Опера серіа

О́пера се́рія (серіа) (італ. орега seria — серйозна опера) — жанр італійської опери, виник наприкінці XVII ст. Оперу серія створювали на основі героїко-міфологічного або легендарно-історичного сюжету з чітким розподілом сценічної дії і музики. В музиці переважали речитативи secco та великі віртуозні арії солістів, які наче змагалися в майстерності вокалізації. До видатних майстрів опери серія належали Алессандро Скарлатті, Георг Фрідріх Гендель, Ніколо Порпора, Бальдассаре Ґалуппі, Н. Піччіні, Джакомо Меєрбер, ранній Вольфганг Амадей Моцарт, Г. Спонтіні та інші.

Карикатура виконання опери «Флавіо» Г. Ф. Генделя за участю трьох провідних тогочасних співаків: Сенесіно (ліворуч), Франческа Куццоні (по центру), і Ґаетано Беренштадт (праворуч)

Драматургія

Драматургія опери серія виникла як відповідь на французьку критику, що вважала італійську еклектичною й недосконалою в плані лібрето. Це спонукало римську академія «Аркадія» докласти зусиль до повернення опери до античних принципів, зокрема аристотелевих єдностей драматургії та відмови від «аморальних» сюжетів, таких, наприклад, як «Коронація Поппеї», і заміною їх більш високими, покликаними навчати і, одночасно, розважати. Щоправда, трагічні закінчення були усунуті із міркувань пристойності, автори ранніх лібрето опери серії, такі як Апостоло Дзено вважали, що чесноти мають бути винагороджені й перемагати. Властиві французькій опері видовище і балет виключались.[1]

Типова опера серія відкривається тричастинною увертюрою (швидко-повільно-швидко), речетативи, що містять діалоги, перемежовуються з аріями, покликаними виразити емоційні переживання героя, і зрідка — дуетами любовної пари. Речитативи використовувалися secco: тобто акомпоновані continuo (клавесин або віолончель). В найбільш емоційно насичених епізодах замість secco міг заміщатися речитативом stromentato, акомпонованих групою струнних. Відспівавши арію, персонаж, під акомпанемент струнних і гобою (інколи флейт) залишав сцену, заохочуючи глядачів аплодувати. Витримані в такій структурі три акти завершувались бравурним хором, утворюючи оптимістичну кульмінацію. Кожен з персонажів розкривав у своїх аріях різні грані свого настрою — печальний, героїчний, суворий чи медитативний.

Арії будувалися за характерним для барокової епохи принципом da capo зі структурою A-B-A. Перша частина експонувала головну тему, друга — доповняльну, третя повторювала першу з орнаментикою або прикрасами виконавця. З розвитком жанру арії ставали довшими, в результаті опера серія не могла містити більше ніж 30 номерів.[1]

Голоси
Німецький тенор Антон Раафф в ролі «Ідоменей» з однойменної опери В. А. Моцарта

Епоха опери серія збігається з поширенням практики кастрації, якій піддавали талановитих хлопчаків до настання статевої зрілості з метою зберегти високий голос (сопрано або альт), вдосконалений десятиліттями тренувань. Ці співаки виконували героїчні чоловічі ролі, тоді як протилежним оперним амплуа була Примадонна. Змагання провідних співаків у технічній майстерності спонукало композиторів писати складну у вокальному відношенні музику, чимало опер писалося для демонстрації можливостей конкретного виконавця.

Одним з найвідоміших співаків-кастратів був Фарінеллі, що дебютував 1722 році завдяки Нікола Порпора. Інший кастрат, сучасник Фарінеллі Сенесіно відомий завдяки довгій співпраці з Г. Ф. Генделем.[2]

Соціальний контекст

За деякими винятками, opera seria писались для двору, монархії та відомих людей. Винятки складали лише лондонські опери Генделя, призначені для більш різнорідної аудиторії та композиторів Венеціанської республіки, націлені задовольнити ширшу публіку. В більшості випадків опера серія була придворною оперою, що накладало на неї низку вимог: двір, зокрема монарх, вимагав відображення своєї значимості на сцені. Сюжети опер серія рясно продиктовані цим критерієм, наприклад «Il re pastore» оспівує славу Олександра Македонського, а «Милосердя Тіта» прославляє римського імператора Тіта. Монарх в глядачевій залі, спостерігаючи за своїми стародавніми попередниками на театральній сцені, вбачав у величчі їхнього самодержавства опору власному статусу.

Цьому ефекту сприяло чимало чинників: і сцена і глядацький зал були освітлені, декорації максимально наближено відображали архітектуру палацу, в якій ставилася опера. Інколи зв'язок опери і глядацького залу був навіть тіснішим, наприклад у виконанні серенади Глюка «Il Parnasso Confuso» у Відні брали участь члени монаршої родини.

Французька революція, однак, спричинила серйозні політичні потрясіння в Італії, і з витісненням старої артистократії егалітарнішим новим поколінням опера серія втратила відповідність епосі. Правителі втратили убезпеченість від насильницької смерті, зламалася й колишня ієрархія співаків. Зміна соціально-політичних умов означала кінець для тісно пов'язаної з правлячим класом опери серія.[3]

Примітки
  1. Grove, section 1: «Dramaturgy»
  2. див. Orrey с. 72
  3. General references for this section: see Orrey Chapter 5, especially pages 67 and 84. For the French Revolution's effect on opera seria, see Grove section 4.

Джерела
  • Orrey, Leslie and Milnes, Rodney. Opera: A Concise History. World of Art, Thames & Hudson. ISBN 0500202176.
  • Feldman, M. Opera and Sovereignty: Transforming Myths in Eighteenth Century Italy, University of Chicago Press, 2007
  • McClymonds, Marita P. and Daniel Heartz. "Opera seria", Grove Music Online, ed. L. Macy (accessed 5 September 2007), grovemusic.com (subscription access).
  • Warrack, John and Ewan West, The Oxford Dictionary of Opera, 1992, 782 pages, ISBN 0-19-869164-5
  • Юрій Юцевич. Музика: словник-довідник. — Тернопіль, 2003. — 404 с. — ISBN 966-7924-10-6. (html-пошук по словнику, djvu)
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.