Миронов Борис Сергійович

Борис Миронов народився 29 серпня 1951 року в місті Могоча Читинської області. Почав працювати в 15 років монтером.

У 1968 році — кореспондент газети «Могочінський робітник», в 1968—1970 роках — власний кореспондент газети « Забайкальска магістраль».

У 1970 році працював інструктором Читинського обкому ВЛКСМ.

У 1970—1971 роках — кореспондент Читинської газети «Комсомолець Забайкалля».

У 1971—1973 роках служив в прикордонних військах КДБ СРСР.

У 1976 році закінчив факультет журналістики МДУ імені М. В. Ломоносова.

З 1974 по 1977 рік працював кореспондентом газети «За комунізм» міста Митищі Московської області.

У 1977—1978 роках — кореспондент-стажист газети «Комсомольська правда».

У 1978—1986 роках — кореспондент-стажист, спеціальний кореспондент газети «Правда».

У 1988 році закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС, після закінчення якої працював головним спеціалістом управління справами Ради міністрів СРСР.

У 1990—1991 роках працював консультантом міністра друку і масової інформації РРФСР Полтораніна Михайла Никифоровича.

Брав участь у створенні «Російської газети», був її першим головним редактором.^{[джерело?]}

Очолював видавництво «Радянська Росія», у 1992 році перетворене їм до видавництва «Російська книга». Видавав роботи російських філософів — Івана Ільїна, Костянтина Побєдоносцева, Василя Шульгіна, Сергія Булгакова, Костянтина Леонтьєва.

Указом Президента РФ від 22 грудня 1993 № 2255 «Про вдосконалення державного управління у сфері масової інформації» призначений головою Комітету Російської Федерації по друку, утвореного на основі ліквідованих Міністерства друку та інформації Російської Федерації і Федерального інформаційного центру Росії. 6 липня 1994 був призначений головою ліквідаційної комісії, покликаної ліквідувати Державну інспекцію із захисту свободи друку і масової інформації при колишньому Міністерстві друку і інформації Російської Федерації[4].

Відповідно до Указу Президента РФ від 2 вересня 1994 № 1795 «Про Миронова Б. С.» відправлений у відставку без вказівки причин. Експерти пов'язують це з критикою на адресу Миронова, розгорнутої в газетах «Известия» і «Московськіє новості», за його націоналістичні виступи[5].

Після відставки очолив «Російську патріотичну партію», в 2002 році увійшла до складу «Національно-Державної Партії Росії». У 2003 році виставив свою кандидатуру на губернаторських виборах в Новосибірської області. На IV (Січень, 2004) з'їзді НДПР Миронову було висловлено недовіру, а V (Жовтневий, 2004) з'їзд зняв його з усіх керівних постів і виключив з партії (77 голосів «за», 4 «утрималися»)[6]. Причиною спочатку недовіри, а потім і виключення були неодноразові заяви Миронова, які він робив від імені НДПР без узгодження з політрадою і двома іншими співголовами, видаючи свою особисту вельми радикальну позицію за думку всієї партії.

У 2004 році звинувачений в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі і оголошений у федеральний розшук. У свою чергу, у відкритому листі Путіну 19 жовтня 2004 року Миронов звинуватив його в «насадженні єврейського фашизму»[7].

У березні 2005 року син Бориса Миронова Іван був оголошений в розшук у зв'язку з розслідуванням справи про замах на голову правління РАО «ЄЕС Росії» Анатолія Чубайса, в якому звинувачувався полковник ГРУ Генерального штабу Збройних сил Росії Володимир Квачков.

Борис Миронов увійшов до складу Головної ради відтвореного 21 листопада 2005 року Союзу руського народу.[8] Після смерті голови Союзу В'ячеслава Кликова підтримував генерала Леоніда Івашова, який висунувся на перші позиції в СРН. В результаті розколів, викликаних ідеологічними розбіжностями, в кінці 2008 року виділилось угруповання, на з'їзді якої 26 квітня 2009 року Б. Миронов був обраний головою «Союзу російського народу»[9] Фактично цим завершився розкол Кликовського союзу на три організації, під головуванням Леоніда Івашова, Олександра Турика і Бориса Миронова.

У квітні 2010 року підписав звернення «Путін повинен піти» (підпис № 41850).

На виборах президента Росії у 2012 році вирішив балотуватися як самовисуванця[10]. 18 грудня 2011 року Борису Миронову було відмовлено в реєстрації кандидатом в президенти Росії[11]. 26 грудня Верховний суд РФ визнав дану відмову незаконною,[12] але 30 грудня скасував своє рішення і визнав початкове постанову виборчкому законним.[13]

Син Бориса Миронова Іван Миронов є заступником голови партії Російський загальнонародний союз.

Борис Миронов назвав Анексію Криму Росією міжнародним злодійством і національною ганьбою Росії[14]. Засудив російську агресію на сході України[15]; а також передачу Китаю земель в прикордонних регіонах РФ[16].

Дружина — Тетяна Леонідівна Миронова, доктор філологічних наук, член-кореспондент Міжнародної Слов'янської академії наук, член Спілки письменників Росії, головний науковий співробітник науково-дослідного відділу книгознавства Російської державної бібліотеки.

Син — Іван Миронов, кандидат історичних наук.

• Борис Сергеевич Миронов. путин — животное. Опубліковано 15 жовт. 2012 р.
• Борис Миронов — как стрелков гиркин лижет путину. Опубліковано 23 лист. 2014 р.
• Гиркин рассказал как и зачем развязал войну на востоке Украины. Опубліковано 15 бер. 2015 р.
• Прокуратура шукає колишнього міністра (рос.)
• «Дело Миронова»: етнічеський клан
• Персональний сайт
• Відеовиступ Б. С. Миронова
• Борис Миронов відповідає на питання про свої обвинувачення (рос.)