Людина, яка сміється (роман)

Точкою відліку в сюжеті роману є 29 січня 1690 року, коли з острова Портленд утікає на кораблі зграя компрачикосів. Вони — торговці дітьми, здатні перетворювати їх на виродків на втіху публіці. Ще недавно суспільство й уряди заохочували діяльність компрачикосів, але тепер їх оголосили злочинцями й переслідують. На березі залишається кинута компрачикосами дитина.

Долаючи холод, смертельну небезпеку і страх, дитина рятує сліпу дівчинку-немовля. Зіткнувшись з людською байдужістю, знаходить притулок у візку Урсуса, бродячого актора, лікаря та філософа.

У той самий час корабель компрачикосів, захоплений бурею, починає тонути. Як жест покаяння вони кидають у море пляшку з визнанням своїх злочинів.

Дія триває через 15 років, в 1705 році. Урсус став батьком і вчителем для Деї і Гуїнплена. Понівечене компрачикосами обличчя, з «ротом, що відкривається до вух, вухами, загнутими до самих очей, безформним носом, …, і обличчям, на яке не можна було поглянути без сміху», дозволяє Гуїнплену і його названій сім'ї отримувати у публіки достатньо для життя. Незважаючи на своє каліцтво і викликані їм глузування, Гуїнплен був щасливий і був здатний на співчуття до інших людей. Юнак і Дея закохані одне в одного, Гюго підкреслює чистоту і натхненність їх любові, в якій немає нічого плотського.

Гуїнплена зауважує герцогиня Джозіана, пересичена і гордовита красуня, чуттєва жінка, яка не заводить коханця лише тому, що нікого не могла визнати гідним. Її притягує його потворність, і вона вирішує, що «король виродків», найнижча людина в світі, має стати її коханцем. Хоча Гуїнплена вражає тілесна краса герцогині, він не відповідає на її заклик.

З'ясовується, що головний герой — син лорда, за наказом короля Якова II позбавлений титулу і відданий у руки компрачикосів. У нього є ім'я — Фермен Кленчарлі, і йому по праву належить титул, що носиться до цього моменту його єдинокровним братом, пером Девідом Деррі-Мойр Кленчарлі. Разом з титулом і маєтком до нього переходять і заручини з нареченою Девіда, якою стала герцогиня Джозіана. Гуїнплен прагне поділитися новиною і грошима з Урсусом, але заважає інтриган Баркільфедро — він повідомляє Урсусу, що Гуїнплен мертвий, і наказує покинути Англію.

Фронтиспіс першого американського видання (1869)

У першу ніч і перший день свого нового життя Гуїнплен стикається з безліччю спокус, він впивається знайденим багатством і владою, на короткий час забуває про своїх близьких і майже поступається тваринній любові до Джозіани.

На церемонії посвяти в пери Англії герой, який вважає себе посланцем від низів англійського суспільства, виступає з промовою, розповідаючи про убогість і безправ'я простого народу в надії достукатися до сердець можновладців. Промова викликає лише глузування, і тільки гульвіса Девід, який нерідко раніше ходив серед простого народу під виглядом матроса Том-Джим-Джека і під цим ім'ям був покровителем Гуїнплену, згоден з його ідеями. Однак у своїй сумбурній промові той ненароком зачепив честь матері Девіда і тепер повинен битися на дуелі з недавно знайденим братом.

Гуїнплен біжить з Лондона, сподіваючись побачити Дею, але дізнається, що Урсус продав свій візок і поїхав. Відчуває, що поки він був захоплений зваленим на нього багатством і владою, він утратив усе найдорожче, юнак хоче заподіяти собі смерть, але в останню мить зустрічає Гомо, ручного вовка Урсуса. Вони знаходять Урсуса і Дею, але хворе серце дівчини не виносить туги за втраченим коханим, а слідом за тим — потрясіння від раптового його повернення. Дея вмирає, і юнак з горя кидається в воду.

Радянські літературознавці часто міркували на предмет того, відносити роман Гюго цілком до романтизму або ж до творів, перехідних від романтизму до критичного реалізму. Так, М. Яхонтова називає роман Гюго реалістичним твором з елементами романтизму[1]. У літературознавстві XIX століття переважала думка про домінування саме романтичного начала. Як аргументи наводили образи головних персонажів роману, які бачилися носіями якостей, властивих романтичному герою (прагнення до свободи, вираженість моральних засад тощо).

Базова ситуація роману — незвичайний герой у незвичайних обставинах — типова для романтизму, однак деякі риси (наприклад, демонстрація соціальної природи конфліктів у романі) зближують його з літературою більш реалістичного напряму, зокрема з Діккенсом. Описуючи жорстокість політичної системи й аристократичної еліти, протиставляючи їм високі моральні якості народу, Гюго розвиває властивий романтизму топос історії людства як вічного протистояння між добрим і злим началом у людських душах і у світі. Поетика роману заснована на романтичному контрасті, Гюго часто вдається до гротеску.[2][3]

При роботі над романом Гюго хвилювали питання про долю дітей, особливо тих, що втратили батьків, і про місце знаті в суспільстві. Він навіть казав, що книгу треба було б назвати «Аристократія». У кульмінаційній промові Гуїнплена в палаті лордів герой виступає від імені всього народу. «Аристократія корчиться в передсмертних судорогах, народ Англії росте», — писав Гюго. Деякі автори бачать перекличку між ідеологією роману Гюго і міркуваннями Достоєвського про сльозинку дитини.[2]

• Людина, яка сміється / The Man Who Laughs / Країна: США, 1928 рік, Німе кіно, Режисер: Пол Льоні, Тривалість 1 год 51 хв. В ролях: Конрад Фейдт, Ольга Бакланова, Мері Філбін, Чезаре Гравина. Класична кінцівка роману у фільмі замінена хепі-ендом.
• Людина, яка сміється / L'Uomo che ride / 1966 рік, Країна: Італія, Режисер: Корбуччі, Серджо
• Людина, яка сміється / L'homme qui rit / 1971 рік, Країна: Франція, Режисер: Жан Кершброн (Jean Kerchbron), Тривалість: 3 г. 53 хв.
• Людина, яка сміється / L'homme qui rit / 2012 рік, Країна: Франція, Режисер: Жан-П'єр Амері, Прем'єра: 19 грудень 2012