Орбіта захоронення

Потрібну зміну перигею (ΔH) для кожного апарату розраховують окремо, за формулою:
${\displaystyle \Delta {H}=235{\mbox{ km}}+\left(1000C_{R}{\frac {A}{m}}\right){\mbox{ km}}}$

де:
${\displaystyle C_{R}\,}$ — тиск сонячного випромінювання, коефіцієнт якого — зазвичай між 1,2 і 1,5,
${\displaystyle {\frac {A}{m}}\,}$ — відношення площі [м²] до маси [кг] об'єкта.
Ця формула включає в себе близько 200 км для геостаціонарної орбіти, у ці 200 кілометрів також закладено висоту для маневрів на орбіті. Ще 35 кілометрів запасу зроблено для забезпечення безпеки у зв'язку з впливом гравітаційних збурень (у першу чергу — сонячних і місячних) на супутники.

Для того, щоб отримати ліцензію на надання послуг зв'язку в Сполучених Штатах, Федеральна комісія зі зв'язку США (FCC) вимагає від усіх операторів геостаціонарних супутників, запущених після 18 березня 2002 року, взяти на себе зобов'язання перевести супутники на орбіту поховання в кінці їхнього терміну служби. Державний регулятор США вимагає підвищити, ΔH, ~ 300 км.

Низькоорбітальні військові розвідувальні супутники з ядерною енергетичною установкою застосовують нижчі орбіти поховання (близько 1 тис. км). На ці орбіти переводять ядерні реактори після завершення роботи супутника. Термін перебування на цих орбітах становить близько 2 тис. років.^{[джерело?]}

В СРСР це були супутники серії Ромашка, Єнісей, Бук, Топаз. У США аналогічними апаратами були системи SNAP^{[джерело?]}.

• Космос-1818
• Космос-1867
• SNAP-10A
• Ядерні реактори на космічних апаратах

• US Government Orbital Debris Standard Practices. Архів оригіналу за 19 березня 2012. Процитовано 8 червня 2011. (англ.)
• «Движение спутников» на сайте «Физика в анимациях»