Перехресне

Ідучи з Верховини до Красноїлля на  22-му кілометрі за мостом через Дідушкову Річку беремо напрям  до гуцульського села Перехресне .

Воно розкидане по верхах, це є однією з основних особливостей, яка відрізняє його з поміж інших сіл Верховинського району і навіть Івано-Франківської області.

Цю особливість в свій час помітив і відомий дослідник Гуцульщини М.Ломацький. Він, зокрема, писав: “З котрої сторони не заходити б до нього, чи з Стебнів, чи з Довгополя, чи з Голів.

Розташоване село на гірських хребтах в північно-західній частині району висотою над рівнем моря близько 1118 м.

Віддаль села до райцентру по автошляху становить 24 км.,до найближчої залізничної станції м.Ворохта – 58 км.

Загальна площа села становить близько  720 га. За назвою верхів називається й більшість присілків села  - Дубівський, Заплаїк,

Перехресне, Заверх, Кохан, Жолоб, Запотік, Менчолик.

Як уже згадувалося вище, село межує з селами Красноїлів, Стебні, Довгопіллям, Головами.

Вважають, що назва села і походить від того, що воно розташоване на перехресті доріг, що ведуть до вищеназваних сіл.

Відомості про першу  письмову згадку про село знаходимо відносно пізно, порівняно з іншими селами району. Так, дослідники Сіреджук Петро, Фриз Василь в монографії “Чи була волоська колонізація українських Карпат” називають роки перших згадок про ряд сіл Верховинського району. За їхніми висновками, перша згадка про село Перехресне датується 1758 роком.

Старожили Сапріянчук Іван, Петріянчук Петро  розповідають, що першим жителем села був якийсь Шекеряк Стефан. Хата його була збудована з круглих стовбурів дерев, замість фундаменту служили пні зрубаних смерек. На живому тілі цих вікових гірських красунь виросло перше житло моїх пращурів. Втікали волелюби-селяни в гори від ненависних панів, і зростало заселення гір.

Обробляли неродючі кам’янисті схили, засівали вівсом, бобом та своїм потом. Але любили свій гордий край, любили волю, тому і називались гуцулами.

Широкі полонини весною сповнювались голосами дзвіночків та далекої трембіти – то пасли пастухи овець, корів, основне багатство горян. Але примарною була ця воля. Дотяглися загребущі панські руки в найдальші закутки Карпат. Люди свою мрію про волю вилили в піснях:

Ой, я хлопець молоденький,

лише до розбою,

Та єк візьму бартку остру

пана си небою.

Природною окрасою села є Перехреснянський гірський хребет. Він бере свій початок з села Красноїлля, і тягнеться суцільним хребтом із заходу на схід аж до центра села Стебнів, щоправда має декілька розгалужень. Про Перехресненський хребет кажуть, що це рідний брат полонини “Скупова” , адже вони по своїй природі і географічному положенні зовсім одинакові.

На луках хребта зростають королиця звичайна, дзвоники декількох видів волошка лугова, чебрець, звіробій, мати-мачуха, арніка та десятки інших видів.

У низовій хребта ростуть ялинові, смерекові ліси з домішкою бука, клена, осики, берези, часом зустрічається ліщина. Схили і вершини покриті різнотрав’ям. На північних схилах росте мичка (псюрка).

Перехресне біднувате на водні ресурси. У низинах є багато чистих джерел з яких беруть початок струмки, які зливаючись утворюють систему потоків. Слід зауважити, що гірський хребет є ідеальним вододілом. Так, північний схил віддає свої води Чорному Черемошу. Найбільші потоки – Перехід, Стусівський, Широкий.

Південний схил несе свої води в Білий Черемош. Найбільші потоки – Тарасів, Кохан. Джерел з мінеральною водою немає, крім джерельця Бичучин з сірчистою водою.

Корисних копалин, як таких, не виявлено, тільки Янів Верх багатий на глину для виробництва цегли. Є прогнози на глибинне розміщення нафтоносних пластів, зокрема в урочищі “Роп’янки”.

Найвища вершина хребта “Чуга”. Тут встановлено металевий каркас в формі трикутника. Побутує думка, що каркас має воєнно-

стратегічне значення, оскільки служить певним орієнтиром.

Село Перехресне має і інші свої неповторні особливості. Так, з центру села відкривається неповторний краєвид на найвищу вершину Карпат – Говерлу. Видно і вершок гори Попіван з відомим за межами України будинком обсерваторії. Поряд, не більш як за   15 км  розміщується гора “Кругла”, звідки рукою подати до полонини “Скупова”. З так званої вершини “Чуга” відкривається природний ландшафт на прикордонну державу – Румунію.

Які ж основні історичні віхи з життя села в недалекому минулому?

До середини  ХVІІІ століття село Перехресне, як і край в цілому

до складу Польщі, а до 1914 р. до складу Австро-Угорської імперії. Після закінчення Першої Світової війни, до вересня 1939 року. село входило до складу Польщі.

Про значні воєнні дії в селі під час Першої Світової війни відомостей немає, але інженерні укріплення-окопи в деяких місцях ще збереглися до сьогоднішнього дня.

Після закінчення Першої Світової війни на уламках Австро-Угорської імперії утворилися нові держави. Станіславська область увійшла до складу Польщі. В цей період село належало до Станіславського воєводства Косовського повіту. Відомо, що в 30-х роках  воно підлягало податковому уряду який розміщувався в місті Косові, а судовій управі – в Кутах.

В результаті  відомих історичних подій, у вересні 1939 року Станіславська область увійшла до складу УРСР.

Привабливі лозунги радянської влади зацікавили і обнадіяли людей. Старожили села Перехресне згадують, що в селі організовувались мітинги, де виголошувалися промови про переваги нового суспільного ладу. Але в цей час в Європі уже все дужче і дужче розгоралося полум’я Другої Світової війни. Незабаром настало  22 червня  1941 року.

В село Перехресне німці прийшли в 1942 році.

Там, де ще два роки назад приходили мітинги і вихвалялася радянська влада, за вказівкою і під керівництвом нових пришельців була висипана висока могила і в центрі її закопаний міцний, ясеновий, обтесаний на чотири боки, хрест. Цей знак і могила символізували кінець радянській владі. Безпосередні керівництво будівництво здійснював житель села Голів Киящук  Андрій.

Головою селянської Ради був поставлений місцевий житель Бельмега Іван Дмитрович. Організовано сільську поліцію. По всій території села наведено жорстокий порядок і контроль. Вся худоба була облікована і понумерована. Без відома влади ніхто з місцевих жителів не мав права заколоти свиней чи щось з худоби аби якимось чином кормити сім’ю. В результаті  такої політики  влітку 1943 року багато сімей голодували.

Прийшовши в село, німцями була оголошена мобілізація. Брали не всіх, а тільки міцних, фізично здорових і в першу чергу тих, які колись пройшли вишкіл в польській армії.

Мобілізовані були : Бідочак Олексій Іванович, Гріздак Павло Семенович, Мороз Дмитро Іванович, Круцаняк Григорій Олексійович, Микитчук Микола Михайлович, Сорохан Дмитро Миколайович, Стусяк Федір Іванович, Юрчук Семен Васильович, Дутчак  Данило Миколайович, Микитейчук Сава Андрійович, Сливчук Михайло Іванович. По різному складалися їхні військові шляхи. Відомо, що на стороні німецької армії ніхто з них не воював. Не повернувся з фронту Сливчук Михайло Іванович.

На сьогоднішній день в селі проживають Дубчак Данило Миколайович, Микитейчук Сава Андрійович, Гріздак Павло Семенович – ветерани Великої Вітчизняної війни.

Не обминуло  село і примусове вивезення на роботу до Німеччини. Так, з  села були вивезені Гріздак Євдокія Юрівна, Шекеряк Юрій Іванович, Косійчук Василина Василівна, Бідочак Марія Григорівна, Шкрібляк Олексій Дмитрович, Мегедин Василь Юрійович. Слід зазначити що всі вони повернулися на рідну землю. Косійчук Василь Васильович, Бідочак Марія Григорівна, Шкрібляк Олексій Дмитрович, Мегедин Василь Юрійович, проживають в селі і на даний час.

Окремо варто зупинитися на участі односельців у формуваннях ОУН – УПА. Слід зазначити, що оцінка місцевими жителями згаданих подій на даний час характеризується повними суперечностями це можна пояснити підступною діяльністю винищувального батальйону так званих “Яструбків”, котрі, творили безчинства, події повертали так, ніби вбивства і грабунки  творяться учасниками збройних формувань ОУН – УПА.

Засвідченнями очевидців і учасників збройних формувань, сотні почали в’язатися влітку  1943 року.

Вихідці з села приймали участь у Підгірській боївці котра організувалася і проводила бойовий вишкіл особового складу під Скуповою.

Це зокрема в Коморничнім такі особи, як Шкіряк Василь Дмитрович, Петріянчук Дмитро Степанович, Морощук Михайло Онуфрійович, Гріздак Іван Кузьмович, Шкіряк Степан Семенович, Шкіряк Федір Юрійович.

Про значні сутички в селі учасників збройних формувань з радянськими військами чи винищувальним батальйоном відомостей немає. Відомо, що діяла польова жандармерія, агенти якої перехоплювали  підозрілих осіб і передавали в руки так званої Служби Безпеки. Очевидці свідчать, що часто в руки агентів потрапляли зовсім безневинні люди.

Окремі групи збройних формувань діяли до 1953 року, зброю склали, побачивши безперспективність подальшого протистояння.

В цей час жителі села починають вступати до колгоспу. Слід зазначити, що контори колгоспу в селі ніколи не було. Всі адміністративні приміщення розміщувалися в селі Красноїлля. Колгосп носив назву Івана Яковича Франка. З плином часу виробничі потужні господарства розширювалися, хоча рентабельність господарювання завжди була дуже низькою.

В селі Перехресне розміщувалися два вівчарики – це на присілку “Заверх” та “Кохан”; ферма для відгодівлі молодняка на присілку “Дубівський” та корівник, що збудований був майже в центрі  села. В 1992 році, коли проходила реорганізація колгоспу в селянську спілку “Зорі Карпат”, всі вище названі приміщення були поділені між населенням як пайові внески.

На даний час місцеві жителі до селянської  спілки “Зорі Карпат” не мають ніякого відношення.

Земля роздана громадянам у приватну власність до 0.85 га., та надана в користування для сінокосіння, та випасання худоби.

Через специфічні погодні умови, різновиди вирощування сільськогосподарських культур є обмеженими. Найбільше культивується картопля, морква, буряк ,бобові культури. Їх вирощують на власних невеликих ділянках для власних потреб. На невеликих грядках кожна господиня вирощує капусту, цибулю, огірки, петрушку.

На даний час в селі налічується близько 335 голів великої рогатої худоби, крім того 23 коні, 296 овець.

Приватний ветеринарний лікар Микитчук Григорій Миколайович уродженець з села Красноїлля оперативно і ефективно надає послуги з лікування тварин.

На території сільської ради зареєстроване одне фермерське господарство. Голова господарства Мороз Дмитро Степанович. Господарство користується 3.70 га., земельних угідь. Основний напрям господарювання вирощування великої рогатої худоби. На території села займаються і бджільництвом. Бджільництвом займаються господарства Юрчука Юрія Онуфрійовича, Юрчука Михайла Юрійовича, Петріянчука Михайла Миколайовича, Шкіряка Івана Михайловича.

Багаті Перехресненські верхи і улоговини на різноманітні лікарські рослини: шипшина, глід, армітка, м’ята, ромашка, звіробій, смородина.

З найвищої вершини села відкривається неповторний краєвид всього природного ландшафту.

Картина могла б бути ще привабливішою, якби площа села була більш насичена лісом.

Невеликі лісові площі розташовані в улоговинах понад потоками і струмочками.

За підрахунками, площа залісненої  території становить близько 199 га., але справжнього лісу, придатного для промислового використання на території села Перехресне дуже мало. Тому жителі села відчувають нестачу будівельних матеріалів, дров і завозять їх з іншої місцевості.

Лісові угіддя належать до Верховинського районного лісгоспу Красноїлівського лісництва яке очолює житель села Красноїлля Дзюбак Михайло Петрович, до нього працював житель цього ж села Бельмега Василь Дмитрович.

Ліс і інші вантажі в село Перехресне транспортувати дуже важко, оскільки дорога до села на даний час ще знаходиться в недобудованому стані. Цікавою є історія її прокладання з села Красноїлля до села Перехресне.

Відомо, що першу дорогу, по якій міг би рухатися гужовий транспорт було прокладено в 1940 році. До цього часу села Красноїлля і Перехресне з’єднувала вузька пішохідна доріжка – стежка. Копали дорогу люди вручну, народним методом. Кожен двір повинен був викопати по 6 метрів завдовжки, 8 метрів в ширину, а для господарств які утримували коней довжина ділянки була збільшена в двічі.

Ініціаторами і керівниками прокладання дороги були старожили Шекеряк Семен, Костинюк Василь, Костинюк Параска.

За часів існування колгоспу ім. Івана Франка дорога час від часу ремонтувалась, оскільки на окремих її проміжках утворювалися глибокі ями. Дорога була придатна для руху по ній гусеничних тракторів, гужового транспорту, а зрідка, за сприятливих природно –кліматичних умов – грузових автомобілів.

Згодом, в  1989 році, враховуючи численні звернення жителів села щодо катастрофічного стану дороги, а також за ініціативи тодішнього начальника МШГРД потім депутата обласної ради Михайла Миколайовича Ілійчука, спроектована автомобільна дорога.

Прокладання дороги почалося в 1990 році з будівництва бетонного моста в селі Красноїлля. В його зведенні немало зусиль приклали вчителі Перехресненської Загальноосвітньої школи І-ІІ ст.

На даний час дорогу спроектовано на місцевості і частково покрито твердим покриттям – 50%. Загальна її протяжність становить 4800 метрів. Власник дороги Івано-Франківський “Облавтошлях”. Ремонтні роботи дороги здійснює Верховинська Рай ШРБД.

До Перехресного ще можна потрапити іншим шляхом: з села Довгопілля через присілок Кохан, Заверх. На даний час дорога з Довгопілля до Перехресного придатна для руху по ній гужового транспорту та гусеничних тракторів. Ремонт дороги здійснюється народним методом.

Не можна обійти стороною події освітньо-культурного життя мешканців села Перехресного.

Феодальна Польща зовсім не дбала про освіту гуцулів. В зв’язку з відсутністю вчителя польський уряд не дозволяв відкривати школу в нашому селі. І тільки в 1910 році рада шкільна крайова в Косові, виконуючи відповідну Постанову, дає дозвіл на початок навчання в селі Перехресному.

Школу було засновано і побудовано спеціально для Михайла Вахнюка, найбільшого діяча радикальної партії в Косовському повіті. Він був знаний на всій території Гуцульщини і користувався повагою і великим авторитетом місцевих жителів.

У 30-х, 40-х роках вчителювали визначні на той час педагоги Костинюк Василь і його дружина Костинюк Параска яку пізніше було замордовано і вбито. В 1940 році народним методом була збудована в селі Перехресне двох поверхова школа, ініціаторами будівництва якої були сам Костинюк Василь, Шекеряк Семен, Гріздак Йосип, Сливчук Михайло. Однак вона була недобудована в зв’язку з початком Великої Вітчизняної війни. Після закінчення Великої Вітчизняної війни, в вересні 1945 року школа була відкрита, де навчалися діти до четвертого класу. Вчителювали тоді житель села Красноїлля Сінітович Олексій Васильович та місцевий житель Шкрібляк Василь Васильович. Сінітович Олексій Васильович вчителював до 2000 року, викладав хімію, біологію, географію після виходу на пенсію працював за контрактом і викладав хімію,  а  тепер    

вже на заслуженому відпочинку.

У 1950 році була організована семирічна школа, а у 1958 році семирічка реорганізована у восьмирічку тут уже працювало більше вчителів.

В 1979 році розпочато будівництво і в 1983 році закінчено роботи по спорудженню нової сільської школи на 192 учнівських місць.

Тут є 15 класів – кабінетів, спортзал, шкільна їдальня на 50 учнівських місць.

Школу побудовано за рахунок цілеспрямованих капіталовкладень, а також коштів колгоспу імені Івана Франка. Керував будівництвом нашої школи житель села Голови, досвідчений будівельник Пониполяк Іван Васильович (Шорбан).

У 1993 році восьмирічну школу реорганізовано в дев’ятирічну Загальноосвітню школу І-ІІ ступенів.

На даний час у школі навчається 106 учнів. Навчає дітей 22 вчителі з вищою та середньою спеціальною освітою. Всі вчителі місцеві. Директором школи з 1978 року працює Шкіряк Юрій Михайлович, до нього працював директором Іванчук Дмитро Іванович.

У 1970 році було відкрито пришкільний інтернат, де можуть проживати 25 учнів.

В 1996 році інтернат тимчасово припинив своє існування з-за відсутності державних коштів на утримання дітей. Цього року тобто 2002 року пришкільний інтернат знову запрацював.

Дитячий садок в селі Перехресне відсутній.

За свідченням старожилів, молодь за часів панування Австро-Угорської імперії, об’єднувалася навколо організації “ Каменяр”. Засновником і організатором її був місцевий житель Дуленчук Никифор Максимович. Члени організації збиралися на території присілка “Заплаїк”. Мали зв’язок з такою ж організацією яка діяла на території села Стебні, де проводились різні змагання, ставилися різного плану вистави.

Клуб був відкритий вже в після воєнний період і розміщувався в приміщенні тодішньої новозбудованої нашої школи. Першим завідувачем клубу був місцевий житель Дрислюк Дмитро Васильович.

В 1964 році побудовано комплексне адміністративне приміщення, куди ввійшли клуб, бібліотека, сільська рада. Клуб розміщується на першому поверсі цього приміщення, він вміщає близько 150 глядачів.

На даний час художнім керівником цього закладу є місцева жителька Маротчак Галина Василівна, яка закінчила Калушське культосвітнє училище. Демонстрування фільмів на даний час в селі не проводиться з-за відсутності кіноустановки.

Електрифікація села Перехресне розпочата в 1961 році. На його території розташовано чотири трансформаторні підстанції.

Село не радіофіковане з-за відсутності радіо ліній. Відділення зв’язку в нашому селі немає. Жителів обслуговує Красноїлівське відділення зв’язку.

Система телефонного зв’язку на території нашого села представлено 25 абонентами. Телефонізовано школу, сільську раду, медичний пункт, клуб та 21 індивідуальних житлових будинках.

Філії ощадбанку на території села немає. Мешканці села отримують послуги у філії ощадбанку в селі Красоїлля.

У приватній власності жителів села є три гусеничні трактори, два вантажні автомобілі, чотири легкові автомобілі.

Торкаючись питання охорони здоров’я, то варто зазначити, що до п’ятдесятих років така система була відсутньою.

Хворі зверталися більше до знахарів та ворожбитів, лікувалися за рахунок збирання лікарських рослин.

Перший медичний пункт було відкрито в 1950 році в житловому будинку господаря Стефлюка Івана Михайловича. Медичним працівником на той час була жителька села Соколівка, Косовського району Коенко Тетяна Петрівна, а санітаркою – Стефлюк Ганна Олексіївна, місцева жителька.

На даний час в селі Перехресне діє фельдшерсько-акушерський пункт, яким завідує жителька села Замагора Никифорчин Валентина Богданівна, до неї працювала жителька села Довгопілля Бодоряк Галина Дмитрівна. Санітаркою тривалий час працювала Сливчук Марія Танасіївна тепер вона на пенсії, а працює на даний час її донька Корнелюк Галина Михайлівна.

До 1940 року на території села державних магазинів не було. Діяли приватні ларки і трафіка в євреїв Шайка і Менделя.

Магазин було відкрито в 1940 році. Цей магазин розміщувався в хаті сільського господаря Сливчука Танасія. Першим продавцем був Корнелюк Андрій Іванович.

На території села був збудований і зданий в експлуатацію промислово продовольчий магазин в 1989 році. Споруджено його за рахунок коштів Красноїлівського споживчого товариства, директором якого був житель села Красноїлля Слижу Василь Іванович. Обслуговували жителів села продавці – Юрчук Олена Григорівна та Косійчук Василина Олексіївна. В 2000 році цей магазин був виставлений на аукціон і проданий місцевій жительці Сливчук Марії Танасіївні під жилий будинок. На даний час в селі збудовано новий магазин на кошти місцевого жителя Юрчука Михайла Юрійовича, де обслуговує жителів села його дружина Юрчук Олена Григорівна.

Підприємства громадського харчування на території села відсутні.

На сьогоднішній день на території села перебуває в стадії будівництва комплексне адміністративне приміщення, де за проектною документацією повинні би розмішуватися такі установи: сільська рада, медичний пункт, пошта, ощадбанк. На даний час будівля зведена і накрита. Будівництво розпочато ще в 1988 році.

Окремо варто зупинитися на питанні духовного життя мешканців села.

Специфічні географічні умови зумовили його приналежність до кількох парафій, Красноїлівської та Довгопільської.

В селі Перехресному церкви і цвинтаря ніколи не було. Цвинтар запроваджено в 1992 році. Освячення місця провів священник Красноїлівської парафії отець Михайло Кіцелюк.

До 1992 року покійників хоронили в селах Довгопіллі або Красноїллі.

Завдяки національно-культурному відродженні, що почалося з проголошенням України незалежною державою, в селі шириться рух за спорудження церкви. Серед ініціаторів цього руху варто відзначити директора нашої школи Шкіряка Юрія Михайловича, а також жителів села – Василя Йосиповича Гріздака, Івана Михайловича Шкіряка, Івана Семеновича Сапріянчука.

В травні 1993 року закладено підвалини майбутнього храму. Будівництво велося народним методом за рахунок пожертвувань місцевих жителів. Частину коштів надала місцева влада.

Восени 1996 року будівництво церкви в основному закінчено. Церква освячена на ім’я Володимира Великого і належить до Української Православної церкви Київського Патріархату. В грудні 1995 року на кошти жителів села придбано дзвін, пізніше споруджено дзвіницю. Дзвін освячено в 1997 році взимку на релігійне свято Івана Хрестителя і дано йому ім’я “Іван”.

На даний час церковну громаду очолює місцевий житель села Іван Сапріянчук, скарбник – Василь Гріздак. Богуслужіння до 2002 року відправляв священник Довгопільської парафії отець Назарій Павлюк, наданий час богуслужіння відправляє отець Юрій Миронюк житель села Красноїлля.

Влітку на Володимира Великого та зимою на релігійне свято Івана Хрестителя в нашому селі храмові свята.

Резиденції священника в селі немає.

Село Перехресне 14 жовтня 1999 року відзначило 240-річний ювілей з часу першої письмової згадки про нього.

Сільським головою Перехресненської сільської ради з 22 липня 1994 року і по даний час працює місцевий житель Плитчук Василь Михайлович до нього працював на посаді сільського голови Рильчук Василь Іванович, секретарем сільської ради – Гріздак Олена Михайлівна, до неї працювали Близнюк Ганна Василівна та Гаврилюк Іван Іванович. Жителем села Красноїлля Бельмегою Михайлом Васильовичем здійснюється державний нагляд за використанням земельних ресурсів. Дільничим інспектором працює житель села Голів ст.л-нт. Близнюк Іван Іванович.

Станом на 2001 р. в селі нараховується 259 господарських дворів де проживає 586 чоловік. З них 278 осіб чоловічої статі, 308 жіночої статі.

В селі Перехресному 130 пенсіонерів, 12 інвалідів,14 перестарілих одиноких осіб, 23 багатодітні сім’ї, які мають на своєму утриманні троє і більше дітей, троє дітей – сиріт, 14 одиноких матерів, 10 студентів вузів, 5 військовослужбовців строкової служби.

Ув’язнених осіб, які б відбували покарання на території села немає.

Найстарішим жителем села Перехресне являється Гріздак Павло Семенович 1911 рік народження; ще працюють на власному господарстві Микитейчук Сава Андрійович 1918 рік народження, Димидюк Марія Іванівна 1913 р. н..

Петріянчук Марія Дмитрівна 1930 р. н., виховала 16 дітей.

Найбільш поширені прізвища в нашому селі – Шкіряки, Шекеряки, Юрчуки, Маротчаки, Гріздаки.

Жителі села для опалення приміщень в основному використовують дрова.

Перспективи газифікацій села немає.

Жителі села не мають відношення до жодної з політичних партій. Громадських організацій і товариств на території нашого села немає.

В приміщенні школи розміщуються кімната – музей народознавства “Берегиня”, де діти збирають різний матеріал.

На території села Перехресне проживають і працюють 15 осіб з вищою та 25 з середньою спеціальною освітою.

На Гуцульщині, мабуть, у найбільшій мірі збереглися давні культурні традиції в побуті та мистецтві, тут щодня виникає нова співанка, коломийка, колядка і так далі.

Відбуваються процеси, не відомі іншім регіонам України, багатьом країнам Європи, що вже втратили природні джерела фольклору і можуть лише його реконструювати.

На Гуцульщині і в тому числі в нашому селі не тільки побутує традиційний фольклор, але досить активно відбувається процес творення нових зразків народної поезії.

Дослідником нашої Гуцульщини, наших традицій і обрядів, фольклору був український вчений, етнограф, професор Володимир Шухевич.

Багато йому довелося обїздити, обходити своїми ногами наших гуцульських сіл і присілків, розпитати у людей, записати ті звичаї і обряди, які притаманні лише гуцулам.

До Шухевича і після нього багато вчених – дослідників писали про Гуцульщину, але найбільш об’єктивно, найбільш правдиво саме йому вдалося це зробити. Гуцульщину досліджували багато вчених, письменників, фольклористів, про це свідчить і співанка, в якій гуцули згадують з гордістю цих видатних людей:

Писав наш поет Федькович,

Писав і Шухевич,

Іван Франко, Крушельницькій

Та писав Хоткевич,

Та всі інші письменники

Писали та пишут

Та про нашу Гуцульщину писати ни лишу.

В нашому селі як і на Гуцульщині збереглися традиції проведення різних обрядів наприклад; “родини”, “хрестини”, які пов’язані з різними повір’ями примівками, при говірками. Наприклад раніше “коли жінка почується близько злогів, натягає мущинські холошні, аби не лишати по собі крови, якби злягла укрови або де инде а не у хаті. До перва, як зачне стинати її по череві, кличе чоловік бабу; баба гріє зараз горівку з овечим маслом і дає пити веремінній, аби ся не дуже карала – не дуже мучилась”.

(В. Шухевич, “Гуцульщина”, 3 часть, Львів 1902 р., Накладом Наукового Товариства ім. Шевченка, видання 2, Верховина 1999 р.)

Крім родин і хрестин збережені обряди “входин”, рідко “вечорниць”, обряд “весілля”.

Обряд весілля ділиться на обзорини, сватання, заручини, благословення, проща, запросини, зачинанє, заводини, повницю, дар, віріжінє, вінчання, весілля, пропій, світивки, сміїни, міни, колачини. На сьогоднішній день у нас в селі Перехресному весілля проводяться два дні, може поменшало весільних обрядів, але більшість збережено і введено вже щось нове наприклад: виголошення тостів, різних поздоровлень.

Троїста музика на весіллі сьогодні ще зберігається, але тільки для зустрічі гостей. Танцюють люди під сучасну музику. З давніх інструментів збереглися такі : скрипка, цимбали, флояра, денцівка, сопілка, трембіта, дутка, бубон.

У нас у селі колись жив видатний співець музики сільський музикант – скрипаль Ткачук Василь (Проценько), який грав на скрипці, багато в нього навчилося музикантів Косійчук Іван, Шекеряк Юрій, і зараз завдяки йому звучать ті його мелодії у виконанні молодих музикантів, місцеві жителі називають ці мелодії старовіцькими.

Ще був видатний музикант який практично грав на усіх інструментах це Грималюк Василь (Могар), люди говорять що він мав нечисту силу, і він міг заграти любу мелодію, говорять, що бачили як його скрипка сама грала це завдяки нечистій силі. В нашій школі працював його учень Семенюк Іван Іванович житель села Замагора, він також непоганий віртуоз, бо є наслідки його праці, з під його руки є вже в нас в селі п’ять молодих скрипалів це Дідушко Микола, Корнелюк Микола, Гріздак Петро, Іванчук Дмитро, Іванчук Марія. Іванчук Дмитро і Іванчук Марія весілля не грають, а перші три грають.

На весіллях збережені і гуцульський танець “Гуцулка”, “Кругляк” і давні гуцульські співанки:

Сидит поті на вороті,

Ківе, ківе фостом,

Прийди, прийди, Василечку,

Калиновим мостом.

Мої мости калинові,

Хати на помості,

                           Прийшов, прийшов Василечко

Ба й до мене в гості,

Шо би тобі, шо би тобі

За цес поклін дати?

На хусточку шовковеньку

Личко утирати.

На Гуцульщині і в нас в селі збережено і такий обряд як похорони.

Коли людина померає кладуть його на лаву коло столового вікна, убирають у білий одяг, миють руки і ноги теплою водою, а старшого чоловіка бриють. Перед смертю чоловік передає все ґаздівство жінці і дітям, якщо жінка померла старшому сину, якщо є багато дітей тато ділить кожному по клаптику землі і лісу, і наказує хто з дітей залишиться газдувати після його смерті.

Коло умераючого не можна плакати, бо через плач не може він скоро спочити, багато мучиться, коло нього треба все на знак прощі говорити Отченаші.

Умираючому світятьб свічку з сукану з воску, це для того щоб по смерті душа його не сиділа у потемку, бо, як ми живі любимо світло, так любить світло і душа; рівночасно відкривають двері і вікна, аби ангели мали куди прийти по душу.

Після смерті гасять свічку і через дві години одягають тіло, як старша людина то одягають у гуцульський одяг, якщо середня то як заповів до смерті, якщо не заміжні то вбирають деревце і шиють вінок на голову.

Домашні вбирають тіло, а один з них іде до дзвонаря щоб дзвонив подуші, щоб душа не блукала по світу. Потім йдеться за трембітниками, потім за столярем щоб робив деревище, а від нього до паламара, щоб йшов копати яму.

За голосом трембіти сходиться родина і сусіди. Колись ще любили проводити підчас попосиджіння різні ігри, з метою щоб легше проходив час родині.

Грали в такі ігри, як “заєць”, “стільчик”, “вуглик” і інші. Тепер ігри не проводяться, люди сходяться більше згадують про померлого і моляться біля тіла. В останню ніч перед похованням приходить дяк читає Псалтир за душу покійного. На слідуючий день приходить священник з дяком і роблять опровід тіла, потім несуть у церкву де читається служба і після вже несуть на цвинтар, і хоронять після того як усі попрощались. Коли погребли тіло отець запечатує гріб.

По смерті в тиждень несеться на службу миски з різним добром, отець все те освячує, в дев’ять діб і в сорок справляють по померлому обід.

У провідну неділю у нас в селі обходять опроводи з священником, коли священник відправить молебиль, роздаровують люди за простибіх бідним, а якщо нема бідних то між собою.

Крім родин, весільних і поховальних обрядів у нашому селі відзначаються обряди різних релігійних свят. Наприклад “Різдвяні свята.”

На Різдво як вийде перша зірка на небо всі родини збираються вдома, закривають двері на ключ, вікна зашторюють і сідають до святої вечері перед вечерею і після неї говорять молитву, за вечерею довго не сидять, говорять що треба скоро повечеряти, щоб цілий рік вся робота скоро виконувалась.

На Штефаніє люди ідуть до церкви, де збираються біля церкви колядницькі партії. На це свято проходить служба а після колядники колядують священикові і пастві. Після коляди священник  благословить всі партії і вони розходяться по своїх присілках колядувати.

Ходять всі в гуцульському одязі по 10- 12 чоловік. Якщо десь був недавно мертвець колядують померлу коляду де славлять газду чи газдиню померлих. Де нема померлих колядують коляду за апостолів, коляду за Пречисту, коляду страсну, в залежності яку хоче хазяїн.

Старший з колядників називається  “береза” перед колядою має прозвучати дзвоник і тоді береза починає коляду, всі інші співають “ой дай Боже”. Після коляди всі частуються, танцюють, співають, разом з гостями. Між колядниками є музикант, плесанник, який знає багато плєсів і на одній нозі підскакуючи плєше (приспівує), а гості повинні кидати гроші, він приспівує до тих пір поки не кинеш гроші наприклад:

Ой цупа, цупа,

Тут гроший купа,

Я колядую

Бо гроші чую!  і т. д.

По гостині дякують столові і ще трохи танцюють “на колопні”, потім вибираються з хати, вибірця бере карбону з грішми у руки, що є знаком для колядників аби виходили з хати. На відході співають коляду, після виходять на вулицю і прощаються так:

А цему газді воли корови,

Бо ми вже йдемо будьте здорови.

Газда з газдинею вклоняються, дякують, благословляють ще на другий рік приходити.

Так колядники ходять від хати до хати всі різдвяні свята до релігійного свята Водохрестя.

На Водохрестя знову збираються всі біля церкви,дають священикові зароблені гроші, дають плату музикантові, що веселив всіх під час колядування. Священник всім дякує благословляє ще й на другий рік ходити й токма до віку. Колядники всі знову стають і колядують всій пастві.

Після служби йдуть на “розпляс”. Цей обряд проводиться по домовленості між колядниками і розплєсують у любого з колядників вдома. Сюди запрошуються вже і жінки колядників, родина і сусіди цього колядника в якого проводиться розпляс. На розплєсі даються покарання тим колядникам які щось не справились з своїми обов’язками під час коляди, наприклад: з’їсти цибулю, принести газді води, з’їсти солодкого печива з солоною водою.

Жителі нашого села зберігають традиції рукоділля: вишивають чарівні сорочки і кожушки, тчуть барвисті ліжники і килими, роблять оздоблені намистом і волочкою капелюхи – баршівки, шиють сардаки і капці з оригінальним орнаментальним оздобленням, а також роблять такі гарненькі постоли що ноги, взуті в них, самі просяться в іскрометний гуцульськиц танець.

Всі ці вироби вражають своєю довершеною художньою майстерністю. Підбір візерунків, кольорів відображає всю веселкову красу Гуцульщини.

Давні традиції розвинуті, урізноманітнені. Так, змінились композиційні мотиви вишивок на сорочках, кожухах, сардаках і капцях, візерунки килимів і ліжників. Орнаментальні оздоблення баршівок і гуцульських ременів. Майже кожна хата має умілих рукодільників, де передається майстерність від старших до молодших.

Талановита вишивальниця кожухів Юрчук Василина передала своє вміння дочкам; ткаля Демидюк Олена навчила ткати свою дочку Гавучак Олену Миколаївну і невістку Демидюк Василину Іванівну. Пронюк Параска Іванівна, Харінчук Василина Петрівна розмальовують гуцульські писанки. І цей перелік треба би ще довго продовжувати. Покійний житель села Освіцінський Степан навчив своєї майстерності Корнелюка Миколу Онуфрійовича, який розвинув композицію, розширив діапазон виробів, виготовляє не тільки сучасні баршівки нареченим, але відновив давні орнаменти капелюхів, займається ткацтвом поясків – попрушок, інших виробів. Його мистецькі твори експонувались на виставках в обласному центрі, в місті Львові, в Києві  в Національному Банку України. Зараз цей умілець, уродженець села Перехресне Корнелюк Микола носить звання народного майсра.

Щодо вишивки сорочок, то тут проявляється не тільки віртуозність, але і справжня любов до мистецтва. Славляться в селі такі вишивальниці, як Бодоряк Катерина Михайлівна, Тануляк Василина Іванівна, Аксюк Катерина Іванівна та ряд інших жінок. Вони володіють справжньою майстерністю вишивки хрестиком і низикою. Я змалечку любив спостерігати, як мати, бабуся вишивала сорочки, клала хрестик за хрестиком, або пласт, рядок, і дивувався, як народжувалась красота – сорочка до якогось народного свята. Низинкою вишивали жінки старші, це данина минулому. Раніше вишивали широкі узори на грудях, на шиї і рукавах. Після пришивали вишиті узорами полоски полотна до зшитої сорочки, залишалось тільки об строчити  краї.

Щодо кептарика, або говорячи гуцульським діалектом “кожух з поясом”, в селі є дві сім’ї , які вміють їх вишивати : Маротчак Марія Іванівна, Бельмега Катерина Михайлівна. Це нелегкий процес. Потрібно не тільки мати вміння шиття на шкірі, але тут поєднуються різні види рукоділля. Треба вміти виготовити “чирвачки”, це різнокольорові шнурочки, які нашиваються на шкіру, тому і називають “з поясом”; в залежності від того, скільки нашито шнурків, говорять на п’ять, чи на сім поясів, потім дошивають      “па цирки” , пуговиці та інші прираси.

Ліжники і килими тчуть біля десяти сімей Юрчук Олена Григорівна, Петріянчук Катерина Василівна, Пантелюк Ганна Михайлівна, Мокан Марія Олексіївна та інші.

Для ткацтва потрібно чимало проявити здібностей. Технологія непроста, але перш за все виготовляють верстат, який є результатом винахідливості і працелюбності. А скільки праці вкладено в підготовку і пряжі. Потрібно вовну промити, випрясти нитки на “основу” і “тканє”, виткати, а потім провести обробку у “валилі”. Це справжнє мистецтво людей, які займаються ліжникарством.

Можна б чимало говорити про виготовлення в нашому селі виробів, які своєю красою, майстерністю зачаровують настільки, що затрудняється людина відірватись поглядом від цих прекрасних витворів людських рук, це і писанки, і сардаки, і капці, і ремені, які останнім часом почали виготовляти в кооперативах, що виник у селі, де працюють умільці : Недоходюк Іван, Сливчук Михайло, послідовники старого покійного майстра Харінчука Петра. З давніх-давен у карпатському краї розвивається багате неповторне мистецтво. Золотими руками майстрів створені сповнені оптимізму, яскраві, глибоко хвилюючі твори різьбярства, ткацтва, гончарства, вишивання, мосяжництва, художня цінність яких дивувала і дивує людей всюди по світі.

Народні умільці села Перехресне своїх виробів не виставляли в містах нашої країни і за рубежем крім уродженця Корнелюка Миколи який проживає в місті Косові. Можливо вироби наших майстрів уступають рівню професійної майстерності тим унікальним творам які представляють декоративно – прикладне мистецтво Прикарпаття в музеях і на виставках.

Не можна не згадати наших сільських будівельників, Шкіряка Івана Михайловича, Самовіндяка Михайла Івановича , Федорчака Олексія Олексійовича, Шкіряка Дмитра Михайловича, Шкіряка Михайла Дмитровича. Багато будівель звели вони в селі і за його межами.

Завдяки національному відродженню Української держави стало можливим відвідання рідних місць колишніми вихідцями з села, що в час воєнного лихоліття опинилися за межами своєї землі і тривалий час проживали за кордоном.

В 1940 році, Шкіряка Івана Семеновича призвали в ряди Радянської армії, а через півтора року розпочалася війна. Воюючи на фронті як і багато інших бійців, потрапив в оточення і в полон. Був в Німеччині, США, а з 50-х років живе у Франції, у Фравміно-Мерлебах, це за кілька десятків метрів від кордону з Німеччиною. Часто говорить що ходить за грибами у ліс саме в сусідню державу. Тут створив сім’ю. Разом з дружиною виростили чотирьох дітей: трьох синів і дочку. Нажаль, один син загинув в автомобільній катастрофі.

Сьогодні Іван Шкіряк на пенсії , він всі 62 роки не мав зв’язку з своєю родиною бо листи не доходили. Іван Семенович не знав, що Перехресне належить уже до Верховинського району. Як і не знав, що немає Жаб’є, а є Верховина. Лист написав вже за незалежної України, але з дому не виселав, запросив друзів які їхали в Польщу, щоб вони вкинули його там, бо Польща все ж таки ближче до України. Лист з Божої ласки дійшов до нашого села, спочатку листоноша віддала однофамільцеві Дмитра, той відкрив і босий прибіг, приніс цього листа родині покійного брата. Цього року Іван з сином Паскуалем приїхав все-таки на рідну землю, 62 роки він не був дома, не бачив своєї родини. Колись він непогано грав на скрипці, і коли взяв інструмент у руки то зміг відтворити ті мелодії, це всіх радісно здивувало. Іван не забув рідної мови, зберіг мову  з гуцульським діалектом.

Через 50 років село відвідали Петро Демидюк з Англії та Петро Пониполяк з Бельгії, тепер уже він покійний.

Подальша перспектива розвитку села Прехресне пов'язується з втіленням в життя всіх норм і положень Закону України “Про статус гірських населених пунктів в Україні”, розвитком сільського зеленого туризму, наданням можливості місцевим жителям вирощувати і збирати лікарські рослини, маючи при цьому гарантії щодо оплати за здану сировину.

На останок хочеться висловитися словами пісні – коломийки:

Нема краю файнішого.

Від нашого літом,

Коли гори приберуться

Травою і цвітом

Перехресне зеленіє

Садами, лісами.

А люди тут веселенькі

Багаті піснями.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 544 особи, з яких 251 чоловік та 293 жінки.[1]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 518 осіб.[2] 100 % населення вказало своєю рідною мовою українську мову.[3]