Франческо Петрарка

• У 2004 році святкували 700-річчя з дня народження поета. Того ж року італійські дослідники виявили, що у домовині Петрарки лежить череп, котрий, відповідно до аналізу ДНК, належав жінці. У зв'язку з цим відкриттям професор палеонтології Террібіле Вієль Марін Віто (Terribile Wiel Marin Vito) звернувся з проханням до можливих злодіїв повернути череп. Решта останків належала чоловіку приблизного росту 1,84 м, дуже ймовірно, що вони належали Петрарці. Отже, він був винятково високим порівняно з іншими людьми свого часу.[2]

Якщо латинські твори Петрарки мають велике історичне значення, то світова слава його як поета заснована винятково на його італійських віршах. Сам Петрарка ставився до них із зневагою, як до «дрібниць», «дрібничок», які він писав не для публіки, а для себе, прагнучи «як-небудь, не заради слави, полегшити скорботне серце». Безпосередність, глибока щирість італійських віршів Петрарки обумовила їхній величезний вплив на сучасників і пізніші покоління.

Свою кохану він називає Лаурою й повідомляє про неї тільки те, що вперше побачив її в церкві Санта-Клари 6 квітня 1327 року, і що рівно через 21 рік вона померла, після чого він оспівував її ще 10 років, розбивши збірник присвячених їй сонетів і канцон (звичайно називаний «Canzoniere») на 2 частини: «на життя» й «на смерть мадонни Лаури». Як і поети «dolce stil nuovo», Петрарка ідеалізує Лауру, робить її осередком усяких досконалостей, констатує, що її краса очищає й облагороджує його психіку. Але Лаура не втрачає своїх реальних обрисів, не стає алегоричною фігурою, безтілесним символом істини й чесноти. Вона залишається реальною прекрасною жінкою, якою поет любується, як художник, знаходячи всі нові фарби для опису її краси, фіксуючи те своєрідне й неповторне, що є в даній її позі, даній ситуації.

Крім зображення кохання до Лаури в Канцоньєре міститься кілька віршів різного змісту, переважно політичного й релігійного, і алегорична картина любові поета — Тріумфи (Trionfi), у яких зображується перемога любові над людиною, цнотливості над любов'ю, смерті над цнотливістю, слави над смертю, часу над славою й вічності над часом.

Канцоньєре, що витримало вже до початку XVII століття близько 200 видань і коментоване цілою масою вчених і поетів від Л. Марсільї в XVI столітті до Леопарді в XIX столітті, визначає значення Петрарки в історії італійської й загальної літератури. Він створив істинно художню форму для італійської лірики: поезія вперше є в нього внутрішньою історією індивідуального почуття. Цей інтерес до внутрішнього життя людини проходить червоною ниткою і через латинські твори Петрарки, які визначають його значення як гуманіста.

До неї відносяться, по-перше, дві його автобіографії: одна, незакінчена, у формі листа до потомства («Epistola ad posteros») викладає зовнішню історію автора, друга, у вигляді діалогу Петрарка з Блаженним Августином — «Про презирство до світу» («De contemptu mundi» або «De secreto conflictu curarum suarum», 1343), зображує його моральну боротьбу й внутрішнє життя взагалі. Джерелом цієї боротьби служить протиріччя між особистими прагненнями Петрарки і традиційною аскетичною мораллю; звідси особливий інтерес Петрарки до етичних питань, яким він присвятив 4 трактати («De remediis utriusque fortunae», «De vita solitaria», «De otio religioso» й «De vera sapientia»). У двобої з Августином, що персоніфікує релігійно-аскетичний світогляд, перемагає все-таки гуманістичний світогляд Петрарки.

Як віруючий католик, Петрарка в цих трактатах, а також у листуванні й інших творах, намагається примирити свою любов до класичної літератури (латинської, тому що грецької Петрарка не навчився) із церковною доктриною, причому різко нападає на схоластиків і на сучасне йому духівництво. Особливо — в «Листах без адреси» («Epistolae sine titulo»), переповнених різкими сатиричними випадами проти розпусних вдач папської столиці — цього «нового Вавилона».

Ці листи складають чотири книги, вони адресовані реальними або уявним особам — своєрідний літературний жанр, навіяний листами Цицерона й Сенеки, що мав шалений успіх як завдяки майстерному латинського складу, так і силі їх різноманітного й актуального змісту.

Критичне ставлення Петрарки, з одного боку, до церковної сучасності і, з другого, до давньої літератури свідчить про його підвищену самосвідомість і критичний настрій взагалі: вираженням першого служать його полемічні твори — інвектива проти медика, що насмілився поставити свою науку вище поезії й красномовства («Contra medicum quendam invectivarum libri IV»), інвектива проти французького прелата, що гудив повернення в Рим Урбана V («Contra cujusdam Galli anonymi calumni a s apologia»), така ж інвектива проти одного французького прелата, що нападав на твори й поводження Петрарка («Contra quendam Gallum innominatum, sed in dignitate positum») і полемічний трактат проти авероїстів («De sui ipsius et multorum ignorantia»).

Критицизм Петрарки і його інтерес до етичних питань виявляється й у його історичних творах — «De rebus memorandis libri IV» (збірник анекдотів і виречень, запозичених з латинських авторів і сучасних, розташованих по етичних рубриках, наприклад про самоту, про мудрість тощо; цілий трактат у другій книзі цього твору присвячений питанню про гостроти й жарти, причому численні ілюстрації до цього трактату дозволяють визнати Петрарка творцем жанру коротенької новели-анекдоту латинською мовою, що отримали подальший розвиток в «Фацеціях» Поджо Браччоліні) і «Vitae virorum illustrium» або «De viris illustribus» («Про знаменитих чоловіків») — біографії відомих римлян. Особливо важливе значення має велике листування Петрарки («Epistolae de rebus familiaribus et variae libri XXV» й «Epistolae seniles libri XVII»), що складає головне джерело вивчення його біографії та доповнення до його творів; багато з його листів являють собою моральні й політичні трактати, інші — публіцистичні статті (наприклад листи з приводу переселення пап у Рим і перевороту Кола ді Рієнцо).

Менше значення мають промови Петрарки, вимовлені їм при різних урочистих випадках, його опис визначних пам'яток на шляху від Генуї до Палестини («Itinerarium Syriacum») і латинська поезія — еклоги, у яких він алегорично зображує події зі свого особистого життя й сучасної йому політичної історії («Bucolicum carmen in XII aeglogas distinctum»), епічна поема «Африка», де оспівуються подвиги Сципіона, покаянні псалми й кілька молитов.

Значення Петрарки в історії гуманізму полягає в тому, що він заснував всі напрямки ранньої гуманістичної літератури з її глибоким інтересом до всіх сторін внутрішнього життя людини, з її критичним відношенням до сучасності й до минулого, з її спробою знайти в древній літературі засади й опору для вироблення нового світогляду й виправдання нових потреб.