Навколомісячна орбіта

Навколомісячна орбіта або селеноцентрична орбіта — орбіта руху тіла навколо Місяця. Перицентром та апоцентром такої орбіти відповідно називають периселенієм та апоселенієм.

Вид висхідної над місячним горизонтом Землі з селеноцентричної орбіти; знято з космічного корабля «Аполлон-8».

Історія

Першим штучним космічним апаратом, запущеним до Місяця, був «Луна-1», що стартував 4 січня 1959 року.[1] Вихід апарата на орбіту навколо Місяця запланований не був, він пройшов за 6 тис. км від Місяця. Першим апаратом, що пройшов по траєкторії вільного повернення навколо Місяця, став «Луна-3», запущений 4 жовтня 1959 року. Цей апарат, облітаючи зворотній бік Місяця, зміг зробити його фото, проте також не виходив на селеноцентричну орбіту як таку.[1] «Луна-10» був першим в історії апаратом, який вийшов на орбіту в квітні 1966 року і пробув на ній близько місяця.[2] Першим автоматичним американським апаратом, який вийшов на навколомісячну орбіту, був «Лунар орбітер-1» 14 серпня 1966 року.[3] П'ять таких космічних апаратів були запущені протягом тринадцяти місяців, кожен з цих апаратів успішно відзняв поверхню Місяця, в першу чергу для того, щоб знайти придатні місця для посадки пілотованих апаратів програми «Аполлон».[3] Останнім з виведених на орбіту навколо Місяця апаратів на початок 2014 роки є космічний апарат LADEE.

Перший пілотований апарат, що вийшов на навколомісячну орбіту, був «Аполлон-8». Всього на навколомісячній орбіті побувало 22 американських астронавти, всі — в рамках програми «Аполлон». Свайгерт і Хейз безпосередньо на саму орбіту не виходили, хоча і виконали обліт навколо Місяця в ході польоту «Аполлон-13».

Стабільність навколомісячних орбіт

Абсолютна більшість навколомісячних орбіт не є стійкою, тому що низькі орбіти швидко деградують через вплив місячних масконів, а високі — через гравітаційне збурення Землі і Сонця. В результаті будь-який супутник Місяця відносно швидко (за час від декількох днів до декількох років) або зіткнеться з поверхнею Місяця при зниженні перицентра його орбіти, або покине навколомісячну орбіту. Цим пояснюється відсутність у Місяця довготривалих природних супутників. Однак вибір параметрів орбіти, заснований на дуже точному обліку гравітаційних аномалій (так звані «заморожені орбіти»), може значно збільшити цей час. Ці орбіти були відкриті в 2001 році після детального картографування місячної поверхні.[4]

Примітки
  1. Wade, Mark. Luna. Encyclopedia Astronautica. Процитовано 17 лютого 2007.
  2. Byers, Bruce K. (14 грудня 1976). APPENDIX C [367-373] RECORD OF UNMANNED LUNAR PROBES, 1958-1968: Soviet Union. DESTINATION MOON: A History of the Lunar Orbiter Program. National Aeronautics and Space Administration. Процитовано 17 лютого 2007.
  3. Wade, Mark. Lunar Orbiter. Encyclopedia Astronautica. Процитовано 17 лютого 2007.
  4. Bizarre Lunar Orbits. NASA Science: Science News. NASA. 6 листопада 2006. «Lunar mascons make most low lunar orbits unstable … As a satellite passes 50 or 60 miles overhead, the mascons pull it forward, back, left, right, or down, the exact direction and magnitude of the tugging depends on the satellite's trajectory. Absent any periodic boosts from onboard rockets to correct the orbit, most satellites released into low lunar orbits (under about 60 miles or 100 km) will eventually crash into the Moon. … [There are] a number of 'frozen orbits' where a spacecraft can stay in a low lunar orbit indefinitely. They occur at four inclinations: 27°, 50°, 76°, and 86° – the last one being nearly over the lunar poles. The orbit of the relatively long-lived Apollo 15 subsatellite PFS-1 had an inclination of 28°, which turned out to be close to the inclination of one of the frozen orbits — but poor PFS-2 was cursed with an inclination of only 11°.»
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.