Пирятин (Львівський район)

У лісі на північ від Пирятину до Другої Світової війни була розташована лісничівка - одноповерхова будівлю разом із стайнями, стодолами та господарством, де постійно жив лісничий, що управляв лісом. За спогадами місцевих мешканців, за винятком останнього лісничого, усі попередні були поляками. Власник господарства жив у Варшаві та мав схожі двори також в інших селах Равського повіту, зокрема на Липнику та Добросині.

Розташована на перехресті лісових доріг, лісничівка відігравала досить важливу роль. Одна з доріг вела на захід до Кам’янки Нової, інша – на схід, через присілки Яцуни і Стадницькі в напрямку Любелі, дорога обабіч лісничівки через ліс і болота вела прямо на північ — на Вільки.

Із західної сторони лісничівки була розташована гаївка, що була відома своїми садами і городиною. Щоб збирати ягоди у Пирятинському лісі, потрібно було придбати квиток у гаєвого.

Розбудова панского маєтку, в результаті якої до нього було проведено світло, з'явилися другий поверх будинку а також сучасний паровий млин, відбулася у 1936 році. Парову машину, якою за гроші могли користуватися всі бажаючі, із Польщи притянули 24 пари коней. Млин діяв до 1942 року. Окрім млину тут були також тартак та сушарка, хотіли будувати і фабрику тканин, проте не склалося: у 1939 році, як прийшли перші совіти, властителя вивезли до Сибіру. Пізніше тут був ще один лісничий, але вже не поляк, житель сусідніх сіл.[3]

Пирятин сьогодні відомий усім завдяки подіям 19 серпня 1944 року. У цей день, що припав на свято Преображення Господнього, відбувся бій між загонами УПА і трьома тисячами солдатів НКВС. Напередодні чекісти дізналися про розташування на лісничівці під Пирятином відділів УПА і отримали наказ їх знищити.

На той час на лісничівці перебували наступні формування:

• Кущ "Самооборони" із 40 вояків, яким командували Іван Станчук — "Гонта" та Микола Зелений — "Мамай".
• Загін окружного провідника (псевдо "Гай"), що був відділом особливого призначення та відносився до ВО "Буг". Його чисельність становила понад 100 вояків, які пройшли військовий та ідеологічний вишкіл.
• Невелика частина з командування ВО "Буг", що налічувала 32 вояки та командири.
• Сотня "Тихоліса" з куреня Дмитра Пелипа — "Ема" ("Євшана"), який очолив сотню ‘‘Галайди” після загибелі її командира Тараса Онишкевича у березні 1944 р. Сотня нараховувала 179 осіб та мала досить добре озброєння і була добре вишколена.
• Бойова сотня "Марного", що також входила в курінь "Ема". Самого курінного в Пирятині тоді не було, він з сотнею був на відпочинку біля села Камінна Гора. Чисельність підрозділу становила 186 вояків.
• Сотня "Перемоги", яка здебільшого формувалась з місцевого населення. Втім, минуло лише 10 днів з моменту запису хлопців у відділ, тому участі в бою вони брати не могли, адже були недостатньо навчені і без зброї.
• Сотня "Сіроманців" під керівництвом Дмитра Карпенка ("Яструба"), що нараховувала майже 216 чоловік, прибула до Пирятина у ніч з 18 на 19 серпня. Колишній офіцер Радянської армії Карпенко згодом став героєм українського національного руху опору, подолавши шлях від рядового стрільця до командира куреня УПА.
• Підстаршинська школа, а також нечисленна теренова боївка, яка змогла забезпечити детальну розвідку.
• Начальником штабу був Іван Матвіїв ("Джулик"). Загальна кількість учасників всіх формувань, які брали участь в Пирятинському бою становила від 700 до 800 осіб[4].

За спогадами учасників тих подій, день 19 серпня виявився спекотним. Мешканці сіл пішли до церкви. В той час енкаведисти та прикордонні війська почали йти в сторону Пирятина, маючи намір знищити підстаршинську школу та взяти в кільце весь Пирятинський ліс з прилеглими селами, таким чином блокуючи відхід повстанців. Чисельність ворожого війська була в чотири рази більшою від повстанського, але карателі не знали, що упівцям вже відомий їхній намір, тож були налаштовані на мінімальний спротив. По дорозі енкаведисти зайшли в село, взяли жіночий одяг та під виглядом збиральниць ягід почали наближатись до рогатки. Повстанці завдали з лісу удару першими. Супротивник був змушений відступити або спробувати перечекати небезпеку в болотах. Завдяки таким діям партизанського війська, останнє отримало контроль над дорогою з Вільок, якою бійці НКВС планували дістатися на лісничівку.

Друга група ворожого війська підійшла до лісничівки з боку села та відкрила стрільбу по лісі. Партизани завдали удару у відповідь — зав'язався бій, що тривав майже до самого вечора. Повстанці здобули блискучу перемогу, а супротивника поніс значні втрати (280 солдатів), незважаючи на перевагу в людських резервах та оснащенні зброєю.

Зі сторони упівців загинуло 18 вояків. Усі вони поховані у спільній могилі в Пирятинському лісі. На даний час невідомо, де саме знаходиться поховання, адже ніхто не насипав могили і не ставив хреста тому, що енкаведисти часто оскверняли тіла загиблих. За спогадами очевидців, військовий капелан відслужив коротеньку відправу, тіла накрили синьо-жовтим прапором і поховали. Вже мабуть ніхто і ніколи не довідається, де саме могила славних синів українського народу, адже істотної зміни зазнав ландшафт і навіть учасники того бою згодом були не в змозі пригадати точне місце поховання своїх бойових побратимів. В пам’яті народу збереглося ім’я лише одного загиблого повстанця — Івана Допіри ("Горошок").

Наступного дня село було спалене військовими НКВС дотла, а ще через чотири дня були розстріляні 70 чоловіків-заручників.

Після Пирятинського бою повстанці покинули територію лісничівки. Відділ ‘‘Сіроманців’’ нічним маршем вирушив до села Зіболки, провідник ‘‘Гай’’ із своїм загоном вирушив у Магерівські ліси, сотні ‘‘Марного’’ та ‘‘Тихоліса’’ приєдналися до свого куреня ‘‘Ема’’ та попрямували до Зубейок. Кущ ‘‘Самооборони’’ припинив своє існування як самостійна одиниця. Відділ ‘‘Перемоги’’ був ще не сформований і відповідно розформувався. Разом з повстанцями територію лісничівки покинули також лікарі, які супроводжували поранених. Курсанти підстаршинської школи з Пирятина відійшли в Карівські ліси.

На наступний день – в неділю, 20 серпня, з боку Погариська, йшла друга тура енкаведистів. В помсту за програний бій вони мали за мету спалити Пирятин. Люди якраз поверталися з церкви, коли ворог почав палити село зі сторони присілка Гелетії. Як наслідок, окрім власно Пирятина, було спалено і навколишні села – Сподини, Барани, Яцуни, Стадницькі, Кочани, а також вищезгадану лісничівку та гаївку.

В Народному Домі села Пирятин, на стенді подано таких як повністю знищених 68 домівок, втім дослідник Іван Губка у праці ‘‘Пирятин : перемога і трагедія’’ подає число 76 господарств. За свідченнями очевидців, були випадки, коли енкаведисти змушували господарів палити свої господарства. Тоді так само і вбивали місцеве населення, і грабували господарства. Залишились неспаленими чотири двори. Дві хати випадково не побачили, що не горять, ще в одній був на столі покійник, а господар ще одної повіз пораненого командира червоноармійців до лікарів. Таким чином вони залишились. Всі, хто залишились без нічого, – хати, господарських будівель, їжі, одягу, переважно пороз’їжджалися по родичах, перезимували там, а навесні починали відбудову втрачених господарств.

В четвер, після Спаса, 24 серпня відбулася нова масова облава. Стріляли всіх — когось прямо вдома, декого брали до лісу і розстрілювали там. Хто спробував втікати, то як наздоганяли, розстрілювали на місці. Тіла загиблих родичі вивозили з лісу та хоронили на цвинтарі. Багато  чоловіків забрали до армії. Тоді в Кам’янці, Пирятині і сусідніх хуторах було вбито понад 60 осіб[5].

Навіть після подій в Пирятині, в довколишніх лісах продовжували перебувати упівці, які проживали у криївках. За спогадами Шкоропад Варвари, наприкінці 1940 – х років, група дівчат пішли до лісу в район села Стадницькі збирати брусниці. Небо затягнуло хмарами і збиральниці поспішили додому. Раптом перед ними, ніби з-під землі, з’явився  хлопець. Як з’ясувалось, це був повстанець, який вийшов з криївки, щоб перевірити чи падає дощ. Упівець розпитав дівчат яка ситуація на селі та сказав, що через те, що його побачили вони змушені переходити в інше місце. Вищенаведений факт виступає свідченням того, що в пирятинських та довколишніх лісах продовжувало існувати українське підпілля.