Мюзет

Вперше з'явившись у Франції, в самому кінці шістнадцятого століття, мюзет удосконалювався протягом наступних століть цілою низкою династій майстрів. Найвідомішими з них вважається сім'я Хотетер (Hotteterre):[1] Мартін Хотетер додав до мюзету другу співаницю, або малий шалюмо, розширивши діапазон інструменту на шість півтонів. Бурдони стали простішими, оскільки співаниці стали більш складними. Остаточна форма мюзета повністю хроматична, з діапазоном октави і половини, починаючи з фа (F) над середнім до (C); бурдонний блок із до (C), ре (D) і соль (G).

Мюзет був тісно пов'язаний із французьким королівським двором і аристократією на початку XVII століття. «Екзотичні» двірські «пасторальні» інструменти були модними вдосконаленнями традиційних — волинки , колісної ліри та дудки й звучали у виконанні як професіоналів, так і любителів. Дякуючи тому, що мюзет роздувався міхами, він широко розповсюдився, бо на ньому могли грати й жінки, адже в ті часи вважалося непристойним для жінок грати на будь-якому духовому інструменті.

На вершині своєї популярності, мюзет (як і вдосконалена хроматична колісна ліра) використовувалася не лише для камерної музики, а й у крупних формах, наприклад, в опері, де ілюстрував сільське життя в жанрі пастораль. Після Французької революції, мюзет швидко впав у немилість, тоді як простіші форми волинки залишалися популярними як народні інструменти. Як наслідок, музикознавці, які вивчали французьку музику в стилі бароко наприкінці ХІХ століття, не уявляли собі роль волинки у витонченій салонній музиці.

З 1970-х років починає ширитися мода на автентичне виконавство, що викликає потребу у відновленні старовинних інструментів. Завдяки таким виробникам, як Ремі Дюбуа (Верв'є, Бельгія), зазвучали в оригіналах такі твори, як «Пастор Фідо» Шедевіля (Chédeville) (на основі «Пор року» Вівальді), і навіть оперний балет Рамо «Les Fêtes d'Hébé» в оригінальній формі.

Ґаспар де Ґуейдан грає на мюзеті, (Гіацинт Ріґо) Hyacinthe Rigaud , 1738, Музей Granet, Екс-ан-Прованс, Франція

На заглавній сторінці «Трактату» Боржона де Скелрі (1672) зображено пастуха, оточеного рядом інструментів. Вони включають ранній мюзет, з одинарною співаницею що має шість отворів для пальців і жодного клапана. Наступна ілюстрація на повній сторінці показує співаницю (шалюмо), у котрої вже сім отворів і три клапани, які вже сумарно дають діапазон цілої октави.

Другий малюнок на повну сторінку ілюструє більш розвинену форму мюзету, де велика співаниця з п'ятьма клавішами доповнюється малою трубкою-співаницею з шістьма клавішами. Жак Хоттетер (1738) ілюструє найбільш розповсюджену остаточну форму інструменту; шестиклапанна мала співаниця — така сама як у Боржона де Скелрі, але у великої співаниці — сім клапанів.

Хоча фізично Малий шалюмо (мала співаниця) і пов'язаний із «великим шалюмо» (великою співаницею) спільною подачею повітря з сильфона (міху), але має власну подвійну тростину й функціонує як окремий інструмент. Найнижча нота меншої співаниці — на напівтона нижче верхнього ля (А) більшої співаниці. Підтримка гармонії та строю між співаницями належить до труднощів інструменту.

Схема будови мюзета з Енциклопедії Дідро і Даламбера, бл. 1770

Діапазон співаниць на мюзеті в стилі Хотетер

Велика співаниця відкрита й тому завжди звучить. Мала співаниця закрита, як і пізні північноумбрійські труби, тому звучить лише при відкритті отвору або натисканні клавіші. Аплікатурною особливістю мюзета є те, що, в цілому, система є «закритою» й, за винятком гри на деяких мелізмах, одномоментно може бути відкритою лише один отвір.

Подібно до фаготу, короткий циліндр бурдонного блоку містить двічі обернені повітряні канали. Отвори в кожному повітряному каналі (еквівалент пальцьових отворів) відкриваються шляхом переміщення повзунків, закріплених в чотирьох кулісах . Дві найнижчі ноти використовують один і той же повітряний канал, тому не можуть звучати разом.

На ранніх мюзетах було до дев'яти куліс і дванадцяти повзунків, щоби можна було грати музику в різних тональностях і завжди мати тонічно-орієнтований бурдон в залежності від тональності. По мірі того, як співаниці розвилися й стали повністю хроматичними, стало можливим відтворення музики в різних тональностях, але починаючи з однієї ноти; потрібно було менше можливих нот бурдонного блоку й він був спрощений. Незважаючи на це, в бурдонному блоці все ще є чотири або й більше окремих тростин, які вимагають регулювання й настроювання.

Мюзет був інструментом як для професіоналів, так і для любителів. Тому музика, написана для цього інструменту, коливається від простих обробок популярних мелодій — фольклорних танців у «Трактаті» Боржона де Скеллері, пісень із сучасних опер у «Методі» Хоттетерре — до досить складних творів найвідоміших композиторів того часу. Основна частина музики, написаної для мюзету — не сольна. Найпопулярнішою формою були дуети. Трохи менше — тріосонати. Значна частина музики, доступної для інструменту, була написана для ансамблів за участю мюзета, колісної барокової (хроматичної) ліри, поперечної флейти, гобою та скрипки.

Композитори, які писали для мюзету (в алфавітному порядку): Шарль Батон (Bâton), Джозеф Бодін де Буамортье (Boismortier), Жан-Батіст Бютерн, Ніколя Шедевіль, Мішель Коре, Філіберт Делавіньє, Жак-Мартін Хоттетерр, Жак-Крістоф Нодо і Жан-Філіпп Рамо). Майже всі - виключно французькі композитори.

Інструмент цей зараз досить рідкісній, в основному його можні бачити в музеях або на фестивалях барокової музики, але він залишив по собі слід у класичному репертуарі. Часто навіть у шкільній програмі з фортепіано чи духових інструментів зустрічаємо спокійну танцювальну форму з назвою «Мюзет».

Лінії колісної ліри та мюзету також знаходимо в оркестрових сюїтах Телемана .

У своєму «Трактаті» Боржон де Скелері, згадуючи про малу співаницюі включаючи її до ілюстрацій, зосереджується на великій співаниці і наводить приклади переважно танцювальних мелодій та популярних пісень. Хоттетер у своїй «Методі» використовує весь діапазон інструменту, й спирається на приклади, взяті з популярних опер, а також подає ряд оригінальних композицій, розроблених для розширення майстерності гравця в конкретних діапазонах. Обидві ці роботи також вчать читати музику з листа. Боржон де Скелері наводить приклади в стандартних позначеннях і в табулатурах, а також дає поради з базового технічного обслуговування інструменту. Зрозуміло, що ці «самовчителі» були розраховані на читачів тодішнього Парижу, чи одного з великих провінційних міст Франції, де можна було досить просто знайти виробників інструментів та музикантів, які могли навчити грі.

• de Scellery, Borjon (1672). Traité de la musette. Lyon.
• Hotteterre, Jacques (1738). Methode de la musette. Paris.
• Boone, Hubert (1985). Muséße. l'Orgue, la chanson, la cornemuse, la vielle à roue: un patrimoine européen (12): 54–89.
• Maillard, Jean-Christophe (1997). CD booklet for Boismortier, "Ballets de village et Sérénade". Naxos. 8.553296.
• Maillard, Jean-Christophe (1996). CD booklet for Corrette, "Concert et concertos comiques". MPO/Adòs. 205432.
• Сторінка музеїв на сайті Олівера Зелера [./Http://www.hotpipes.com/pipe0025.html Всесвіт волинки]
• Вебсайт барокової колісної ліри, що містить інформацію про твори, написані для мюзету та історичну довідку про нього.

1. головним чином Мартін, який додав меншу співаницю, або малий шалюмо, і його син Жак, який опублікував повну Методу