Острозький Клірик

Остро́зький Клірик (рр. н. і см. невід.) — нерозгаданий псевдонім українського письменника-полеміста др. пол. XVI ст. — поч. XVII ст. У своїх писаннях вказував на те, що був кліриком, і що твори написано в Острозі, тому сучасники називали його Кліриком Острозьким. Існують гіпотези, що ототожнюють його з М. Смотрицьким, Й. Борецьким, Г. Дорофейовичем. На думку І. Мицька, К. О. — острозький протопоп Ігнатій Наливайко[1].

Закінчив Острозьку школу. О. К. входив до літературного гуртка викладачів школи, серед яких були Г. Смотрицький, Д. Наливайко, В. Суражський та ін. Автор відповідей на послання уніятського церковного діяча й полеміста І. Потія («Отпис на лист…», 1598; «На другій лист велебного отца Ипатіа…», 1599) та історії Флорентійського собору, в яких виявив високу теологічну і світську освіченість, зокрема, цитував Петрарку[2].

У власне полемічній частині «Відписів» розглядаються як суто богословські, так і актуальні суспільно-політичні проблеми. Автор заперечує тезу про «першість» Папи Римського серед християнських ієрархів, доводить не канонічність церковної унії 1596 р., яка, на переконання полеміста, веде до внутрішніх конфліктів та неладу в державі, спричинює не згоду й об'єднання, а міжконфесійні конфлікти в тогочасній Речі Посполитій. Одним з перших в українській полемічній літературі використав образ матері — православної церкви, яка плаче за своїми синами-відступниками. Мова полеміста близька до народно-розмовної[2].

Імовірно, що О. К. був також перекладачем «Апокрисиса» руською (українською) мовою.

Філософський світогляд Клірика належить до християнського неоплатонізму, виходячи з якого він обстоює абсолютну невизначеність Бога, його трансцендентність і водночас іманентність щодо світу, розділяє людину на «внутрішню» й «зовнішню», підносить її духовний розум і стверджує, що пізнання істини можливе тільки через самопізнання й містичне осяяння. Звідси — заперечення К. О. «зовнішньої» (античної і схоластичної) вченості, негативне ставлення до світських знань. Водночас самопізнання і містичні пошуки у собі Бога виводять Клірика Острозького. не на утвердження аскетичного чернечого способу життя, а на ренесансно-гуманістичну ідею потрібності самореалізації людини в земному світі шляхом розвитку закладеного в ній Богом таланту.

Цю ідею згодом розвинув Г. Сковорода у вченні про «сродну працю». Свої здібності людина, на думку К. О., має використати для спільного блага, для боротьби за національні та релігійні права, культурний розквіт свого народу[1].