Народне християнство

Утвердження Х.н. в Україні має свою історію, яка бере початки від хрещення Русі 987—989. Завдяки писемній традиції вимальовується досить конкретна картина християнізації «верхів»; у той самий час щодо навернення у християнство «низів» існують лише поодинокі факти (як, напр., масове охрещення киян у Дніпрі, зафіксоване «Повістю временних літ»). Основні джерела для дослідження процесів християнізації в середовищі селян, які складали переважну більшість населення:

• традиційна культура, що донедавна досить добре зберегла риси релігійного синкретизму;
• дані археології, яка, зокрема, фіксує синкретизм поховальної традиції принаймні до 13 ст. (курганний обряд поховання);
• мистецтво (ювелірні прикраси, ікони тощо), давньоукраїнська література, лубочна і т. зв. православна література низького штибу тощо.

Християнізація «низів» відбувалася як «згори» (через прищеплення нових знань і введення в обіг нових обрядів Церквою і священиками), так і «знизу» — шляхом поширення усної апокрифічної традиції переважно мандрівними ченцями, прочанами і торгівцями. Судячи з численних зразків українського фольклору (легенди, перекази, колядки), значний вплив у певних регіонах мали дуалістичні вірування, очевидно богомильського походження (див. Богомильство). І хоч автор «Повісті временних літ» вкладає у вуста волхвів, які діяли в Північній Русі в 2-й пол. 11 ст., світоглядні погляди богомилів, проте поширення подібних ідей в Україні-Русі пов'язується, швидше всього, з другим південнослов'янським впливом (15 ст.).
Паралельно в землеробському середовищі відбувалася активна релігійна творчість: переосмислення християнської концепції відповідно до культурного досвіду донедавна язичницького населення, адаптація християнства як міської за походженням релігії до потреб землеробства, інкорпорація в його ритуальну практику народних календарних обрядів, обростання магічними практиками. Про це можна частково судити з окремих висловів І.Вишенського.
У 2-й пол. 17 ст. Х.н. значно збагатилося завдяки ще одному явищу: мандрівним дякам, які, пройшовши в братських школах уроки віршування, стали творцями вертепних драм та колядок і, як результат, справили вирішальний вплив на формування народної версії Різдва. Їм також належить творення окремого сюжетного блоку українського фольклору — пародійних оповідань та пісень про святих.
Тривалий час — принаймні до Ф.Прокоповича, який оголосив війну забобонам, Х.н. майже безперешкодно розвивалося саме по собі, паралельно до офіційного християнства, лише час від часу отримуючи критичні відгуки в богословській літературі. 18 ст. — переломний період в історії Х.н., коли було здійснено рішучий наступ на марновір'я, спробу очищення християнства від забобонів, відбулися численні судові процеси над відьмами і ворожбитами; документи цих судів складають на сьогодні ще одне джерело дослідження Х.н. Однак, як свідчать етнографічні дані 19 і поч. 20 ст., вже неможливо було переламати традиціоналізм та інертність народної традиції, тим більше, що учасниками процесу і носіями Х.н. виявилися самі сільські священики.
Таким чином, Х.н. можна трактувати як християнсько-язичницький простонародний світоглядно-ритуалістичний «суржик». На відміну від офіційного християнства воно не має всезагальних універсальних догм, натомість має фольклорний характер побутування і трансмісії. При цьому окремі народно-християнські культи та вірування існували не повсюдно, а локально, творячи народнохристиянську міфологію ландшафту (вшанування джерел, каміння, дерев'яних і кам'яних хрестів, дерев, печер тощо). Народна обрядовість — як сімейна, так і календарна — була синкретичною; християнським святим надавалися землеробсько-побутові й цілительські функції, і в такий спосіб вони патронували певні сфери господарської та побутової діяльності людей, творячи т. зв. народно-християнський політеїзм. Народні легенди, перекази, колядки на тему світобудови і творення світу мають яскраво виражений апокрифічний, а деякі — дуалістичний характер.
Потойбічний світ у традиційному світогляді уявлявся як паралельний світ ненароджених і померлих, де життя продовжується після смерті; разом з тим, його населяють ангели і святі, там можна зустрітися з Богородицею, Ісусом Христом. Цими віруваннями зумовлена кладовищна звичаєвість і донині. Проявом Х.н. від давніх часів і донині є свідчення про «чуда», об'явлення ікон, з'яви постаті (тіні) Божої Матері та ін.
До явищ Х.н. дослідники зараховують також субкультуру «людей божих» (жебраків, прохачів, калік-перехожих, юродивих, кликуш, співців псалмів і навіть мандрівних кобзарів та лірників), «супутникові» структури, що утворювалися навколо церков, монастирів, шпиталів, богаділень.
З погляду антропології релігії частина західних і пострадянських дослідників зараховують до Х.н. історичні і сучасні неканонічні християнські течії, секти, новітні релігійні громади, єресі та інші види релігійної діяльності.

• М. В. Гримич. Християнство народне // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 432. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.