Надсон Семен Якович

Семен Якович Надсон народився у Санкт-Петербурзі 14 грудня 1862 року в сім'ї надвірного радника єврейського походження[2] Якова Семеновича Надсона та російської дворянки Антоніни Степанівни Мамонтової. За рік після народження родина переїхала до Києва. Батько Надсона помер від психічного розладу залишивши вагітну дружину, і молодша на півтора року сестра Надсона — Ганна народилась вже після смерті батька. Родина залишилась жити в Києві, де мати працювала економкою і вчителькою доньки в родині поміщика Фурсова.

В 1869 році родина Надсона повернулась до Санкт-Петербургу, де Надсон вступив до підготовчого класу 1-ї класичної гімназії. В Санкт-Петербурзі родина мешкала у брата матері Діодора Степановича Мамонтова. Мати Надсона невдовзі вдруге вийшла заміж за Миколу Гавриловича Фоміна, керівника Київського відділення Російського Товариства страхування і транспортування поклажі. Родина знову переїхала до Києва, а Надсона віддали на навчання до Другої київської гімназії.

Мати Надсона захворіла на сухоти, а вітчим від ревнощів і тривалих сімейних скандалів наклав на себе руки на дачі під Києвом. Деякий час родина проводить у скруті отримуючи незначну допомогу від родичів батька Надсона, а після цього вчергове повертається до Санкт-Петербургу за підтримки другого брата матері Іллі Степановича Мамонтова. У 1872 році Надсона віддали в 2-гу військову гімназію, закінчивши яку в 1879 році, він вступив в Павловське військове училище. Під час навчання сильно застудився і захворів на сухоти. 1880-й рік Надсон провів у Тифлісі на лікуванні. В 1882 році Надсон став підпоручиком і почав свою військову службу в Каспійському полку, де прослужив офіцером два роки[3].

Після відставки у 1884 році декілька місяців він був секретарем редакції «Недели», але скоро через суттєве погіршення стану здоров'я за підтримки друзів виїхав на лікування до Вісбадену, а потім до Ніцци. Але, на жаль, Надсону краще не ставало, і влітку 1885 року друзі вирішили відвезти його до України, де він прожив останні роки свого життя. Спочатку Надсон прожив півтора року у селі Носківці Подільської губернії. Пізніше він переїхав на лікування у недавно відкритому кліматично-лікувальному закладі Боярки неподалік від Києва, де познайомився з композитором Миколою Лисенком.

Живучи у Боярці, щоб не залежати фінансово від друзів і літературного фонду, Надсон почав писати літературні фейлетони в київській газеті «Заря»[4]. Але стан здоров'я хворого поета зовсім погіршився. Друзі перевезли його до Ялти, де він і помер. Його тіло було перевезено в Росію до Санкт-Петербургу і поховано на Волковому кладовищі.

Не дивлячись на те, що Семен Надсон помер у віці 24 років і за життя встиг видати лише одну збірку творів, його творчість здобула визнання ще за життя і у 1886 році Надсон отримав Пушкінську премію.

Численні твори Надсона покладені на музику і перетворились на пісні і романси, серед них:

• «Пора» Сергія Рахманінова
• «Весеннее утро» та «Заря лениво догорает» Цезаря Кюї
• «Признание» Миколи Лисенка та інші.

Вірші Семена Надсона перекладені українською:

• «Про любов твою, друже, я марив не раз.» у перекладі Лесі Українки, вірш використовується в тексті п'єси «Блакитна троянда»[5]
• «Вмерла муза моя» у переклади Михайла Старицького[6]
• «Друже — брате сумний» у перекладі Павла Грабовського

• «Заря» // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — А — Л. — С. 385.