Людвіг Ляйхгард

Був четвертим сином і шостим із восьми дітей Ієроніма Матіаса Ляйхгарда, фермера та королівського інспектора з торфяників, та його дружини Шарлотти Софі, уродженої Стрехлов.

Він здобув освіту в Требачі, школі-інтернаті в Зауе, гімназії в Котбусі, Берлінському університеті (1831, 1834-36) і Геттінгенському (1833). Спочатку вивчав філософію, проте надалі виявив зацікавленість до природничих наук, яким й почав навчатися.

Ляйхгард хотів навчатися задля отримання ґрунтованих знань, а не для підготовки до якоїсь певної спеціальності чи для подальшої кар'єри. Він перестав виконувати встановлену навчальну програму, ніколи не одержав жодного університетського диплома. Практика звертатися до Ляйхгарда «доктор» виникла пізніше за визнання його сучасниками того, що він був людиною, що навчається, відданою пошукам знань.

У 1837 році молодший брат Джона Ніколсона, з яким Ляйхгард вчився у Берліні, Вільям, повернувся додому в Кліфтон у Глостерширі, і Ляйхгард поїхав з ним. До 1842 року ці двоє молодих людей економно жили на невеликі доходи Вільяма, вивчаючи медичні та природничі науки в Королівському коледжі хірургів, Британському музеї та Саду плантацій, а також шляхом польових спостережень в Англії, Франції, Італії та Швейцарії. Щоб дати можливість Ляйхгарду здійснити його план вивчення природничих наук, Вільям Ніколсон оплатив йому проїзд до Австралії, забезпечив одяг і необхідні речі для подорожі та дав йому в дорогу 200 фунтів стерлінгів.

Ляйхгард відплив з Лондона в жовтні 1841 році на кораблі «Сер Едвард Педжет» і прибув до Сіднея 14 лютого 1842 року. Він мав намір дослідити глибинні райони Австралії. Півроку вивчав Сіднейський район. Прочитав кілька лекцій з його геології та ботаніки. Ляйхгард сподівався, що губернатор Гіпс створить музей як національну установу і призначить його куратором, або призначить директором Ботанічного саду, але офіційної посади йому не дали.

У вересні 1842 року Ляйхгард відправився в долину річки Гантер, де вивчав геологію, флору і фауну та спостерігав за методами землеробства та виноградарства. Сухопутні подорожі, здійснені в одиночку між Ньюкаслом і округом Мортон-Бей, відбулися впродовж 1843 року до початку 1844 року. З травня по липень 1844 року Ляйхгард перебував у Сіднеї, організовуючи свої колекції рослинних і гірських зразків, працюючи над записками своїх спостережень за геологією районів, які він хотів відвідати.

Він сподівався супроводжувати сухопутну експедицію із Сіднея до Порт-Ессінгтона, яку рекомендувала Законодавча рада, і генеральний інспектор сер Томас Мітчелл був готовий її очолити. Однак губернатор Гіпс відмовився санкціонувати «експедицію такої небезпечної та дорогої сутності без відома та згоди» Колоніального бюро. Ляйхгард, роздратований затримкою та невпевненістю в тому, що експедиція буде дозволена і фінансована урядом, вирішив сам за допомогою приватної підписки очолити експедицію добровольців.

Шестеро мандрівників, серед яких був Ляйхгард, відплили з Сіднея 13 серпня 1844 року. У районі Мортон-Бей ще четверо приєдналися до експедиції, яка 1 жовтня залишила Джимбур, найдальший форпост поселення на Дарлінг Даунс. Похід здійснювався на північ вздовж Великого Водороздільного Хребта, і південніше затоки Карпентарія. Вони дійшли до порту Дарвін. Двоє членів експедиції повернулись назад. 28 червня 1845 року Джон Гілберт був убитий під час нападу аборигенів на табір Ляйхгарда. Решта дісталися до Порту-Ессінгтон на березі затоки Ван Дімена 17 грудня 1845 року, здійснивши сухопутну подорож завдовжки близько 4828 км.

Ляйхгард підготував журнал експедиції від затоки Моретон до Порт-Ессінгтону для публікації у Великій Британії. Він читав лекції на тему: «Геологія, ботаніка, природознавство та можливості країни між затокою Моретон і Порт-Ессінгтоном» і організував наступну експедицію, використавши для її оснащення її частку своєї частини (1500 фунтів стерлінгів) винагороди в Порт-Ессінгтон. Він планував перетнути Австралію з Дарлінг-Даунса на західне узбережжя і слідувати узбережжям на південь до поселення річки Суон. У грудні 1846 року його партія з восьми осіб, включаючи його самого, вирушила з Дарлінг-Даунса. Затримані сильним дощем і заблукалими тваринами, яких брали для використання експедицією в їжу, ослаблені гарячкою, вони були змушені, пройшовши лише 500 миль (805 км), повернутися в червні 1847 року. Після двотижневого відпочинку Ляйхгард провів шість тижнів у мандрівці, охопив 600 миль (966 км), вивчаючи хід річки Кондамін та територію між маршрутом Мітчелла (1846 рік) і його власним маршрутом.

У серпні 1847 року Ляйхгард повернувся до Сіднею, щоб організувати другу експедицію по річці Суон. До лютого 1848 року була зібрана експедиційна партія із семи осіб, включаючи і його. У планах було перетнути континент Австралії зі сходу на захід, через її таємничий посушливий центр — місце, невідоме європейцям. Ляйхгард планував дійти до порту Перт. Він довідався, що Едмунд Кеннеді повернувся з відстеження течії річки, яку Мітчелл назвав Вікторія, і повідомив, що це була верхня частина Купер-Крік. Ляйхгард був впевнений, що зможе вирішити багато проблем шляху по центральній Австралії, якщо зможе обійти північну межу пустелі. Експедиція стартувала від річки Кондамін у березні 1848 року. До 3 квітня вони дійшли до станції Макферсон, Когоун, на Дарлінг Даунс. Після того експедиція сунула вглиб країни, але під час цього зникла, і жодних матеріальних свідчень про те, що з нею сталося, ніколи не було знайдено. Ляйхгард зник у 1848 році разом із сімома людьми — пятьма європейцями та двома аборигенами-провідниками, 20 мулами, 50 бичками, сімома конями і масою упряжи.

На експедицію чекали у 1850 році. Пошуки почалися лише з 1852 року. Надалі у десятках джерел описані пошуки Ляйхгарда. Здійснено щонайменше 14 добре профінансованих урядових і приватних експедицій. Була проведена навіть пошукова експедиція на верблюдах через 20 років після зникнення мандрівника. Журнал The Bulletin у 1880 році запропонував винагороду в 1000 фунтів стерлінгів за «перший переконливий і суттєвий доказ місця смерті доктора Людвіга Ляйхгарда, великого австралійського дослідника».

Ті, хто вирушив на його пошуки, не знайшли нічого з маси металу — каструль і сковорідок, столових приборів, пляшок з водою, пряжок, залізних стремен, кінського взуття, цвяхів, рушниць, пістолетів, сокир, ножів, монет і телескопів, що несла з собою експедиція. Хоча експедиція 1896 року знайшла в аборигенів Великий Піщаної пустелі жерстяну сірникову коробку і сідло, що могли належати Ляйхгарду, а в 1900 році кілька рушниць знайдені в пустелі, проте під шаром річкового мулу, але приналежність знайденого експедиції Ляйхгарда не доведена[3].

Чутки про Ляйхгарда існували протягом тривалого часу, включаючи повідомлення про спостереження «дуже старого білого чоловіка [з] довгими жовтими волоссям і бородою», який мешкав у глибинці Австралії з корінними жителями (хоча є припущення, що це був один з членів експедиції Адольф Классен[4]. Існує безліч теорій, що пояснюють кінець Ляйхгарда: членів експедиції вбили, через що навіть був зроблений обшук стоянки аборигенів у Вантаті Вотергоул на річці Діамантіна на заході Квінсленда; відбувся заколот; члени експедиції померли від голоду; вони потонули, на користь чого могли свідчити знайдені у 1900 році рушниці під шаром річкового мулу; навіть те, що Ляйхгарда з'їла акула в затоці Карпентарія. Існує версія, що британський уряд дав завдання отруїти експедицію отруєним борошном, тому що боявся, що Ляйхгард збирає інформацію для написання правдивої книги про життя аборигенів та утиски їх британцями. Це багато в чому засновано на тому, що у попередніх експедиціях він скаржився, що члени експедиції хворіли через «неякісне борошно або чай»[5]. Цілеспрямовано шукали можливі документи на кшталт щоденника експедиції, який Ляйхгард міг залишити у якійсь з сухих печер за маршрутом експедиції. Хоча навіть не було зрозумілим чи пішла експедиція навпростець через пустелю, чи кружним шляхом, обминувши її.

Поки знайдена одна річ, яка може дійсно належати Ляйхгарду. Вона виставлена в Національному музеї Австралії в Канберрі — так звана «плитка Ляйхгарда», яку знайшов близько 1900 року один абориген. Це дошка дерева боа (баобаба) зі згорілим пістолетом, що заряджається з дула, вклиненим у неї. На дерев'яній дошці було вирізано своєрідне «L» — відповідно до відомої практики Ляйхгарда вирізати першу букву його прізвища на деревах по маршруту його експедицій. До неї була прикріплена прямокутна латунна смужка із закругленими кутами, яка належала Людвігу Ляйхгарду. Пластина пронизана круглим отвором у центрі зверху, на який вигравіровано «LUDWIG. ЛЕЙХАРДТ. 1848». Плита розміром 150 мм завширшки і 20 мм заввишки[6][7].

Згідно з дослідженнями Королівського географічного товариства Південної Австралії, абориген передав «плитку Ляйхгарда» своєму керівнику, погоничу та старателю Чарльзу Гардінгу. Боа, або ще пляшкове дерево, в якому був вклинений пістолет, знаходилось у Стерт-Крік на північній околиці Великої Піщаної пустелі в Західній Австралії, яка залишається однією з найбільш грізних і найменш відвідуваних частин глибинки. На південь від цього регіону, біля озера Маккей, останні племена аборигенів, які не мали контактів з білими, все ще жили до 1984 року. Гардінг роками плекав «плитку», зберігаючи її загорнутою в газету та захованою за каміном у своєму останньому будинку в сільській частині Південної Австралії. Іноді він шліфував «плитку» попелом. Близько 1918 року він зустрів молодого хлопчика Реджинальда Брістов-Сміта, який був вражений зникненням Ляйхгарда і намовив Гардінга надати йому цю «плитку». Брістов-Сміт позичив «плитку» Ларрі Веллсу, південноавстралійському досліднику і землеміру, який був убитий у 1938 році. Після цього «плитка» загубилася в бюрократії Південної Австралії до 1964 року, коли Брістов-Сміт її відстежив і повернув, за кілька років до своєї смерті. У 2006 році Національний музей Австралії в Канберрі придбав «плитку» в сім'ї Брістов-Сміт.

Місце знахідки «плитки» у Стерт-Крік відповідає правдоподібній теорії, що Ляйхгард і його експедиція, маючи намір пройти Австралію від містечка Квінсленд до містечка Річка Суон у Західній Австралії, зробили дугу на північ вздовж верхів'їв річок, що впадають у затоку Карпентера, а не пішли прямо зі сходу на захід через центральну австралійську пустелю.

Музей провів ґрунтовну експертизу «плитки» Ляйхгарда, під наглядом її старшого хранителя Девіда Галлама. Інтенсивні дослідження за допомогою скануючого електронного мікроскопа були проведені доктором Йеном Маклеодом із музею Західної Австралії. Вони виявили докази, що підтвердили твердження Гардінга про історію «плитки»: латунь походить з початку 1800-х років, залишки сірки на «плитці» збігаються з чорним порохом, що використовувався у вогнепальній зброї тієї епохи, хлориди цинку свідчать, що «плитка» довго знаходилася в посушливих місцях, залишки попелу, використаного Гардінгом для полірування, все ще були, як і ознаки вогню низької інтенсивності, що підтверджувало розповідь Гардінга про те, що він утилізував пістолет, до якого була прикріплена «плитка», оскільки він був пошкоджений вогнем. Науковці вважають, що дослідження сучасними методами слід продовжити. Можливо вилучення дрібного органічного матеріалу, вкладеного в «плитку», цілком може виявити органічний пилок, докази, який, ймовірно, може звузити діапазон місць, де можна було знайти «плитку».

Якщо це Ляйхгард поклав пістолет у складки дерева боа, то він це зробив з навмисним поглядом на далеке майбутнє. Баобаби — це дерева, які виростають до великих розмірів, переживають сильні пожежі та живуть століттями.

Доктор Даррелл Льюїс, який був одним з головних шукачів експедиції Ляйхгарда і написав про це книгу «Де доктор Ляйхгард?», здійснив подорож у віддалений регіон Стерт-Крік після того, як Музей Австралії отримав «плитку», і обшукав все там, маючи за мету знайти старий баобаб, що мав би позначку «L». Він знайшов баобабовий ліс у районі завдовжки близько 60 км і завширшки 3 км та оглянув усі 280 дерев цього лісу.

Льюїс детально описав свою експедицію у книзі: «Деякі (дерева) були знайдені із зображеннями на них, вирізаними аборигенами, а деякі з європейськими іменами та ініціалами, але не було жодного із символом „L“ або пов'язаного із залишками дульного зарядного пістолета. Можливо, у районі, де проводився обшук, ніколи не було дерева з позначкою „L“, або цілком можливо, що таке дерево колись було там, але з того часу померло». Також він розповів, що «наприкінці нашого опитування ми почули про ізольований баобаб за межами обшуканої території. У 2012 році на вертольоті я спробував знайти це дерево, а також шукав уздовж деяких пустельних хребтів інші ізольовані. Нічого не знайшов, але залишається можливим, що аерофотозйомка на значно більшій площі може бути успішною.»

У 2006 році австралійські історики засвідчили автентичність «плитки» як позитивний зв'язок із зникненням третьої експедиції Людвіга Ляйхгарда в 1848 році[6].

Доктор Маклеод сказав: «Втрата Ляйхгарда — одна з наших великих загадок. Це людина, яка стала частиною всього нашого дитинства. Ми зобов'язані Ляйхгрду розібратися в цій історії»[8].

До зникнення Ляйхгарда сучасники високо оцінювали його роботи. У квітні 1847 року Географічне товариство в Парижі розділило щорічну премію за найважливіше географічне відкриття між ним і Роже д'Ерікуром, а 24 травня 1847 року Королівське географічне товариство в Лондоні нагородило його медаллю свого Покровителя як визнання «за розширених знань про великий континент Австралію», здобутих в його подорожі в затоку Моретон, Порт-Ессінгтон. Перед від'їздом в останню експедицію Ляйхгард дізнався про ці нагороди і написав: «Я мав задоволення почути, що географічне товариство в Лондоні нагородило мене однією з його медалей, що Паризьке географічне товариство надало мені подібну честь. Природно, мені дуже приємно думати, що такі розбірливі авторитети вважають мене гідним такої честі; але все, що я зробив, ніколи не було для честі. Я працював задля науки і ні для чого іншого».

Пруссія визнала це досягнення вибаченням свого короля за те, що Ляйхгард не повернувся до країни, коли повинен був пройти там обов'язкову військову підготовку. Геологи та ботаніки цінували колекції зразків Ляйхгарда, записи його спостережень, які в епоху, звиклу до екстравагантних розповідей мандрівників, відрізнялися своєю стриманістю та точністю. Ляйхгард вірив, що поки мандрівник правдивий, науковці вдома будуть йому вдячні.

Ляйхгард був найвідданішим слугою науки, і саме з цього поняття виникла одна ціль, що сформувала весь стрижень його життя і зробила його певною мірою нещадним до всього, окрім його досліджень. Завдяки наполегливості, енергії, мужності та повному ігноруванню дискомфорту і фізичних вад поганого зору, він впроваджував свої цілі як «дослідник природи». В Європі та Австралії він знайшов друзів. І все-таки Ляйхгард, якого один із друзів назвав «найлюбимішим із людей», деякі, хоча й не всі, хто був з ним в експедиціях, визначали його як ревнивого, егоїстичного, підозрілого, нестриманого, недбалого, неохайного, цілком непридатного для керівництва і «дуже розкутого стосовно релігійної думки».

Суперечність між захопленням і прихильністю до Ляйхгарда і негативною критикою, яка розпочалася приблизно через двадцять років після його зникнення, змушує будь-яку надійну оцінку його характеру чекати на результати досліджень і зважування доказів.

Оцінка роботи Ляйхгарда свідчить, що він здійснив одну з найдовших мандрівок по суші в Австралії і одну з найбільш корисних у збиранні даних для найранніх карт країни.

У бібліотеці Мітчелла в Сіднеї є літографічна копія малюнка Ляйхгарда 1846 року кисті Чарльза Родіуса. У музеї Геймат у Біськові є портрет Ляйхгарда, який є копією роботи Елізабет Вольф у 1938 році з картини Шмальфусса, 1855 рік.

На честь Ляйхгарда названо гірський хребет у Квінсленді, річка там і водопад на ній.

Мандрівник зображений на золотій монеті 2013 року номіналом в 1 долар Республіки Палау[9] та срібній монеті Австралії номіналом у 2 долари[10] .

У романі польського письменника Альфреда Шклярського «Томек у країні кенгуру» (1957) у главі VIII «Радник із Мельбурна» подана розповідь про Ляйхгарда та долю його експедиції.

• Ken Eastwood. Cold case: Leichhardt's disappearance. August 3, 2010. (англ.)
• Erdos, Renee (1967). «Leichhardt, Friedrich Wilhelm Ludwig (1813—1849)». Australian Dictionary of Biography (2: 1788—1850 I-Z ed.). Melbourne: Australian National University. pp. 102—104. ISBN 0-522-84236-4. Archived from the original on 12 June 2011. (англ.)
• Bernard Lagan. What really happened to Ludwig Leichhardt? The Guardian Today. Fri 31 May 2013 08.34 BST (англ.)
• LEICHHARDT —THE SECRETS OF THE SANDHILLS. A Legend and an Enigma [By Dr. RUTH SMOUT] Journal of the Royal Historical Society of Queensland. Brisbane, Qld: Royal Historical Society of Queensland. 8 (1): 59. ISSN 0085-5804. Archived (PDF) from the original on 4 March 2016. Retrieved 29 January 2015. (англ.)

• Ludwig Leichhardt (англ.)