Різдво в Україні

Традиційно Різдву в Україні передує 40-аденний піст: від 28 листопада по 7 січня (за юліанським календарем). Оскільки останній день перед постом припадає на день пам'яті святого апостола Пилипа, то піст називається Пилипівкою. Мета посту — фізично й духовно очистилися шляхом покаяння, молитви, і утримання від гріховних надмірностей[7].

За народними українськими традиціями до переддня Різдва належало прибрати в хаті, оновити господарські знаряддя, запастися всім, необхідним для того, щоб пережити зиму: дровами, полотном, мукою, медом тощо. Християнство наклало традицію прикрашання до Різдва ікон новими чи чистими рушниками, зіллям.[8]

Кутя

Вечір 6 січня (за юліанським календарем) називається Святим Вечором або Святвечором. Ніч з 6 на 7 січня — Колядою.

Свята вечеря — центральна традиція Святого вечора. На вечерю готується 12 пісних страв (у деяких місцевостях України 17) за кількістю місяців. Головна з-поміж них — це «багата кутя» — відварена пшениця чи ячмінь із медом та іншими рослинними складниками. «Багата кутя» первісно мала магічне значення — засвідчити багатство господарства та слугувати символічною жертвою богові Велесу, щоб той дав наступного року щедрий врожай. Порядок подачі 12-и страв різниться в різних регіонах України[8], але кутя завжди перша в переліку.[9] Традиційно вечеря відбувалася зі спільних мисок. Дві миски лишалися порожніми: для померлих і відсутніх членів родини.[8] Свята вечеря розпочинається молитвою. На столі запалюють різдвяну свічку — пам'ять про душі предків. За святковий стіл засідає вся сім'я, у тому числі немовлята.[9]

Святкування традиційно могли супроводжувати магічні дії язичницького походження, призначенням яких було залучити добробут у хату, завадити негараздам у наступному році та передбачити якою буде в ньому доля різних членів родини. Відомий звичай у переддень Різдва запрошувати на вечерю самотніх, бездомних людей.[8] По вечері розпочинається колядування — величально-поздоровчі пісні з побажанням добробуту господарям і повідомленням про народження Христа.[9]

Коляда первісно було язичницьким слов'янським святом на честь початку нового року. Вважалося, що цієї ночі духи предків роду, «діди», відвідують своїх живих родичів.[10] З образом «дідів» пов'язаний такий різдвяний атрибут, як дідух — обжинковий сніп, який урочисто вносився до хати перед вечерею.[8] Колядування зазвичай виконувалося хлопчиками та чоловіками, оскільки вони символізували «дідів», образ яких — це старі сиві чоловіки. В новіших традиціях дівчата й жінки також допускаються до колядування.[10]

Дідух у Львові

«Поклоніння пастухів» (зі святкового ряду іконостасу). Друга половина XVII століття, Львівська область.

Члени родини, що йшли на нічну церковну службу, зранку на Різдво вітали тих, які лишилися вдома, за чим слідувала спільна молитва та сніданок.[8]

Вранці 7 січня діє особливе вітання «Христос народився!», на яке відповідають «Славімо його!». У цей день заведено ходити до церкви на святкову молитву, а також ходити в гості до родичів. Оскільки піст закінчується, з 7 січня дозволяється їсти м'ясні та інші ситні страви.[7]

Колядники на Різдво носять з собою велику зірку, закріплену на палиці та покриту позолоченим папером. Вона символізує Вифлеємську зірку, що вказала на народження Ісуса Христа. Відвідуючи оселі, колядники просять дозволу заколядувати, а коли господарі погоджуються, співають колядки та розігрують жартівливі сценки, за які господарі дарують колядникам солодощі або гроші.[7]

Колядники із «зіркою»

Різдвяні колядницькі ватаги споряджали переважно хлопці. Вони заздалегідь вибирали ватага, себто керівника, «міхоношу», «козу», «пастуха з пугою» тощо. «Козу» зодягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом'яні роги, хвіст і дзвіночок на шию; в інших регіонах були свої відмінності, зокрема ватагу супроводжували «циган», «лікар», «жид», «смерть з косою» тощо. Проте обов'язковим атрибутом мала бути рухома зірка, яку постійно носив ватаг («Береза»).[10] Для дітей і дорослих відомі окремі різновиди колядок. Окремо виділяються дівочі колядки.[8] На Поліссі відомі колядування для худоби (волам)[11].

Заходячи на подвір'я, колядники просять дозволу заколядувати і, коли господарі погоджуються, колядники починають виставу з віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок. У поетичних текстах оспівуються господар, господиня та їхні діти, зичиться їм щастя і здоров'я, а в господарстві, щоб були статки і щедрий приплід.[7]

На більшості території України сучасне колядування триває до Водохреща 19 січня. Проте на Київщині до середини минулого століття колядники ходили від хати до хати аж до свята Стрітення Господнього 15 лютого[11].

«Водіння кози» відбувається у щедрий вечір. Центральним моментом цього ритуального дійства є танець «Кози», її «вмирання» та «воскресіння», що символізує колообіг природи: завмирання та відродження.

У цій грі беруть участь більше дійових осіб, ніж у «Козі», хоча дійові особи майже всі ті самі, що й у «Козі»: дід у масці, жид, коза, циган, фершал, сама Маланка.[12]

На другий день Різдва, 8 січня, святкують Марії, Святої родини (Ісуса, Марії і Йосифа), по-церковному — Собор Пресвятої Богородиці.[13]

Обрядодій у ці дні не виконують, лише співають колядки, показують вертеп, ходять вітати іменинників — Марію.[13]

Щедрий вечір — друге свято різдвяного циклу через тиждень (31 грудня або 13 січня за старим стилем) після Коляди. Щедрий вечір — день християнської святої преподобної Меланії. Цей день ще називали Меланки. За традицією, святкування супроводжувалося обходом хат із побажанням людям щастя, здоров'я і добробуту в Новому Році. Щедрують теж театралізованими групами: «Меланка» і «Василь» та «Ряжені».

Свято Маланки відоме на Монастирищині, воно досі збережене на придністровській частині Тернопільщини. Обряд «Маланки» бере свій початок із дохристиянських часів.[13]

Водохреща (водосвяття) — третє свято різдвяного циклу. Свято пов'язане з культом води та поклоніння Дані^{[джерело?]}, про що свідчить його народна назва Йордан, або Ярдань — «осонцення води». Із утвердженням християнства воно набуло нового змісту і за співзвучністю назви почало асоціюватись із хрещенням Ісуса Христа у річці Йордан.[12]