болеслав I Довготелесий. Пізніше Любуська земля залишалася під владою Сілезький П'ястів; в 1206 році князь Генріх I Бородатий підписав угоду з польським князем Владиславом III Тонконогим про обмін Любуської землі на Каліський регіон, однак угода не відбулася: повстав правитель Калішу Владислав Одонич (племінник Владислава III), а лужицький маркграф Конрад II скористався ситуацією для вторгнення в Любуську землю. В 1248 князівство Сілезія було розділено між синами Генрика II Побожного, і Любуська земля дісталася Болеславу II Лисому. У тому ж році Болеслав продав Любуську землю магдебурзькому архієпископу Вільбранду фон Кефернбургу як секулярне володіння, і в підсумку вона потрапила в маркграфство Бранденбург.

Польща (окреслена червоним кольором) після втрати Любуської землі, на початку XIV століття

Хоча в якості секулярного володіння Любуська земля була повністю відокремлена від Сілезії, відповідно до канонічного права Лебуська дієцезія, в який входила практично вся Любуська земля, залишався в підпорядкуванні у Гнезненської митрополії. Тим часом магдебурзькі маркграфи продовжували інкорпорувати Любуську землю в Нову марку, яка розширювалася на північний схід, до кордонів Померанії, увібравши в себе в 1296 році Сантокське кастелянство.

Лебуські єпископи намагалися підтримувати зв'язок з Польщею, і в 1276 році перемістили свою резиденцію на східний берег Одри, в Ґужицю, яка була єпископським володінням. Коли 1320 року припинилася магдебургская гілка Асканіїв, то польський король Владислав Локетек побачив в цьому свій шанс, і в союзі з єпископом Стефаном II вторгся в Нову марку. Однак глава світської влади в Любуській землі — Еріх Вулковський — підтримав нового маркграфа Людвіга V з династії Віттельсбахів, 1325 року вторгся в єпископські володіння, розграбував їх і спалив Ґужицький кафедральний собор. Єпископ Стефан утік у Польщу.

У 1354 році єпископ Генріх Бенч прийшов до угоди з маркграфом Людвігом VI, і йому були повернуті єпископські володіння. Єпископський престол повернувся в Лебус, був побудований новий кафедральний собор. У 1373 дієцезія піддалася розграбуванню з боку чеської армії, коли імператор Карл IV відібрав Бранденбурзьке маркграфство від Віттельсбахів. Резиденція єпископа була переміщена в Фюрстенвальде.

У 1424 році Лебуське єпископство перейшло в підпорядкування Магдебурзькій архидієцезії, остаточно порвавши зв'язки з Гнезненською церковної провінцією. У 1518 році єпископ Дітріх фон Бюлов придбав секулярне володіння Бєсков-Шторков, яке в світському плані було васалом Богемської корони, а в духовному входило до складу Мейсенської дієцезії; замок в Бєскові став новою єпископською резиденцією. Коли в 1547 році під час Шмалькальденської війни єпископ Георг фон Блюменталь спробував набрати війська, щоб приєднатися до імперських католицьких сил, то його васали з Бєскова відмовилися допомогти йому в цьому.

В 1555 єпископство було секуляризоване і перетворилося в лютеранську дієцезію. У 1575 році імператор Фердинанд I передав Бєсковський феод Бранденбургу. У 1598 року правитель Бранденбурга Йоахім III Фрідріх став курфюрстом Священної Римської імперії, і зв'язки Любуської землі з Польщею були надовго перервані.

Довгий час Любуська земля була частиною Пруссії, а згодом — Німеччини. У 1945 році, коли була встановлена ​​межа по Одеру — Нейсе між Польщею і НДР, велика частина Любуської землі повернулася до складу Польщі, однак її історичний центр Лебус, а також міста Фюрстенвальде і Франкфурт-на-Одері залишилися на німецькій території.