Новоаврамівка

Серед гордих осокорів і пишних верб стояла у селі Новоаврамівці диво-казка — біленька хатинка з барвистими віконницями і усміхненими вікнами. Жила у цім гостиннім будиночку Меланія Тур, гарна чорнобрива молодиця, яка незважаючи на те, що втратила чоловіка, дивилася на цей світ відкрито і весело. Адже доля на згадку про коханого подарувала їй двох синів: Захара і Степана, які вже стали справжніми господарями на їхньому клаптику землі. Щиро дякувала Меланія Богу за таких працелюбних, богобоязливих і слухняних дітей і просила для них щасливої долі. Ладна була небо прихилити, лиш би вони вдало поодружувалися та звеселили подвір'я дзвінкими дитячими голосами. Ось і зараз, привітавшись із квітучою вишенькою, прямує стежиною через луки до церкви, щоб відговітися перед Великоднем, поставити свічки за упокій Івана та за здравіє Степана та Захара. Ось уже і річка, човен під вербою, весла… Посміхаючись думкам про те, як хлопці засоромились, коли мати почала говорити про одруження, Меланія не помітила, що хмарка, яка недавно метлялася під сонцем, враз виповнилася, завирувала, заступила обрій, заполонила небо. Розбудив від думок нагальний грім нечуваної сили. Чи просто не чула попередніх, тихіших, чи як воно сталося, але хмара насунула чорна, як вороння, важка і загрозлива. Блискавки хрестили її вздовж і впоперек, перекочуючи громи на високих хвилях. Дощ линув такий, що не продихнеш. Холодні потоки води струменіли за комір вишитої сорочки. Вітер кидав човен, як сірникову коробку. Меланія нічого не могла зробити, весла в її руках проти стихії були безсилі. Єдина надія була на Бога. І Меланія молилась. Здавалося, зливі не буде кінця. Жінка вихлюпувала воду і весь час молилась, молилась. Нарешті шум почав стихати. Небо яснішало, лункішали голоси. Піднімалися трави, прибиті дощем, прим'яті вітром, але живі. Злива, що вирувала над річкою, над селом, прогула по луках і зупинилась десь там, втихомирившись. Запала тиша. Здавалось, чути, як бринить на спориші роса. Меланія направила човна до берега і, дякуючи Богу за порятунок, пішла до церкви. А вночі жінці приснився дивний сон. Ніби у їхньому селі неподалік її садиби піднялася церква горда і пишна, з позолоченими куполами і хрестами, голосистими дзвонами. І зрозуміла, прокинувшись, Меланія, що її порятунок у буремній зливі і цей дивний сон тісно пов'язані. Порадившись із сипами, вирішила у пам'ять про чоловіка і у знак вдячності за дари Божі виділити кошти на початок будівництва церкви у селі Новоаврамівка. Старший син Захар узявся керувати будівництвом. Односельці дружно підтримали Меланію в її починаннях. Перестук молотків та перегук голосів було чути майже весь час, ледь у кого знаходилась вільна хвилинка. І ось мрія жінки здійснилася: на високім пагорбі, поближче до небес і зір, милуючись красою у хвилях річки Хорол, гордо піднялась у Новоаврамівці трикупольна Свято-Вознесенська церква для хвали Бога, подяки Богу, спілкування з Богом.

Наприкінці грудня 1917 року розпочався період першої радянської окупації. Новоаврамівська сільська Рада виникла у 1918 році. У 1926 році у ній було 441 господарство. Всього населення в сільській Раді — 2411 чоловік.

До сільської ради входили населенні пункти: Велико-Оводів, Ганзенко-Яковенків, Глущенків-Волошин, Горбунків, Горбів, Захаренків, Новоаврамівка, Поділ, Семенютин 1-й, Семенютин 2-й, Хитряків, Явтушенків.

У другій половині 20-х — на початку 30-х років виникли кооперативні об'єднання: кредитне, машинне товариство, ТСОЗ «Червона Зірка», артіль «Своя праця» (1930). Уже в 1931 році ТСОЗ та артіль «Своя праця» об'єдналися в колгосп «Червона зірка». 1935 року в Новоаврамівці відкрили середню школу. Збудовано клуб з кіноустановкою, бібліотеку з читальним залом.

Під час німецької окупації (19.09.1941 — 19.09.1943) гітлерівці розстріляли 6 чоловік, селу завдали руйнувань. На 1 жовтня 1943 року в Новоаврамівці — 1427 жителів. Збудовано цегельний завод, налагоджено виробництво черепиці.

20 червня 1954 року у м. Хоролі організована виставка будівельних матеріалів новоаврамівських умільців. КСП «Червона зірка» зерно-буряківничого напрямку, тваринництво. Господарство 9 разів було учасником ВДНГ СРСР та УРСР.

У селі відділення зв'язку, АТС, побутові майстерні, готель, універмаг, стадіон, лазня, перукарня. Будинок спеціаліста, середня школа, лікарня, амбулаторія з рентген кабінетом, аптека, дитячі ясла-садок, Будинок культури (на 300 місць) з кіноустановкою, бібліотека. 1 Травня 1959 року відкрито сільський історико-краєзнавчий музей, який 1968 року удостоєний звання народного. З 1957 року видавалася колгоспна багатотиражка «Червона Зірка».

Уродженцем села Мала Попівка є драматург Зіновій Іванович Прокопенко, Герой Радянського Союзу (1945) та Герой Соціалістичної Праці (1982) — Іван Мусійович Третяк. Уродженцем Новоаврамівка є Герой Соціалістичної Праці Іван Маркович Мовчан, генерал-майор, кандидат військових наук М. С. Тур.

Встановлено надгробки: на братській могилі борців за владу Рад (1966), на братській могилі радянських воїнів (1955), які полягли 1943 під час визволення села та обеліск у пам'ять про воїнів-односельців, які загинули (176 чоловік) на фронтах Німецько-радянської війни.

• Наріжний Микола Григорович — радянський військовик часів Другої Світової війни, Почесний громадянин Хорола.
• Сергієнко Сергій Олексійович (1988—2018) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.