Палац князів Святополк-Мирських у Люботині

Григорій Єрофійович Донець за вісім років, починаючи з 1660-го року, зробив карколомну кар'єру в Харківському слобідському козачому полку від вибраного козака до першого підтвердженого царською грамотою полковника. У період 1670 — 1680-х в реєстрі майна Григорія Донця в тому числі з'являється села Нова Водолага, Рокитне, Березівка, Коротич, Жихор, Буди і Гиївка. Так у селища на березі Мерефи під Люботином з'явився перший офіційний господар.

Після віддалення харківського полковника від справ і прийняття схими в заснованому ним же Курязькому монастирі в 1690-му, основна частина фамільного спадку разом з військовим званням перейшла до його сина Федіра Григоровича Донець-Захаржевського, який відписує Гиївку і Буди своїй донці Параскеві як посаг.

Параскева Федорівна на довгі десятиліття стане беззмінною власницею Гиївського маєтку спочатку в якості дружини князя Якова Миколайовича Кропоткіна, а після нетривалого удовування з середини 1740-х — законої супутниці життя бригадира Спичинського, не без участі і активної підтримки якого їх земельні володіння під Харковом в 1765 році перевищила вісім тисяч гектар (на їхне агресивне захоплення земельних наділів скаржилися жителі люботинської слободи).

Спадкоємцями садиби Донець-Захаржевських після смерті Параскеви в кінці 1770-х стали поміщики Тетяна Яківна (дочка від першого чоловіка князя Кропоткіна) та її чоловік Петро Андрійович Щербініни. Причому станом на 1785 рік всі 893 місцевих селянина вже офіційно рахувалися як кріпаки землевласника. За описом від того ж року округ родини в числі сіл Березового, Яковлівка, Дятлова, Гиївка, Коротича і Ржавці налічував вже п'ятнадцять тисяч гектарів.[3]

Маєток Гиївка Харківського повіту було куплено 9 квітня 1802 року майором Чернігівського полку Йоною Миколайовичом Познанським (1762—1833) у сина Щербініних прапорщика Миколи Петровича. Причому згідно купчої воно було продано разом з дерев'яним панським будинком, так що честь зведення першого палацу належить комусь із нащадків Григорія Донця. Сам І. М. Познанський був другом першого чоловіка матері та вихователем Василя Григоровича Масловича (1793—1841), українського і російського письменника, літературознавця, журналіста, видавця, одного з найбагатших поміщиків Харківського повіту.

Маслович жив в будинку Познанського в Харкові, за його кошти виховувався в приватному пансіоні Харківської гімназії (закінчив в 1810 р). У 1813 р В. Г. Маслович закінчив словесне відділення Харківського університету, а в 1816 р витримав випробування на ступінь доктора витончених мистецтв. По захисту докторського ступеня І. М. Познанський дарує своєму вихованцю власний будинок у Харкові, який перетворився в літературний салон. У 1817—1820 рр. жив в Петербурзі, служив в міністерстві фінансів з перейменуванням в колезькі асесори, був головним комісіонером по доставлених з Казані до Петербурга корабельних лісів. Службу довелося залишити через важку хворобу.

У Харкові В. Г. Маслович також знаходиться на службі, це виражається в даруванні чину надвірного радника (1821 г.), нагородженням орденом Святої Анни III ступеня (1826 г.), проте місце його служби в Харкові поки невідомо. І. М. Познанський був бездітний і, хоча мав рідного брата штабс-ротмістра Гната Познанського та рідну сестру Марфу Свинцову, весь свій маєток заповів 4 липня 1821 р вихованцю В. Г. Масловичу.

Маєток було великим, але доходів давало мало. Тут розташовувався дерев'яний панський будинок, 4 млини на річці Мерефі, гуральня (5 котлів, у год 2000 відер гарячого вина), млин на річці Московці і ще 5 винокурних заводів, що здаються в найм. І. М. Познанський почав будівництво кам'яного палацу, згодом розширеному В. Г. Масловичем. Сам І. М. Познанський в Гиївці не жив, особливо після 1820 року, коли почалося будівництво кам'яного будинку і кам'яної церкви, він проживав у свого вихованця, все рухоме майно І. М. Познанського знаходилося при ньому і становило не менше 1 млн рублів. У Харківському будинку В. Г. Масловича він зберігав багато срібла в посуді, влаштував багате оздоблення кімнат, закупив дорогі картини, багато виробів з бронзи і порцеляни, дорогі меблі, діаманти, процентні папери, гардеробу не було числа. Не без допомоги В. Г. Масловича створив найбільшу в Харківській губернії бібліотеку, у якій були присутні і стародавні рукописи. У стайні стояло два десятка чистопородних коней, у каретних сараях екіпажі кращих європейських майстрів. Не менш цінні речі знаходилися і в старому дерев'яному будинку в Гієвка. Зрозуміло, що після смерті І. М. Познанського, його рідний брат і племінник не змирилися з втратою значних статків свого родича. Після двох років епопеї з судовими позовами заповіт набув чинності (1836 р).

Спадкоємець В. Г. Масловича, губернський секретар Микола Васильович Маслович значно поліпшив садибу в Гиївці, особливо багато уваги приділяв створенню паркового ансамблю. Палац також добудовувався. Тут важливо зазначити, що дружиною його стала Віра Петрівна дочка надвірного радника Петра Савича Ольховського, власника палацового паркового ансамблю в Шарівці Богодухівського повіту.

Родовий герб Святополк-Мирських

У 1875 року генерал-лейтенант Вітковський розшукував маєток в Харківській губернії для відпочинку Великого Князя Миколи Костянтиновича, серед п'яти маєтків Харківського повіту підходили для цієї мети на першому місці стояло маєток Н. В. Масловича Гиївка.

... село Гиївка, з усіх боків оточена гаєм, а з четвертого боку село і великий ставок з хорошою водою, місце високе і здорове ...

Все ж маєток Н. В. Маслович був змушений продати через брак коштів для підтримки палацу. У 1881 році маєток придбав генерал-губернатор князь Дмитро Іванович Святополк-Мирський, а Масловичі переїхали до Харкова.

У 1881—1882 роках Д. І. Святополк-Мирський виконував обов'язки командувача військами Харківського військового округу і тимчасового Харківського генерал-губернатора. Це був один з найскладніших моментів російської історії 1 березня 1881 р народовольці вбили імператора Олександра II, по багатьох губерніях прокотилася хвиля єврейських погромів. Д. І. Святополк-Мирському вдалося уникнути заворушень в Харкові, але вже в 1882 році він подає у відставку. В березні 1884 року у листі до свого товариша по службі Л. М. Толстому Дмитро Іванович написав наступне:

Могили князів Святополк-Мирських в Гиївці

Ось скоро два роки, що я відмовився від посадової державної служби, не стільки заради моїх переконань, скільки по знанню їх хиткості. Не можна рухатися, а тим більше направляти інших, не знаючи, куди і навіщо. Ось чому я зупинився і зажив в селі.

У своєму щоденнику Лев Толстой записав 5 квітня 1884 року:

Лист від Мирського і вірші. Вражаюче. Він християнин. Вірші прекрасні за змістом і 13-річного хлопчика за формою ...

Його син, Петро Дмитрович Святополк-Мирський — предводитель дворянства Харківської губернії, шеф корпусу жандармів, у серпня 1904 року — січні 1905 року — міністр внутрішніх справ Росії. Він пішов у відставку після подій 9 січня 1905 року, які увійшли в історію як Кривава неділя. У Гиївці П. Д. Святополк-Мирський побудував школу, лікарню і аптеку.

Після жовтневого перевороту 1917 року, палац був націоналізований. Палацові стіни за рішенням диктатури пролетаріату стали рідною домівкою для першої в районі школи-інтернату.

Всі подальші перебудови гиївського комплексу в країні рад велися вже без урахування його історико-культурної цінності, а лише з міркувань господарської доцільності. В 1929—1930 роках, споруду капітально перебудували, щоб організувати пральню, майстерні, душові, підсобне господарство. В той самий час замість печей, що опалювали маєток, встановили центральне опалення. Через п'ять років, після пожежі перебудовано крило контори.

Після Другої світової війни, будівлю терміново відновили (не реставрували) в 1946 році. Планування — коридорне, з одно- та двосторонніми розміщеннями житлових кімнат. Під західним корпусом — підвал зі склепінчастим дахом.[4][5][6]

До 1995-ого, коли інтернат переїхав на Солодовку, палац підтримувався у відносно непоганому стані, а після — почав швидко руйнуватися часом і аматорами-шукачами скарбів. Будинок же садибної контори, що служив місцевим клубом гиївським жителям, простояв неушкодженим до 2006 року, коли пожежа вщент знищила його чарівну архітектуру.

Ротонда

Будинок контори спочатку складався лише з ротонди під дерев'яною напівсферичною покрівлею діаметром шість метрів із одноярусним розміщенням вікон, фасади якої були розчленовані по зовнішньому периметру колонами, а по внутрішньому — пілястрами тосканського ордеру. Під час реконструкції 1870-х був пробитий другий ярус віконних отворів і прибудовані два одноповерхових (північно-східний має ряд слухових вікон) крила під прямим кутом один до одного. При цьому їхні декорові рішення різні: одне вертикально розчленовано пілястрами, інше — гладке з рустовкою входу. Колони на фасаді — спрощений тосканський ордер. В 1935 році сталася пожежа, після якої одне з крил перебудували.[4][5]

Свято-Миколаївська церква

Храм знаходиться на протилежному березі чималого ставка на річці Мерефа.

Згідно з відомостями в 1770 році побудовано перший дерев'яний Миколаївський храм на березі ставу, що було пов'язано зі зміною власників садиби. Хоча церква будувалася силами місцевих жителів, але земельну ділянку на березі мальовничого ставка виділили все ж поміщики.[7]

У жовтні 1833 року була розпочата перебудова Миколаївського храму в Гиївці. Архітектори і В. Г. Маслович оглянули кам'яну церкву, побудовану за проектом, затвердженим в 1820 році. Виявилося, що будівля побудовано не міцно, особливо не витримував критики фундамент, було вирішено церква розібрати і будувати її за тим же фасаду, тільки з дотриманням всіх правил. Побудовану церкву розбирали повільно — у В. Г. Масловича не вистачало коштів. На липень 1834 р розібрали тільки дах у храмі і дзвіниці, а в цей час дерев'яна церква прийшла в досконалу ветхість, і стояло питання про її закриття. Тривалий процес з Гнатом Познанським і його сином Юрієм перешкоджав вкладенню коштів в будівництво церкви. Тільки в 1838 р розпочато будівництво кам'яної церкви, а було закінчено вже після смерті В. Г. Масловича його дружиною Надією Дмитрівною з дому Перичевих у 1843 році. На завершення будівництва храму і палацу в Гиївці В. Г. Масловичу довелося займати 12 900 руб. сріблом в Санкт-Петербурзької збереженій скарбниці.[1]

Миколаївська церква закрита в 1920-х, а її стіни пристосували під сільськогосподарський склад. Під час Другої світової війни, церква була військовим опорним пунктом німецьких військ (1941—1943), за що вона поплатилася численними відмітинами на своїх стінах і пошкодженою дзвіницею, де розташовувався спостережний пункт. У повоєнні роки, будова храму то пустувала, то знову використовувалася під складські потреби. В 1995 році була офіційно зареєстрована Свято-Миколаївська громада Люботина і почалося поступове відродження церкви.

З волі архітекторів церква розташована по центральній осі палацу в Гиївці, що візуально підкреслює липова алея старого парку, котра з'єднує два головних архітектурних акценти садиби.

Домінуючий стиль класицизму відчувається в кожній рисі святині: аркових отворах, строгості високого шпиля, здвоєних пілястрах доричного ордера, французькому русті, що доходить до середини горизонтального обсягу, широкому фриз з тригліфами, профільованих карнизах, трикутних фронтонах, високому світловому круглому в плані барабані купола, широких рустованих лиштвах. Велика кількість архітектурних елементів анітрохи не перевантажує відносно скромний її обсяг.

Але родзинка сакральної будівлі захована глибоко в надрах Миколаївського храму — за примхою архітектора чи згідно технологічних вимог вівтарна частина розділена стіною на дві половини. При цьому купол, що стоїть на четверику, спирається на підпружинені арки, а інший обсяг перекритий конхами та напівциркульними склепіннями.[7]

Вигляд на Свято-Миколаївську церкву

Біля храму збереглися надгробки князів Святополк-Мирських і місцевих священиків.[4][5]

В північній частині маєтку заклали ландшафтний парк. Він створювався протягом всього XIX століття на базі існуючої дубрави. Парк — пейзажного типу. Композиційна схема складається за принципом ефективного виділення і підкреслення поодиноких дерев і окремих груп, створення галявин. Планування виконане з максимальним використанням особливостей рельєфу місцевості і відмічається глибоко продуманим взаємозв'язком всіх елементів паркового пейзажу — зелених насаджень, галявин і водойм. Площа парку — 26 га.[4][5]

На поточний момент основне збережене багатство флори парку складають групи і поодинокі представники дубів, лип, каштанів, ясенів, тополь звичайних і сріблястих, верб білих, кленів канадських і звичайних, яблунь, акацій білих, софори японської, які, плавно обминаючи палацовий комплекс, каскадом збігають до підніжжя дзеркальній поверхні Гиївського ставу на річці Мерефа.[8]