Мата Харі

Була єдиною дочкою та другою дитиною із чотирьох дітей Адама Зелле (нід. Adam Zelle) (2 жовтня 1840 — 13 березня 1910) і Антьє ван дер Мелен (нід. Antje van der Meulen) (21 квітня 1842 — 9 травня 1891).

Адам був власником капелюшного магазину в Леувардені. Крім того, він зробив успішні інвестиції в нафтовидобувну промисловість і став досить багатим, щоб не економити на дітях. Таким чином, до 13 років Маргарета відвідувала тільки найкращі школи. Проте 1889 року Адам збанкрутував і незабаром розлучився з дружиною. Мати Маргарети померла 1891 року. Сім'я була зруйнована. Батько відправив Маргарету до її хрещеного в місто Снек. Потім вона навчалася в Лейдені на виховательку дитячого садка, але коли директор училища почав відкрито фліртувати з нею, її хрещений батько забрав Маргарету з цього навчального закладу. Після декількох місяців вона втекла до свого дядька до Гааги.

11 липня 1895 — у 18-річному віці, в Амстердамі Маргарета вийшла заміж за оголошенням за 38-річного капітана Рудольфа Мак-Леода (1 березня 1856 — 9 січня 1928), нідерландця шотландського походження. Вони переїхали на Яву (Нідерландська Ост-Індія, нині Індонезія), де в них народилося двоє дітей: син Норман-Джон (30 січня 1897 — 27 червня 1899) і дочка Жанна-Луїза (Нон) (2 травня 1898 — 10 серпня 1919). Шлюб був повним розчаруванням для обох. Рудольф був алкоголіком. Крім того, він зганяв усі свої розлади та незадоволеність життям на дружині, яка була у два рази молодша за нього, і яку він звинувачував у тому, що його не просувають по службі. Він також відкрито утримував коханку. Розчарована Маргарета покинула його тимчасово, переїхавши до ван Редеса (Van Rheedes) — іншого нідерландського офіцера. Протягом багатьох місяців вона інтенсивно вивчала індонезійські традиції, зокрема через свою роботу в місцевій танцювальній групі. В 1897 вона вперше згадала свій артистичний псевдонім — Мата Харі, в одному з листів до родичів у Нідерландах. Після наполегливих умовлянь Рудольфа, Маргарета повернулася до нього, хоча його агресивна поведінка не змінилася. Вона як і раніше намагалася забутися, вивчаючи місцеву культуру.

Їхній син Норман помер в 1899, ймовірно, від ускладнень сифілісу, яким заразився від батьків, хоча родина стверджувала, що він був отруєний прислугою. Після переїзду до Нідерландів в 1903 пара розлучилася. Рудольф відібрав у дружини право на виховання дочки (яка померла у віці 21 року, швидше за все, також від ускладнень сифілісу).[4]

Опинившись на грані злиднів, Маргарета Зелле вирушила заробляти на життя в Парижі. Спочатку вона виступала як циркова вершниця під ім'ям «леді Греша Мак-Леод». З 1905 починається її гучна слава, як танцівниці «східного стилю», яка виступала під псевдонімом Мата Харі. Це ім'я означає на індонезійській і малайській мовах «сонце» (буквально «око дня»). Деякі її танці мали щось близьке до сучасного стриптизу, тоді ще незвичного для західного глядача: в кінці номера (виконувався перед вузьким колом поціновувачів на сцені, посипаній пелюстками троянд) танцівниця залишалася майже повністю голою, за легендою, так було «завгодно Шиві». Сама Мата Харі претендувала на відтворення справжніх священних танців Сходу, нібито знайомих їй з дитинства, а також містифікувала співрозмовників різними іншими небилицями романтичного характеру. Так, танцівниця стверджувала, що вона екзотична принцеса (або дочка короля Едуарда VII та індійської княжни), що в неї є кінь, якого може осідлати лише його господиня, що вона виховувалася на Сході в монастирі і ін. На початку XX століття, у період загостреного інтересу до Сходу, до балету (див. кар'єру Айседори Дункан) і еротики, Мата Харі мала великий успіх у Парижі, а потім і в інших європейських столицях.

Мата Харі була також успішною куртизанкою і мала стосунки з рядом високопоставлених військових, політиків та інших впливових осіб у багатьох країнах, враховуючи Францію та Німеччину. Попри щедрі подарунки, які вона отримувала від коханців, Мата Харі переживала тривалі періоди нестачі грошей і часто брала в борг. Її пристрастю була гра в карти, на яку, можливо, і йшли її гроші.

Мата Харі

Під час Першої світової війни Нідерланди залишалися нейтральними і, бувши голландською підданою, Маргарета Зелле могла їздити із Франції на батьківщину і назад. Країни були розділені лінією фронту, і дорога Мати Харі пролягала через Іспанію (де була активна німецька резидентура) і Велику Британію; її переміщення привернули увагу союзної контррозвідки.

Можливо, Мата Харі стала німецькою шпигункою ще задовго до війни; точні причини і обставини її вербування досі невідомі. В 1916 у французької контррозвідки з'явилися перші вказівки на її причетність до роботи на Німеччину; дізнавшись про це, Мата Харі сама з'явилася до французької спецслужби і запропонувала їй свої послуги, між іншим, назвавши ім'я одного зі своїх коханців, добре відомого її співрозмовникам як німецький агент-вербувальник. Французи відправили її на початку наступного року з незначною місією в Мадрид, і підозри в шпигунстві остаточно підтвердилися: був перехоплений радіообмін німецького агента в Мадриді із центром, де той вказав, що перевербований французами агент H-21 прибув до Іспанії й отримав від німецької резидентури вказівку повернутися до Парижа. Можливо, що радіоперехоплення було спеціально розсекречене німецькою стороною, щоб позбутися подвійної агентки, видавши її противникові.

13 лютого 1917 Мата Харі, негайно ж після повернення до Парижа, була заарештована французькою розвідкою і звинувачена в шпигунстві на користь противника у воєнний час. Суд над нею вівся за зачиненими дверима. Їй інкримінувалася передача противнику відомостей, що призвели до загибелі декількох дивізій солдатів. Матеріали суду досі засекречені, проте деякі відомості проникли до друку. Нідерландська піддана Маргарета Зелле була визнана винною і розстріляна на військовому полігоні у Венсенні 15 жовтня 1917.

Новина про те, що відома танцівниця була страчена як шпигунка, негайно викликала чимало чуток. Одна з них — це те, що вона послала повітряний поцілунок своїм катам, хоча більш імовірно, що вона послала повітряний поцілунок своєму адвокатові, який був свідком на страті і її коханцем. І її передсмертні слова були: «Merci, monsieur». Інша чутка стверджує, що, у спробі відвернути катів, вона скинула із себе пальто і представила погляду солдатів своє оголене тіло. «Повія — так, але зрадниця — ніколи», — вимовила вона. В 1934 році стаття в журналі «Нью-Йоркер», однак, повідомила, що насправді під час страти на ній був надітий «витончений костюм, зроблений на замовлення спеціально для цього випадку, і пара нових білих рукавичок». Хоча інше джерело вказує, що на ній був надітий той же самий костюм, блузка з великим вирізом і капелюх, які були вибрані для неї обвинувачами на час судового процесу і які складали її єдиний чистий і повний туалет у в'язниці. Ще одне джерело описує, що колишня куртизанка і знаменита подвійна агентка, Мата Харі спокійно, без тіні хвилювання, стояла біля розстрільного стовпа. Повернувшись до черниці, поцілувала її і, знявши з плечей пальто, простягнула їй: «Швидко обійми мене, я буду дивитися на тебе. Прощавай!». Вона відмовилася від того, щоб їй зв'язали зап'ястя, воліла стояти біля стовпа, не бувши прив'язаною до нього. Від чорної пов'язки на очі теж відмовилася. Надіславши повітряний поцілунок дванадцятьом солдатам (своїм катам), безстрашна Мата Харі крикнула: «Я готова, панове».

Забрати тіло Мати Харі не було запиту ні від кого з її родичів, тому його було передано в анатомічний театр. Її голова була забальзамована і збережена в Музеї анатомії в Парижі. Але 2000 року архіваріуси виявили, що голова зникла. На думку фахівців, пропажа могла відбутися ще в 1954 році, коли музей переїхав. Звіти, датовані 1918 роком, показують, що музей отримав також інші рештки Мати Харі, але звітів про їх точне місце перебування немає.

Більшість істориків уважає, що вина Мата Харі (тобто ефективність її як розвідниці) була сильно перебільшена; чи відомості, реально здобуті нею (якщо такі взагалі були), представляли серйозну цінність для тієї чи іншої сторони. Історик Є. Б. Черняк наголошував на зв'язках Мати Харі з представниками французької військової та політичної еліти, небезпека розголосу щодо яких могла вплинути на винесення їй смертного вироку.

Підполковник британської та голландської контррозвідок Орест Пінто вважає, що «Мата Харі, безумовно, завоювала гучну славу. В очах публіки вона стала уособленням чарівної жінки-шпигунки. Але Мата Харі була дурним експансивним створінням. Якби її не стратили, вона не вважалася б мученицею і ніхто б навіть не чув про неї».

Роль великосвітської шпигунки, що була зіграна нею з досконалою безстрашністю та призвела до її трагічної загибелі, вписалася в «кінематографічну» біографію екзотичної танцівниці та «фатальної жінки», що забезпечило Мата Харі куди більшу популярність, ніж іншим, ефективнішим розвідникам (і розвідницям) XX століття. Уже в 1931 році про неї був знятий фільм «Мата Харі» з Гретою Гарбо в головній ролі, а потім римейки в 1964 і в 1985. 2009 року була створена гра Мата Харі: шпигунка-спокусниця. У тому ж 2009 році, режисером Євгеном Гінзбургом був поставлений мюзикл «Мата Харі».

У фільмі «Королева шантеклер» 1962 року також присутня Мата Харі. Є епізод із танцем і арештом танцівниці.

• 
  1905
• 
• 
  1906
• 
  1910
• 
  Амстердам, 1915
• 
  Арешт, 13 лютого 1917
• 
  Статуя в рідному місті

• Всемирная история шпионажа / Авт.-сост. М. и. Умнов. — М. : Олимп «Изд-во АСТ», 2000. — 496 с. (рос.)

• Mata Hari (1964) на IMDB
• Mata Hari (1985) на IMDB