Критичний реалізм

Критичний реалізм по-новому зображує ставлення до людини і навколишнього середовища. Людський характер розкривається в органічному зв'язку з соціальними обставинами. Предметом глибокого соціального аналізу став внутрішній світ людини, критичний реалізм тому одночасно стає психологічним. У підготовці цієї якості реалізму велику роль відіграв романтизм, який прагнув проникнути в таємниці людського «Я». Поглиблення пізнання життя і ускладнення картини світу в критичному реалізм XIX століття не означає, однак, якогось абсолютної переваги над попередніми етапами, бо розвиток мистецтва відзначено не тільки здобутками, а й втратами. Втрачена була масштабність образів епохи Відродження. Неповторним залишався пафос твердження, властивий просвітителям, їхня ентузіастична віра в перемогу добра над злом. Підйом в країнах Заходу робітничого руху, формування у 40-х роках XIX століття марксизму не тільки впливають на літературу критичного реалізму, але і викликають до життя перші художні досліди зображення дійсності з позицій революційного пролетаріату. Критичний реалізм зробив крок вперед на шляху демократизації літератури також у порівнянні з творчістю просвітителів XVIII століття. Він значно ширше захопив сучасну йому дійсність. Кріпосницька сучасність увійшла до твору, критичних реалістів не лише як самоуправство кріпосників, але і як трагічне становище народних мас — кріпосного селянства, знедоленого міського люду. У творчості Філдінга, Шіллера, Дідро та інших письменників епохи Просвітництва людина середнього стану зображувався головним чином як втілення благородства, чесності і тим самим протистояв розбещеним безчесним аристократам. Він розкривався лише у сфері свого високого моральної свідомості. Його повсякденне життя з усіма своїми бідами, болями й турботами залишалася, по суті, за межами розповіді. Тільки у революційно мислячих сентіменталістов (у Руссо і особливо у Радищева) і у окремих романтиків (Сю, Гюго та ін) ця тема отримує розробку. У критичному реалізмі намітилася тенденція до повного подолання риторики і дидактизму, було достатньо в творах багатьох просвітителів. У творчості Дідро, Шіллера, Фонвізіна поряд з типовими образами, втілюють психологію реальних класів суспільства, діяли герої, що втілюють ідеальні риси просвітницького свідомості. Вид потворного не завжди врівноважується в критичному реалізм, зображенням належного, що є обов'язковим для просвітницької літератури XVIII століття. Ідеал у творчості критичних реалістів часто стверджується через заперечення потворних явищ дійсності. Критичний реалізм характеризує людину універсально як конкретну історично що склалася індивідуальність. Герої Бальзака, Салтикова-Щедріна, Чехова та ін. зображуються не тільки в піднесені хвилини свого життя, але і в самих трагічних ситуаціях. Людина ними малюється як істота соціальна, яка сформувалась під впливом певних соціально-історичних причин. Характеризуючи метод Бальзака, Г. В. Плеханов відзначає, що творець «Людської комедії» «брав» пристрасті в тому вигляді який давало їм сучасне йому буржуазне суспільство; він з увагою природодослідника стежив за тим, як вони ростуть і розвиваються в цьому суспільному середовищі. Завдяки цьому він став реалістом у самому сенсі слова, і його твори являють собою незамінне джерело для вивчення психології французького суспільства часів реставрації і «Людовика-Філіпа». Однак реалістичне мистецтво щось більше, ніж відтворення людини в соціальних зв'язках.

Маніфест реалізму

Літературним маніфестом реалізму стала передмова Оноре де Бальзака до «Людської комедії».

У ній Бальзак пише, що ідея його твору зародилася з порівняння людства з тваринним світом. Творець використовував один і той же зразок для створення всіх живих істот. Жива істота — це основа, що отримує розпізнавальні ознаки своєї форми в тому середовищі, де йому назначено розвиватися. Ця система не вступає в протиріччя з уявленнями про Божу могутність. Цю систему утвердили письменники-містики Сведенборг та Сен-Матерн; вчені Лейбніц, Бюффон, Шарль Бонне — останній ще в 1760 році сказав, що тварини розвиваються так само, як і рослини; нарешті, цю систему утвердив Жоффруа де Сент-Ілер.

Суспільство подібне до Природи. Суспільство створює з людини, відповідно до середовища, стільки ж різноманітних видів, скільки існує в тваринному світі. Бальзак у «Людській комедії» хоче представити весь суспільний світ.

Та між Суспільством і Природою є відмінності: в суспільному стані допускається випадковість, також у тварин не буває внутрішньої боротьби. Людина «прагне відбивати свої норови, свою думку і своє життя в усьому, що вона пристосувала до своїх потреб».

Твір про Суспільство має захопити три форми буття: чоловіків, жінок (людину) і речі (матеріальне втілення мислення).

Бальзак наголошує на тому, що письменники всіх часів забували зображати історію норовів: «Оповідачі застосовували свій хист для створення одного чи двох типових осіб, на зображення якої-небудь однієї сторони життя». Найвищим прикладом для себе вважає Вальтера Скотта: він «підняв роман до ступеню філософії історії…Він вніс в нього дух минулого, поєднав в ньому драму, діалог, портрет, пейзаж, опис; він включив туди й неймовірне й правдиве, ці елементи епосу, і підкріпив поезію безпосередністю найпростіших розмов».

Випадок - величнійший романіст світу; щоб бути плодовитим, треба його вивчати. Самим істориком має опинитися французьке Суспільство, мені лишалося тільки бути його секретарем. Складаючи опис вад і чеснот, збираючи найяскравіші випадки прояву пристрастей, зображуючи характери, обираючи найголовніші події з життя Суспільства, створюючи типи шляхом поєднання окремих рис численних однотипних характерів, можливо, мені вдалося б написати історію, що була забута багатьма істориками - історію норовів

Письменникові потрібно роздумувати над принципами буття, виявити, наближається чи віддаляється Суспільство від вічного закону, істини, краси.

Принципи письменника:

• 1). На відміну від Руссо, Бальзак вважає, що суспільство не псує людини, а робить її кращою; проте прагнення вигоди розвиває погані нахили. «Християнство, а особливо католицтво, як я показав у „Сільському лікарі“, представляючи собою цілісну систему придушення розпусних прагнень людини, є основою соціального ладу».
• 2). Письменник надає точне зображення Суспільства, тому може відкривати більше зла, аніж добра. Тоді його звинувачують в аморальності. Та треба звертати увагу на другу частину твору, що становить цілковиту протилежність першій і втілює повчальну частину. У своїх творах Бальзак завжди зображує людське або боже покарання всіх злочинів. Тому письменник відчуває більше свободи, ніж історик, роман «має бути кращим світом», хоча зображувати події правдиво.[1]

Ця позиція була сформульована професором Гельсінкського університету І. Ніінілуото, який додав до позиції реалізму ряд уточнюючих деталей. Зокрема, під впливом тези невизначеності Куайна, він визнає концептуальний плюралізм: наше звернення до світу відбувається завжди в деяких лінгвістичних рамках. Теза песимістичній індукції змушує його прийняти фаллібілізм: знання про реальність не достовірно і підлягає коригуванню, навіть найкращі наукові теорії можуть виявитися помилковими, однак успішні теорії близькі до істини. Визнається екстерналістська теза, сформульована соціологами: реальність частково (але тільки почасти) створена людиною. В цілому його позиція як і раніше зберігає реалістичний оптимізм: прогрес науки можна раціонально пояснити. Найкраще пояснення полягає в тому, що наукові теорії близькі до відкриття істини. Ця слабша реалістична позиція краще захищена від стандартних аргументів, висунутих проти реалізму. Якщо в першій половині XX ст. у філософії науки основна увага приділялася обґрунтуванню наукового методу, то в останні десятиліття обговорюються, в основному, питання онтологічного статусу об'єктів, що вводяться науковими теоріями. У сучасній літературі триває дискусія з приводу реалізму наукових понять, яка займає значне місце в англомовному світі.

Критичний реалізм кінця XIX століття вступає в нову смугу свого розвитку, набуває ряд нових рис, що відрізняють його від класичного реалізму середини століття. На межі століть він завойовує провідні позиції в світовому літературному процесі. Письменники-реалісти діють у Франції (Мопассан, Франс, Роллан), Великій Британії (Веллс, Шоу, Голсуорсі), Німеччині (брати Манни, Гергарт Гауптман), Скандинавських країнах (Ібсен, Мартін Андерсен-Нексе), США (Марк Твен, Джек Лондон, Драйзер, О. Генрі), а також в інших країнах. Піднесенню реалізму сприяв органічний зв'язок з традиціями національного мистецтва, революційним романтизмом, співзвучним письменникам нової епохи своєю спрямованістю у майбутнє. Різко підсилюється публіцистичний бік реалістичної літератури, з'являється відкрита тенденційність у захисті своїх поглядів. Прийом об'єктивної оповіді, вдосконалений Флобером, поступається прийомові, в якому оцінка явищ, полеміка, дискусія, відкритий вияв позиції письменника є звичайними речами. Широкі узагальнення, сміливі гіпотези, звернення до досягнень науки та культури — все це риси нового реалізму.

Критичний реалізм ознаменувався небувалим поширенням епосу і драматургії, які помітним чином потіснили поезію. У епічних жанрів найбільшу популярність придбав роман. Причина його успіху головним чином у тому, що він дозволяє письменнику-реалісту з найбільшою повнотою здійснити аналітичну функцію мистецтва, оголити причини виникнення соціального зла.

Критичний реалізм не обмежується викриттям потворного. Він зображує також позитивні сторони життя — працьовитість, моральну красу, поетичність російського селянства, прагнення передової дворянської та різночинної інтелігенції до суспільно корисної діяльності та багато іншого. Біля витоків російського реалізму XIX століття варто А. С. Пушкін. Велику роль в ідейно-естетичної еволюції поета відіграло його зближення під час південного посилання з декабристами. Він знаходить тепер опору своїй творчості в реальної дійсності.

Література збагачується в жанровому відношенні: багато різновидів роману, збагачення тематики і структури новели, підйом драматургії. Відбувається процес оновлення театру, на сцену виходять важливі соціальні проблеми. Одним з провідних мотивів є викриття буржуазного суспільства. Боротьба за свободу творчої особистості художника. Історико-революційна тема. Увага, яку реалісти приділяють особистості, допомагає їм досягти успіхів у змалюванні характерів, веде до поглиблення психологізму. Багатоманітніше стають зображальні засоби людини в літературі, засоби відкриття її внутрішнього світу.

На початку 60-х років зароджується літературна критика Галичини. У місцевій періодиці з'являються літературно-критичні нариси, літературні замітки, оглядові статті, рецензії на театральні постановки. Так зароджується критичний реалізм.

Принципи критичного реалізму :

• правдивість деталей
• правдивість типових характерів
• достовірність типових обставин

Вперше найповніше ці характеристики виявились у творчості Шевченка.

Критичний реалізм як метод художнього освоєння дійсності був великим кроком у розвитку української літератури. Він сформувався й виріс на основі здобутків раннього просвітительського реалізму, наявного в творчості І. П. Котляревського, П. П. Гулака-Артемовського, Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, Б. П. Гребінки, і найкращих рис прогресивного романтизму. Суспільними та естетичними джерелами критичного реалізму в українській літературі було посилення боротьби проти експлуатації, волелюбні заклики прогресивних романтиків, перемога матеріалістичної концепції в естетиці.

Зародження й утвердження критичного реалізму в українській літературі відбувалося паралельно з розвитком реалізму в російській літературі, з успіхами «натуральної школи» й перемогою гоголівського напряму в ній, теоретично осмисленими у працях В. Г. Бєлінського, М. Г. Чернишевського, М. О. Добролюбова.

Однією з головних рис критичного реалізму є відтворення життя «у формах самого життя». Розвиваючи це положення, Чернишевський обґрунтував три основні завдання літератури, яка повинна не тільки правдиво відтворювати дійсність, а й бути підручником життя й виносити вирок дійсності.

Таке високе призначення література може виконати тільки на основі подальшого поглиблення принципів її народності. Справжня народність літератури, яка полягає передусім у відбитті народних дум і прагнень, — неодмінна ознака критичного реалізму.

У попередні роки це питання трактувалося однобоко. Під народністю літератури розуміли лише відображення побуту, деяких зовнішніх сторін життя народу, ідеалізацію патріархальних звичаїв, вживання простонародної мови, використання фольклорних образів без проникнення в психологію і соціальний зміст життя народу.

Для творчості основоположника критичного реалізму в українській літературі Т. Г. Шевченка і його наступників характерним є всебічне змалювання дійсності, показ життя народу не тільки в побуті, а і в його соціальних виявах, класових суперечностях, засудження не тільки окремих вад тогочасного суспільства, а й нещадне викриття з позицій народних прагнень і інтересів всього експлуататорського ладу, самодержавства, національного гноблення, утвердження громадянських прав трудящих людей.

• Реалізм
• Естетика: Навч. посіб. / М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова, В. О. Лозовой та ін.; За ред. В. О. Лозового. — К.: Юрінком Інтер, 2003

• Реалізм у літературній творчості Шевченка // Шевченківська енциклопедія: — Т.5:Пе—С : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — С. 423-435.
• «Гоголівський напрям» // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — А — Л. — С. 232.