Об'єднаний корпус швидкого реагування

Об'єднаний корпус швидкого реагування (Allied Rapid Reaction Corps, ARRC) — це штаб-квартира (сухопутних) сил підвищеної готовності Організації Північноатлантичного договору (НАТО), готових до розгортання у всьому світі впродовж п'яти—тридцяти днів.

Об'єднаний корпус швидкого реагування
На службі З 2 жовтня 1992
Країна

 Велика Британія

і 16 інших країн
Вид

Британська армія

і 16 інших
Тип

(Сухопутні) сили підвищеної готовності

Сили реагування НАТО (тимчасово)
У складі SHAPE
Гарнізон/Штаб Глостер (Велика Британія)
Гасло Audentis fortuna iuvat
Вебсайт arrc.nato.int

Медіафайли на Вікісховищі

Історія

ARRC був створений 2 жовтня 1992 року в Білефельді на основі колишнього британського I корпусу[1]. Спочатку він був створений як сухопутні сили швидкого реагування (у розмірі корпусу) в рамках концепції сил реагування, створеної після закінчення Холодної війни з метою передислокувати і посилити Об'єднане командування у Європі (ACE) і проводити Петерсберзькі місії поза територією НАТО. Першим командувачем, призначеним в 1992 році, став генерал сер Джеремі Маккензі[2].

З 1994 року сили ARRC перебували на території військового комплексу Райндален (Німеччина). Об'єднаний корпус командував першим в історії НАТО розгортанням сухопутних військ в рамках операції ІФОР в Боснії в 1995–1996 роках і знову був розгорнений як штаб-квартира командувача сухопутних військ під час війни в Косово в 1999 році[3].

З 2002 року штаб-квартира (з штаб-квартирами п'яти інших корпусів інших країн НАТО) була визначена як штаб-квартира (сухопутних) сил підвищеної готовності з більш широкою місією. Штаб-квартира корпусу перебуває під оперативним командуванням Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі (SACEUR). При отриманні наказу від SACEUR сили з країн-учасниць переходять під його оперативне командування на час оперативного розгортання.

Хоча корпусом командує генерал-лейтенант британської армії, сам корпус вже не є чисто британським формуванням. Велика Британія забезпечує близько 80% фінансування і 60% персоналу для штаб-квартири. Решту надають інші 16 країн-партнерів.

4 травня 2006 року ARRC прийняв командування Міжнародними силами сприяння безпеці в Афганістані. У 2010 році штаб-квартира корпусу переїхала з Райндалену до Глостеру (Англія)[4], а у 2011 році була розгорнена в Афганістані для підтримки Об'єднаного командування МССБ[5].

Cтруктура

Станом на 2012 рік, структура штаб-квартири ARRC виглядала таким чином[6]:

  • Координаційний осередок повітряно-сухопутних операцій (Німеччина);
  • Центральні штаби (Данія);
  • Інженерна та невійськова підтримка (Велика Британія);
  • Допомога у тренуванні та забезпеченні безпеки військ (Велика Британія);
  • Спільні підрозділи зі стрільби та впливу (Велика Британія);
  • Операції (США);
  • Персонал і логістика (Велика Британія);
  • Командувальні інформаційні системи (Велика Британія);
  • Розвідка і безпека ARRC (Велика Британія);
  • Повноважне командування ARRC (Німеччина).

Інфраструктура та комунікації для розгортання штаб-квартири ARRC забезпечується 22-ю бригадою зв'язку відповідно до концепції Army 2020[7].

Командувачі

Командувачами корпусу були[8]:

  • 1992–1994: генерал-лейтенант Джеремі Маккензі
  • 1994–1997: генерал-лейтенант Майкл Вокер
  • 1997–2000: генерал-лейтенант Майк Джексон
  • 2000–2002: генерал-лейтенант Крістофер Друрі
  • 2002–2005: генерал-лейтенант Річард Даннатт
  • 2005–2007: генерал-лейтенант Девід Річардс
  • 2007–2011: генерал-лейтенант Річард Ширрефф
  • 2011–2013: генерал-лейтенант Джеймс Бакнелл
  • з 2013: генерал-лейтенант Тімоті Еванс

Примітки

  1. Challenges to NATO
  2. Blue Hackle. Архів оригіналу за 26 листопада 2009. Процитовано 18 серпня 2014.
  3. British general scheduled to lead NATO's Kosovo peacekeeping force. Baltimore Sun. 5 червня 1999. Процитовано 14 липня 2013.
  4. UK Parliament Statement, URL retrieved May 17, 2008
  5. UK MOD website
  6. About ARRC: Structure. Архів оригіналу за 14 червня 2012. Процитовано 18 серпня 2014.
  7. Army 2020 Report
  8. Army Commands. Архів оригіналу за 5 липня 2015. Процитовано 18 серпня 2014.

Джерела

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.