Монументалізм

Монументалізм (від лат. monumentum — пам'ятник) — стиль у світовому мистецтві та архітектурі середини XX століття. Виник як альтернатива авангардизму та модернізму 10-20-х років в СРСР та нацистській Німеччині, але згодом набув поширення і в інших країнах.

Олімпійський стадіон в Берліні

Олександр Дейнека. Оборона Севастополя

Колишня будівля ЦК КПбУ, зараз МЗС України, Київ

Парламент Фінляндії, 1927-1931, Хельсінкі

Першим монументалізм як визначну рису нового стилю визначив російський письменник Олексій Толстой, який в 1924 році запропонував для нього назву «монументальний реалізм»[1]. Щоправда, в СРСР воліли використовувати термін «соціалістичний реалізм», а в Третьому Рейху - «героїчний реалізм»,. Для позначення радянської архітектури монументалізму часто використовують назви «сталінський ампір» та «радянський монументальний класицизм», німецької — «нацистський неокласицизм».

Вживають також узагальнюючий термін «тоталітарний стиль», хоча насправді монументалізм був поширений не лише в тоталітарних державах, але й, скажімо, в Скандинавії (так званий «нордичний класицизм»). До того ж в деяких країнах, де утвердилися тоталітарні режими (Італія та СРСР у 20-і роки), панував конструктивізм, а в Радянському Союзі з 50-х років монументалізм в архітектурі поступився функціоналізму.

Ганс Ґюнтер пояснює поширення монументалізму насамперед в тоталітарних державах тим, що тоталітарна культура виражає себе передовсім у проєкті держави, який стає естетичним проєктом, витвором мистецтва. Учений аналізує сталінську та фашистську культури з погляду функціональної подібності між ними й виокремлює головні риси стилю: своєрідний надреалізм («тоталітарний реалізм»), монументальність, класицизм, народність та героїзм. Розуміючи монументальність перш за все як один з аспектів архітектурного мистецтва тоталітарної культури (тобто пов'язуючи її із традиційною сферою уживання терміна), Ґюнтер також говорить, що «монументальність однак не обмежувалася архітектурою. Від неї як від центру монументалізму це явище поширилося на літературу, живопис, включно зі стінним, пластику тощо. Повсюдно вимагалися монументальні полотна та епоси. Ця тема не сходила із сторінок радянських журналів сталінської ери»[2][3].