Повітруля

Повітруля – національний український міфологічний позитивний персонаж жіночої статі.

Лялька-мотанка Повітруля

Асоціюється із стихією вітру (дочка гірських вітрів[1]) – легка, здатна пересуватись у повітрі, не торкаючись землі, часто змальовують з крилами та вбраною в квіти з голови до п'ят. Хоча здебільшого описується як рудоволоса[джерело?] красуня, вміє змінювати зовнішність з молодої на стару і навпаки. Залюбки допомагає закоханим у любовних справах. Походить з Карпатського регіону. Вважається, що якщо комусь дев'ять ночей поспіль сниться кохана, то на десятий в її образі спускається з полонини повітруля. У чабанів, які ні в чому не відмовляють свої коханкам-повітрулям, вівці завжди цілі...

Повітруль можна віднести до демонологічних персонажів так званої «нижчої міфології» (як і русалок, мавок), яка відзначається стабільністю і збереглася майже в незмінному вигляді дотепер, бо зазнала меншого впливу християнства, ніж «вища» (віра в головних богів). [2]

Легенди та повір'я

Улітку юнак-вівчар повертавсь опівночі до себе в колибу. На озері він зненацька побачив повнісінько дівчат незвичайної краси. Одна з них особливо його приголомшила. Наступного разу, за порадою старого вівчара, він заховався на тому ж місці в мох і украв крила своєї коханої. Повітрулі не змогли його здогнати, а кохана прийшла до його колиби. Він одружився з нею. Народився хлопчик. Одного разу чоловіка не було, і повітруля вкрала свої крила, хоча старий вівчар радив їх спалити на вогнищі. Вона й відлетіла до своїх подруг — вітряних жінок не зміниш. Вони, як вовки, все в ліс, у шкоду тобто, дивляться. Дуже тужив за нею вівчар, не знаходив собі місця. Нарешті він залишив побратимів-вівчарів і пішов у ліси шукати дружину. І знайшов у печері, з сином. «Іди звідси по-доброму, — говорила та, — а то прилетять мої сестри з нашою матір’ю і розірвуть тебе на клапті». Але він спалив її крила, заборонив залітати в шкоду і привів до вівчарської колиби... [3]

Також відома схожа казка про «Вівчара та повітрулю»[недоступне посилання з липня 2019].

У художній літературі

В індивідуальній міфотворчості В. Пачовський змальовує повітруль, як один з різновидів русалок. За свідченням самого поета, - це “русалки повітряні з крилами, заховані повір’ям на Закарпатті” [4]. Але на відміну від традиційних русалок, що мають згубний вплив, вони наділені тільки позитивними рисами. Оскільки повітруля завдяки крилам має здатність рухатися в повітрі, то для ліричного героя поезії Пачовського “Червона рожа, біла лелія…” вона є втіленням духу рідної землі. У вірші “Моя Люсю, серце хворе” створюється антиномія русалка – повітруля, де русалка – це втілення жіночої принадливості, спокуси, що приносить розчарування, а повітруля – символ творчості, натхнення, одна з іпостасей Музи:

Повітруля злотокрила
З віч серпанок відслонила,
Я зирнув у личко їй –
Аж то ти, моя царівно,
Летом крил до мене рівна,
Моя Музо, світе мій![5]

Див. також

Примітки
  1. Повитруля - Словарь языческой мифологии славян
  2. «Міфологічні образи водної стихії в ліриці Василя Пачовського» - Балла Е.Ю., аспірант[недоступне посилання з липня 2019]
  3. Чому вівчарі піднімаються на полонини
  4. Пачовський В. Похід на Царгород // Дзвони. – 1934. – Ч.8-9 – ст.348.
  5. Пачовський В. Зібрані твори. – Філадельфія-Нью-Йорк-Торонто, 1984 – Т.1: Поезії. - ст. 470

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.