Матч дружби

Матч дружби відбувся на Лук'янівці, на стадіоні «Старт» (під час війни — «Зеніт», на вул. Шолуденка, 24) — на тому самому футбольному полі, де під час Другої світової війни, в окупованій столиці України, київські футболісти — зокрема учасники легендарного так званого «матчу смерті» 1942 року — здобули низку перемог над командами окупаційних військ.

Автор ідеї проведення міжнародного футбольного матчу дружби, його співорганізатор і учасник — київський журналіст Сергій Шевченко, упорядник і редактор книжки генерала Володимира Пристайка «Чи був „матч смерті“? Документи свідчать» (автор цього видання помер 2008 року).[2]

Організатори матчу — Національна спілка журналістів України (НСЖУ), Німецький культурний центр «Ґете-Інститут у Києві» (директор Маріон Гаазе), Київська міська державна адміністрація, ФК «Динамо» (Київ). Сприяли проведенню матчу Державна податкова адміністрація України, Державна податкова адміністрація у м. Києві, дирекція стадіону «Старт» (директор Юрій Біруля), Федерація футболу м. Києва (Ігор Кочетов), ДП «Адідас-Україна», Міжнародні авіалінії України. Партнерську підтримку надали Шевченківська районна в м. Києві рада і державна адміністрація, готель «Хрещатик» (Київ), ТОВ «Про Атлетикс», Українська видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-об'ява», журнал «Der Spiegel» (Німеччина), Укрінформ, провідні теле- і радіокомпанії, друкована преса України.[3] Своєю акцією журналісти прагнули не лише вшанувати жертв Другої світової війни, а й «оживити» занедбану на той час спортивну споруду — історичний стадіон «Старт» (господарі арени полагодили трибуни, обладнали роздягальні для спортсменів, душову тощо). Крім того, в рік проведення чемпіонату світу з футболу в Німеччині, на який уперше здобула путівку національна збірна України, спортсмени-аматори нагадали матчем дружби про сторінки спортивної слави українських футболістів.[4].

Матчу в Києві передували тематичні телепередачі й культурні заходи. Журналіст Юрій Макаров, ведучий програми «Документ», 25 травня провів у студії каналу «1+1» теледискусію. Її учасники — посол ФРН в Україні Дітмар Штюдеман, доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал, режисер Клаус Бреденброк та Володимир Пристайко. А 26 травня відбулися прем'єрні покази фільму «Команда смерті» (нім. «Die Todeself») по українському телебаченню й у актовій залі Ґете-Інституту. У цих заходах, крім автора книжки й Юрія Шаповала, взяли участь письменник Андрій Курков і співробітник Посольства ФРН у Києві Жан-П'єр Фрьолі.

У день гри її учасники відвідали стадіон «Динамо» ім. Валерія Лобановського, де керівник пресслужби ФК «Динамо» (Київ) Сергій Полховський розповів гостям про спортивні здобутки віцечемпіонів України 2006 року і вручив подарунки фан-клубу — значки, шарфи вболівальників, журнали, книжки Валерія Лобановського «Бесконечный матч…». Покладанням квітів до пам'ятників журналісти вшанували відомого тренера і жертв Другої світової війни — спортсменів. Під час екскурсії містом її учасники оглянули також меморіал у Бабиному Яру й поклали квіти до пам'ятника.

Перед початком матчу дружби на «Старті» прозвучали державні гімни України і Німеччини, ведучий оголосив склади команд. Їхні капітани, почесні гості та представники ФК «Динамо» поклали корзини квітів до пам'ятника на стадіоні. Влітку 1942 року саме тут переможно грала команда «Старт» місцевого хлібозаводу № 1, основу якої становили футболісти-динамівці. У лютому 1943-го трьох гравців-динамівців Миколу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Клименка було страчено — покарали спортсменів під час масового розстрілу в'язнів Сирецького концтабору. Динамівець Микола Коротких, колишній кадровий співробітник НКВС УРСР, загинув у нацистських катівнях у вересні 1942-го.

Учасники матчу дружби й уболівальники вшанували полеглих спортсменів хвилиною мовчання. Перший символічний удар по м'ячу виконали режисер німецького документального фільму «Команда смерті» Клаус Бреденброк і автор книжки «Чи був „матч смерті“? Документи свідчать» Володимир Пристайко. На стадіоні всі охочі мали змогу придбати це видання, а також значки, випущені з нагоди футбольного двобою журналістів. Упродовж години до початку гри (з 13:00 і під час розминки футболістів) на «Старті» створював атмосферу свята Київський академічний муніципальний духовий оркестр. На трибунах зібралися понад 1,5 тисячі уболівальників, які дізналися про матч з яскравих афіш, запрошень, надісланих оргкомітетом, повідомлень радіо, анонсів у газетах і на вебсайтах в Інтернеті[5]. За двобоєм спостерігав на стадіоні, як і 1942 року, син колишнього гравця «Динамо» і команди «Старт» Владлен Путистін. Його батько Михайло Путистін після арешту вижив у Сирецькому концтаборі й наприкінці 1943-го працював завгоспом футбольної команди «Динамо» (Київ), а після війни очолював київський «Спартак».

Гра журналістів на стадіоні «Старт» була безкомпромісною, що й засвідчив рахунок — 5:1. Технічні, індивідуально сильні німці в першому таймі багато атакували, але в центрі оборони господарів надійно грав Геннадій Мороз і киянам вдалося нейтралізувати капітана гостей 36-річного Єнса Тодта (він професіонал, у минулому грав за збірну Німеччини, чемпіон Європи 1996 року, закінчив спортивну кар'єру 2003 року в клубі Бундесліги «Штутгарт»). Оборону німців «цементував» 51-річний Міхаель Зонтгаймер, проте рахунок відкрив у першому таймі лівий крайній захисник українців Валерій Рекунов. Після навісу з кутового, який виконав Юрій Сай, м'яч ударився об землю перед воротарем, а біля дальньої стійки Рекунов, набігаючи, спрямував ногою м'яч у сітку. Запам'яталися глядачам також атаки й удари німців Давіда Сакіча та Карстена Гельберга. У перерві матчу команда «Журналіст України» змінила свого воротаря, даючи змогу пограти й «дублерам». На початку другого тайму Йоганес Ельтцшіг відновив рівновагу — 1:1. Далі небезпечно атакували Йохен Гуч, Ганц Заямі, Ральф Нойкірх, проте кияни, маючи довшу лаву запасних, зберегли високий темп гри, мобілізувалися й у підсумку здобули перемогу. По два м'ячі забили форвард Юрій Сай і півзахисник Олег Шумейко. Сай змінив рахунок після проходу правим флангом Максима Симороза і його точної передачі в центр воротарського майданчика. А наступні голи стали бенефісом опорного півзахисника українців. Перехопивши в середині поля м'яч, Шумейко віддав його Саю, сам прискорився, дістав швидкий пас і вийшов віч-на-віч з воротарем. В один дотик метрів з 13 киянин забив гол під праву стійку. Далі після індивідуального проходу від центрального кола до штрафного майданчика Шумейко двічі переграв Зонтгаймера й спрямував м'яч у праву «дев'ятку». Незабаром оформив дубль і Сай: під час атаки лівим флангом він технічно закинув м'яча «за комірець» майже двометровому голкіперові німців Алексові Нойбахеру. Попри проблеми в обороні гості до останньої секунди боролися й у другому таймі могли скоротити рахунок, проте ворота українців урятувала поперечка.

Найкращими гравцями в обох командах визнано авторів перших голів. Усіх футболістів відзначено грамотами, пам'ятними медалями, а команди — кубками[6].

Про акцію журналістів повідомили у випусках новин провідні телеканали і Українське радіо, столична й регіональна телерадіокомпанії, Укрінформ, газети «Киевские ведомости», «Український футбол», «Урядовий кур'єр», «Голос України», «Експрес-об'ява», «Робітнича газета», «Українська столиця», «Столиця», «2000», «Вечерние вести», «Український лідер», «Хрещатик», «Українські регіони», журнал «Комітет», численні Інтернет-видання.

«Гра принесла всім нам багато задоволення, оскільки була дуже цікавою, — сказав після матчу в інтерв'ю Першому національному телеканалу Єнс Тодт. — Сильна українська команда показала гарну техніку. Важливо також, що гра відбулася на історичному місці». Ще один погляд на матч берлінських колег (замітка «Футбол у Києві» на німецькому вебсайті): «…Уже сам прийом команди „Шпігеля“ був радше на рівні Ліги чемпіонів, аніж звичайного товариського матчу… Під час свого дводенного перебування в Києві німецька команда почувалася так, ніби здійснює візит на державному рівні. Поруч весь час були перекладачі, відбувалися прийоми… Матч мав дивовижно широкий резонанс. Про нього повідомили більш як десяток радіостанцій і чотири телеканали, часто в основний час новин, писали провідні українські газети. „Газета по-українськи“ зазначила: „Хоч ми виграли 5:1, насправді перемогла дружба. Результат був важливим лише для вболівальників, яких зібралося близько двох тисяч“. Особливе значення мала ця зустріч як „знак примирення“…
Для команди „Шпігеля“ візит до Києва й гостинність українців є незабутніми…».

• Матч смерті

• Сергій Шевченко. Футбольні вершини журналістів // Слово — зброя?. — К.: ЕксОб, 2009. — С. 542—548. ISBN 966-7769-79-6
• Юрій Бондар. На футбольному полі — журналісти: до історії журналістського футболу в Україні. — Київ : Б. в, 2006. — 90 с.. ISBN 966-608-661-1

• От «матча смерти» — к матчу дружбы // Рабочая газета. — 2006. — 20 июня. (рос.)
• Фото на офіційному сайті Укрінформу