Монастир Святого Іоанна (Мюстаїр)

Вважається, що монастир був заснований Карлом Великим, чия середньовічна скульптура в повний зріст розташована мід середньою та південною апсидами монастирської церкви, або за його покровительства і наказу довіреною особою — єпископом Курським. Він був заснований під час каролінзького завоювання земель лангобардів (774) та баварів (778); дендрохронологічний аналіз найстаріших дерев'яних конструкцій церкви датує її також бл. 775 роком, через рік після підкорення Ломбардії. Створення монастиря забезпечило контроль Курського єпископства над долиною Віншгау аж до 1816 року. Монастир, крім своєї основної функції, слугував опорним пунктом для імператора, для контролю за перетином торгових шляхів, прихистком для пілігримів, адміністративним центром єпископства. На фундаменті було просто зазначено Monasterium (монастир), від якого пішла (сучасна) ретеророманська назва долини та містечка Мюстаїр (рет. Müstair). Початково монастир був чоловічим, але вже з 12 сторіччя він є монастирем жіночого ордену бенедиктинок.

Монастирська церква присвячена Івану Хрестителю; каплиця Св. Хреста (ймовірно приватна каплиця аббата) присвячена Животворному Хресту. Ще одна каплиця має подвійну присвяту — Св. Ульріху та Св. Миколаю.

Територія монастиря оточена невисоким муром, містить монастирську церкву, каплиці, кладовище та житлові й господарські споруди. Двоповерхова каплиця Св. Хреста, примітна за своїми закругленими т.зв. накладеними нішами, розташована на вході до кладовища. Нещодавні розкопки визначили, що на місці сучасної каплиці існувала попередня будівля майже таких самих розмірів, однак без бокових апсид — ймовірно це була одноповерхова каплиця, яка слугувала монастирською церквою монахам та робочим під час будівництва монастиря, і була перебудована у сучасну двоповерхову трьохапсидну каплицю у тому ж восьмому сторіччі.

У західній частині монастиря розташований господарський двір, відділений двома надбрамними вежами, збудованими бл. 1500 року; вежі закруглені назовні на гострі з внутрішньої сторони. Вежі реставровані в стилі рококо.

Подвійна каплиця Св. Ульріха та Св. Миколая має зовнішній вигляд у стилі раннього бароко з обрамленням сграффіто та виділеними чорним вікнами. У нижній каплиці можна побачити стукко-орнамент колишнього купола хорів — чотири фігури ангелів у вбранні античного вигляду. На захід до каплиці примикає триповерхова житлова вежа, оточена двоповерховими зальними будівлями.

Каролінзькі фрески, якими монастирська церква була прикрашена бл. 800 року, є унікальною за характером та ступенем історично-культурною пам'яткою сакрального малюнка Раннього Середньовіччя і саме вони є основною причиною включення монастиря до Світової спадщини. Добре збереглися 135 окремих сцен. Вони були бл. 1200 року повністю замальовані новими фресками, а наприкінці 15 ст. покриті штукатуркою, і знову відкриті лише наприкінці 19 ст. Серія сцен з життя Давида, яка обходила внутрішній простір церкви по колу, у 1908/09 році була перенесена до Швейцарського національного музею у Цюриху, решта була розкрита у 1947–1951 роках. Цикли каролінзьких фресок розташовані в п'яти горизонтальних смугах на північній і південній стінах інтер'єру. Один з найвідоміших мотивів, Втеча до Єгипту, розташований на північній стіні; три інші фреси в апсидах зображують Христа як Засновника Церкви, Правителя і Вчителя світу і як Переможця. Невідомі художники каролінзких фресок в історії мистецтва іноді називається Майстер з Мюстаіру.

Інша фреска (романіка, близько 1200 р.) знаходиться в центральній апсиді та зображує «Частування Ірода Антипи» з танцюючою Саломією, якій вдалося обезголовлювання Івана Хрестителя, покровителя церкви й монастиря.

• 
  Христос Пантократор
• 
  Частування Ірода Антипи з танцюючою Саломією
• 
  Каролінзькі фрески на північній стіні
• 
  Фігура апостола, деталь
• 
  Христос зцілює глухонімого
• 
  Втеча до Єгипту
• 
  Христос та діти
• 
  Христос сходить до Царства мертвих

На кінець 2012 року в монастирі проживали 12 монашок-бенедиктинок[3]. Новою пріоркою з кінці січня 2013 року є Доменіка Детомас[4], яка вперше за 120 років є місцевою мешканкою та розмовляє ретеророманською мовою[5].

• 
  Монастир Св. Іоанна
• 
• 
• 
• 
  Монастирська церква
• 
• 
  Тринавна церква
• 
  Внутрішній простір монастирської церкви з трьома апсидами
• 
  Центральна апсида з фрескою частування Ірода Антипи та статуєю Карла Великого
• 
  Статуя Карла Великого
• 
  Південна апсида
• 
  Рельєф на північній стіні монастирської церкви

• Iso Müller: Geschichte des Klosters Müstair. Von den Anfängen bis zur Gegenwart. Desertina-Verlag, Disentis 1978.
• Jürg Goll; Matthias Exner; Susanne Hirsch: Müstair. Die mittelalterlichen Wandbilder. Verlag Neue Zürcher Zeitung, Zürich 2007, ISBN 978-3-03823-324-4.
• Hans Rutishauser, Hans Rudolf Sennhauser, Marèse Sennhauser-Girard: Das Benediktinerinnenkloster St. Johann in Müstair. (Schweizerischer Kunstführer, Band 733/734, Serie 74). Hrsg. Gesellschaft für Schweizerische Kunstgeschichte GSK. Bern 2003, ISBN 3-85782-733-5.
• Hans Rudolf Sennhauser u. a. (Hrsg.): Müstair, Kloster St. Johann, 1. Vorklösterliche Befunde. Zur Klosteranlage (PDF; 7,5 MB), Veröffentlichungen des Instituts für Denkmalpflege an der ETH Zürich 16/1, vdf Hochschulverlag AG an der ETH Zürich 1996.

• Müstair (Kloster) німецькою, французькою та італійською // Історичний словник Швейцарії.
• Шаблон:Orden
• Stiftung für Forschung in Spätantike und Mittelalter — HR. Sennhauser^{[недоступне посилання з квітня 2019]}
• Renzo Dionigi: Klostersfresken und Bildhauereien auf www.flickr.com
• Bernadette Conrad: Lasst toben nur und stürmen. In: Die Zeit, 23. Januar 2014, abgerufen am 12. Mai 2015