Повстання комунерос

Повстання Комуне́рос (ісп. Guerra de las Comunidades de Castilla) — повстання середньовічних самоврядних міст Кастилії проти королівського абсолютизму, на захист міських вольностей в 1520—1522 рр. Повсталі міста (Толедо, Сеговія, Мурсія, Авіла, Бургос, Мадрид та інші) об'єдналися в липні 1520 р. у «Святу хунту» (ісп. La Santa Junta de las Comunidades); до неї приєдналася значна частина дворянства, а також частина середнього і нижчого духівництва. Повсталі наполягали на тому, щоб Карл V (що став імператором «Священної Римської імперії»), також відомий як Карл I Іспанський, усунув іноземців від управління, регулярно скликав кортесів, розширив міські самоврядності, заборонив вивезення золотої монети за кордон тощо. Широкий розмах руху, що набрав з 1521 р. антидворянського характеру, спонукав дворянство перейти на бік короля. У битві при Вільяларі (23 квітня 1521 р.) сили Комунерос, яких очолював Хуан Падилья, були розгромлені, сам він та інші вожді Хунти взяті в полон і страчені. У 1522 р. опір повсталих було остаточно зломлено. Урядові репресії продовжувалися до 1526 року.

Хуан Лопес де Падилья

Битва при Вільяларі
Робота 19-го сторіччя, що зображує битву

На початку квітня 1521 роялістські армії рушили на з'єднання, щоб поставити під загрозу Торрелобатон. Констебль Кастилії повів свої війська (включаючи солдатів нещодавно переведених із захисту Наварри) на південний захід від Бургоса на зустріч із адміральськими силами поблизу Тордесільяса.[1] Тим часом комунероси підсились у Торрелобатоні, який був набагато менш захищеним ніж того хотілось би комунеросам. Їхні сили страждали від дезертирства, а роялістська артилерія зробила б Торрелобатонський замок уразливим. На початку квітня Хуан Лопес де Падилья розглядав можливість відступу до Торо задля пошуку підкріплень, але вагався. Він відкладав своє рішення до ранніх годин 23 квітня, відчутно втративши час і давши роялістам об'єднати їхні сили біля Пеньяфлора[2][3].

Об'єднана армія роялістів переслідувала комунерос. Роялісти знову мали значну перевагу в кінноті, їхня армія налічувала 6000 піхоти і 2400 кінноти супроти 7 тисяч піхоти і 400 вершників Падильї. Рясні дощі сповільнювали піхоту Падильї сильніше ніж кінноту роялістів і робили примітивну вогнепальну зброю повстанців, 1000 аркебуз, майже непридатною.[2] Падилья сподівався дістатись порівняно безпечного Торо і висот Вега-де-Вальдетронко, але його піхота була занадто повільна. Він дав бій кінноті роялістів у містечку Вільялар. Наскоки кінноти розпорошили ряди повстанців і битва перетворилась на різанину. Втрати повстанців оцінюють у 500—1000 вбитих і багато дезертирів.[3]

Три найважливіші очільники повстанців потрапили в полон: Хуан Лопес де Падилья, Хуан Браво і Франсіско Мальдонадо. Їм було відрубано голови наступного ранку у присутності значної кількості дворян-роялістів.[4]

Завершення війни

Після битви при Вільяларі, міста північної Кастилії здались королівським військам і на початку травня уже були вірні королю. Залишались лише Мадрид і Толедо.[5]

Супротив Толедо
Марія Пачеко отримує звістку про смерть свого чоловіка у Вільяларі. Рисунок 19-го сторіччя.

Перші звістки з Вільялару надійшли до Толедо 26 квітня, але на них здебільшого не зважали. Масштаб поразки став очевидним за кілька днів по тому, як перші вцілілі почали прибувати до міста і підтвердили факт того, що всі три лідери страчені. В Толедо оголосили жалобу за Хуаном де Падільєю[6].

Після смерті Падільї, єпископ Акуна втратив популярність на користь Марії Пачеко, вдові Падільї[7]. Люди почали пропонувати перемовини із роялістами, намагаючись уникнути дальших страждань у місті. Ситуація здавалась навіть гіршою після здачі Мадрида 11 травня[5]. Падіння Толедо було лише питанням часу[5].

Однак, один промінчик надії все ще світив повсталим. Кастилья відвела частину своїх військ із загарбаної Наварри для боротьби з комунерос і король Франції скористався нагодою, щоб вдертись за допомогою наварців. Армія роялістів була змушена відправитись в Наварру замість облоги Толедо. Акуна покинув Толедо, щоб дістатись Наварри, але його впізнали і зловили. Немає одностайної думки щодо того чи намагався він приєднатись до французів і продовжити битись, чи просто тікав[8].

Марія Пачеко взяла під контроль місто і залишки армії повстанців, мешкаючи в Алькасарі, збираючи податки і підсилюючи захист. Вона попрохала свого дядька, маркіза Вільєни, вести перемовини із королівською радою, сподіваючись, що він зможе отримати кращі умови. Маркіз, зрештою, облишив цю справу і Марія Пачеко особисто взялась за перемовини із супротивником. Її вимоги були дещо подразливими хоча й незначними, наприклад, гарантувати власність і репутацію її дітей[9].

Все ж, занепокоєний діями французів, королівський уряд погодився. За підтримки всіх сторін, здача Толедо відбулась 25 жовтня 1521 року. Отже, станом на 31 жовтня, комунерос покинули Толедський Алькасар і для керування містом було призначено нових чиновників. Угода гарантувала волю і збереження власності усім комунерос[9].

Збурення в лютому 1522

Новий адміністратор Толедо відновив порядок і повернув місто під керівництво короля. Однак, він також спровокував колишніх комунерос[10]. Марія Пачеко залишались у місті й відмовлялась передати приховану зброю, допоки Карл V особисто не підпише досягнуті домовленості. Ця нестійка рівновага добігла свого кінця 3 лютого 1522 року, коли щедрі умови здачі було скасовано. Королівські солдати заповнили місто і адміністратор наказав стратити Пачеко.[10] Бунти сколихнули місто. Інцидент тимчасово було залагоджено завдяки втручанню Марії де Мендоза, сестри Марії Пачеко. Було даровано новий мирний договір і хоча колишні комунерос зазнали поразки, Марія Пачеко скористалась сум'яттям і втекла до Португалії, видавши себе за фермерку.[11]

Помилування 1522

Карл V повернувся до Іспанії 16 липня 1522 року.[12] Репресії і помста стосовно колишніх комунерос траплялись, але лиш епізодично. Бентежно велика кількість важливих осіб підтримувала комунерос або, щонайменше, підозріло повільно не поспішали із оголошенням лояльності королю, і Карл подумав, що буде немудро занадто тиснути.[13]

У Вальядоліді, Карл оголосив загальне помилування 1 листопада.[14] Помилування стосувалось всіх залучених, за винятком 293 комунерос, незначна кількість, зважаючи на велику чисельність повсталих. І Пачеко, і єпископ Акуна були у цьому числі. Додаткові помилування відбулись пізніше, після тиску з боку кортесів; станом на 1527, переслідування повністю завершились. З 293 комунерос 23 було страчено, 20 померло у в'язницях, 50 купили амністію і 100 було помилувано пізніше. Доля інших невідома.[13]

Наслідки

Марія Пачеко успішно втекла до Португалії, де вона прожила у вигнанні останні десять років свого життя. Єпископа Акуну, якого схопили в Наваррі, було позбавлено його церковного звання і страчено після того, як він вбив охоронця при спробі втечі[15]. Педро Хірон отримав помилування за умови, що він вирушить у вигнання до Орана в північній Африці, де він служив як командир проти маврів.[16] Королеву Хуану замкнув у Тордесільясі її син. Вона залишась там тридцять п'ять років, на все своє подальше життя[17].

Імператор Карл V правив однією з найбільших і найрозлогіших імперій в історії Європи. Через це під час свого правління він майже постійно воював, б'ючись із Францією, Англією, Папською державою, Османами, ацтеками, інками і протестантами Шмалькальденського союзу. Іспанія комплектувала значну кількість Габсбурзьких армій і фінансових ресурсів у цей період. Карл призначав кастильців на високі державні позиції як в Кастилії, так і в цілій імперії, і взагалі залишив адміністрування Кастилії в кастильських руках[18]. З цієї точки зору, повстання можна вважати успішним[18].

Примітки
  1. Pérez 2001, p. 110.
  2. Seaver 1928, p. 324—325.
  3. Pérez 1970, p. 313—314.
  4. Pérez 2001, p. 111.
  5. Seaver 1928, p. 339.
  6. Pérez 2001, p. 123.
  7. Pérez 2001, p. 128.
  8. Seaver 1928, p. 336.
  9. Seaver 1928, p. 346–347.
  10. Pérez 2001, p. 131.
  11. Seaver 1928, p. 348.
  12. Seaver 1928, p. 350.
  13. Haliczer 1981, p. 212.
  14. Pérez 2001, p. 136.
  15. Seaver 1928, ст. 357.
  16. Seaver 1928, ст. 354.
  17. Seaver 1928, ст. 359.
  18. Lynch 1964, ст. 46.

Джерела
  • Haliczer, Stephen (1981). The Comuneros of Castile: The Forging of a Revolution, 1475–1521. Madison, Wisconsin: University of Wisconsin Press. ISBN 0-299-08500-7.
  • Seaver, Henry Latimer (1966) [1928]. The Great Revolt in Castile: A Study of the Comunero Movement of 1520–1521. New York: Octagon Books.
  • Lynch, John (1964). Spain under the Habsburgs. (том. 1). New York: Oxford University Press.
  • Pérez, Joseph (1998) [1970]. La révolution des "Comunidades" de Castille, 1520–1521 (фр). Bordeaux: Institut d'études ibériques et ibéro-américaines de l'Université de Bordeaux. ISBN 84-323-0285-6.
  • Pérez, Joseph (2001). Los Comuneros (ісп). Madrid: La Esfera de los Libros, S.L. ISBN 84-9734-003-5.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.