Лівий фашизм

Лівий фашизм[1] — термін, який використовували для позначення ранніх версій фашизму на зорі його популярності. Ранній фашизм часто проголошував можливість побудови соціалізму, спираючись на містицизм, націоналізм, побудову імперії, «спадщину предків», поклоніння вождю, репресії, ізоляціонізм і експансіонізм. Широко поширювалась теза необхідності протиставлення «гнилому заходу», боротьби з буржуазією, але без конкретизації, а також твердження про особливу роль нації, зовнішніх і внутрішніх змовах, національних образи, кривди та загрози щодо неї з боку інших країн та необхідність консолідації нації перед цими факторами. Класичний приклад — Отто Штрассер в Німеччині.

Як підміна понять широко застосовується сучасними псевдолівими ліберального і лівацького штибу, а також правими і консервативними ідеологами для опису вигаданих ними «фашистських» тенденцій в лівому русі з метою дискредитації всього руху в цілому. Ці тенденції, на їх думку, включають в себе тоталітаризм, абсолютизм, нетерпимість, екофашизм, ірраціональність, тероризм і антисемітизм.

На думку Антона Олійника, до Ночі довгих ножів лівими фашистами можна було називати і НСДАП. Дійсно, найглибший корінь фашизму полягає в дискредитації формальних інститутів через їх невідповідність до повсякденних практик. Фашизм, пише Слотердайк, «прямо відмовляється від намагань якось легітимізувати себе, відкрито проголошуючи жорстокість і „священний егоїзм“ як політичну необхідність та історико-біологічний закон». Націоналізм в таких умовах стає одним із способів відторгнення формальних інститутів (демократії, міжнародних договорів), що розцінюються як чужі і нав'язані ззовні. Фашизм, як соціальне явище означає нездатність відстоювати свої інтереси у відносинах з оточуючими інакше, ніж за допомогою насильства. Він поширюється паралельно з запереченням існуючих у внутрішній і зовнішній політиці формальних інститутів. Фашизм — це припинення дискусії на найважливішому місці і надання заключного слова «товаришеві маузеру»[2].

Філософ Юрген Хабермас був першим, хто широко використовував цей термін. Після похорону Онезорга в Ганновері був скликаний конгрес «Вузи і демократія». В історії лівого руху в ФРН він став фатальним. Саме на цьому форумі Хабермас назвав Руді Дучке «лівим фашистом», так як, на його думку, Дучке провокував поліцейське насильство і терор ультраправих[3][4][5]. Дійсно, хоч він і несправедливо обізвав самого Руді Дучке, але більшість лівих, які гуртувалися навколо нього, проти яких виступав Хабермас, дискутуючи з їх лідером, згодом стали ультраправими, відкритими нацистами, а їх антисіонізм був формою продовження діяльності НСДАП під лівими гаслами. Хабермас, в роботах якого підкреслюється важливе значення раціонального дискурсу, демократичних інститутів, а також неприйняття насильства, зробив важливий внесок у теорію конфлікту, який часто пов'язаний не лише з правими, але і з ультралівими.

Для соціолога Ірвінга Луїса Хоровіца ліве крило фашизму в США являє собою заперечення або відмову від американської демократії і відданість справі соціалізму, що є лише ідеалізованою абстракцією в поєднанні з небажанням протистояти реальній історії комунізму. Фашизм використовує мову містики, приписуючи всі проблеми «скрізь і завжди імперськомій змові багатих людей, влади або вищих верств суспільства», використовує антисемітизм як псевдопопулістський інструмент[6].

Історик Річард Волін використовує термін «лівий фашизм», доводячи, що частина європейської інтелігенції піддається впливу постмодерністських або антираціональних програм, які відкривають можливість для культових, ірраціональних, антидемократичних позицій, що поєднують в собі характеристики лівизни і фашизму[7]. Бернар-Анрі Леві називає цей гібрид політичної форми неопрогресивізмом, новим варварством або червоним фашизмом. Для Леві це антилібералізм, антиамериканізм, антиімперіалізм, антисемітизм та ісламофашизм[8].

Цей термін також був прийнятий американськими консерваторами, щоб охарактеризувати нетерпимість лівої ідеології в крайніх формах. Цей термін має широке застосування в сучасній публіцистиці, що вивчає незвичайні гібридні союзи і подібності політичних рухів кінця XX століття і початку XXI століття.[9].