Носов Владислав Васильович

Носов Владислав Васильович напередодні виборів до Верховної Ради УРСР в 1990 році.

Народився 19 квітня 1946 року в місті Совєтська Гавань, Хабаровський край, РСФРР, у родині державних службовців. У ранньому віці переїхав на територію України. Захоплювався радіомоделюванням, інженерією. В 1964 році вступив до Львівського політехнічного інституту на радіотехнічний факультет та закінчив його в 1969 році[4]. За розподілом був направлений на Полтавський оборонний завод «Знамя»[3]. Обіймав посаду інженера-конструктора, провідного інженера (1969—1983 роки). У 1983—1986 роках був призначений завідувачем сектору проектування електронних систем управління Полтавського проектно-конструкторського технологічного інституту. У 1986 році переведений до Полтавського заводу штучних алмазів і алмазного інструмента на посаду старшого інженера-електронника, яку займав до 1990 року.

Під час роботи на інженерних посадах займав активну громадянську позицію, зокрема в частині відстоювання прав працівників на отримання окремого житла. Вступив у конфлікт з партійним керівництвом заводу, яке відмовлялося надавати робітникам житло, що мало бути виділене їм згідно з законом. Здобув значний авторитет серед співробітників, завдяки чому на чергових парламентських виборах був висунутий кандидатом у депутати Верховної Ради УРСР трудовим колективом Полтавського заводу штучних алмазів і алмазного інструменту.

15 травня 1990 року був обраний народним депутатом України XIII (І) скликання від Октябрського виборчого округу № 318 в Полтавській області, здобувши абсолютну перемогу в першому турі серед трьох претендентів із результатом у 87,38 %. Під час парламентської діяльності не входив до жодної партії (був безпартійним). Був обраний складу Комісії у питаннях законодавства і законності[5]. Став співавтором Декларації про державний суверенітет України та Акту проголошення незалежності України. Разом з членами Комісії по розробці нової Конституції Української РСР представив проект нової Конституції України[6]. Брав безпосередню участь у розробці Регламенту Верховної Ради України у складі сформованої Президією ВР робочої групи по доопрацюванню проекту Регламенту Верховної Ради України[7].

У 1994 році на чергових виборах до Верховної Ради України ІІ скликання здобув перемогу в 319 виборчому окрузі в місті Полтава, 11 травня 1994 отримав депутатський мандат. Обраний до Комітету Верховної Ради України з питань бюджету. Завдяки його діяльності у складі Комітету бюджетні асигнування на потреби Полтавської області у загальному списку асигнувань по регіонах України перемістилися за розміром з 17 на 6 місце. Під час розробки нового проекту Конституції України перебував у складі Конституційної комісії: спочатку як її член, потім як секретар. Разом із членами Комісії, зокрема майбутнім першим Головою Конституційного Суду України Юзьковим Леонідом Петровичем, представив у Верховній Раді України проект нової Конституції України, пізніше ухвалений під час так званої «Конституційної ночі». Під час ІІ скликання вступив на юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка і навчався на ньому паралельно з парламентською і законотворчою діяльністю. Закінчив університет з відзнакою у 1996 році.

Носов Владислав Васильович на слуханні в Конституційному Суді України щодо законності передачі НАКу «Нафтогаз України» держпакетів акцій товариств «Укртатнафта» та «Галичина».

В 1998 році у вищому керівному корпусі Адміністрації Президента України була утворена нова посада Постійного представника Президента України у Конституційному Суді України, яка за своїм статусом відповідала заступнику Голови Адміністрації Президента[8]. Владислав Носов був запрошений Президентом України Леонідом Кучмою обійняти цю посаду як один з авторів тексту чинної Конституції. Носов прийняв пропозицію Президента за умови повного захисту своєї діяльності на посаді від політичного впливу, наголосивши, що в роботі буде керуватися лише правовими принципами. Однією з його умов при вступі на посаду була повна незалежність від керівництва Адміністрації Президента, підпорядкованість лише Президенту України[9]. Після вступу на посаду він отримав ІІ ранг державного службовця, а через декілька місяців І ранг.

Відстоював позицію Президента України на постійній основі у практично всіх справах, які розглядалися Конституційним Судом України з 1998 по 2005 рік, у тому числі найбільш резонансних (щодо скасування смертної кари, щодо безкоштовної шкільної освіти, щодо повноважень Президента України тощо). Робота Владислава Носова в Конституційному Суді України була високо оцінена Президентом: у 2000 році він став кавалером ордена «За заслуги»[10], у 2004 йому надано почесне звання заслуженого юриста України[11]. Під час представництва інтересів Президента України у Конституційному Суді повністю припинив виступи у ЗМІ, пізніше згадуючи про цей період:

У мене також була домовленість з Леонідом Даниловичем про те, що я не буду коментувати в пресі діяльність КС — цим має займатися прес-центр самого суду. Посада Представника Президента в КС у певній мірі представницька: висловлю особисту позицію у ЗМІ, а народ вирішить, що я висловивився від імені голови держави[9].

Оригінальний текст (рос.)

У меня также была договоренность с Леонидом Даниловичем о том, что я не буду комментировать в прессе деятельность КС — этим должен заниматься пресс-центр самого суда. Должность представителя президента в КС в какой-то мере представительная: выражу личное мнение в СМИ, а народ решит, что я высказался от имени главы государства.

У 2005 році вийшов на пенсію. Після того його неодноразово запрошували та призначали експертом з питань застосування та внесення змін до Конституції України. В 2012 році на запрошення Першого Президента України Леоніда Кравчука увійшов до науково-експертної групи зі створення Конституційної Асамблеї[12]. Нині бере участь як експерт у наукових заходах, круглих столах, обговореннях з питань Конституції України та Регламенту Верховної Ради України[13].

19 серпня 2016 року за значні особисті заслуги у становленні незалежної України був нагороджений Президентом України Петром Порошенком державною нагородою, відзнакою «25 років незалежності України»[14].