Вітер

Ві́тер — великомасштабний потік газів. На Землі вітер є потоком повітря, що рухається переважно в горизонтальному напрямку, на інших планетах він є потоком властивих цим планетам атмосферних газів іншого складу. Найсильніші вітри на планетах Сонячної системи спостерігаються на Нептуні та Сатурні. Сонячний вітер в космосі є потоком розріджених газів від зірки, такої як Сонце, а планетарний вітер є потоком газів, що відповідає за дегазацію планетарної атмосфери у космос. Вітри зазвичай класифікують за просторовим масштабом, швидкістю, типами сил, що їх спричиняють, місцями наявності та впливом на довкілля.

Дерева, що гнуться від вітру

Загальний опис

У метеорології вітри класифікують насамперед за їхньою силою, тривалістю та напрямком, звідки дме вітер. Так, короткі (кілька секунд) та сильні вітри називають поривами. Сильні вітри проміжної тривалості (близько 1 хвилини) називають шквалами. Назви триваліших вітрів варіюють залежно від сили, зокрема такими назвами є бриз, буря, шторм, ураган, тайфун. Тривалість вітру також дуже змінна: деякі грозові вітри можуть тривати кілька хвилин; бриз, який виникає внаслідок різниці нагріву водних поверхонь і суші, триває в одному напрямку пів доби; глобальні вітри, зумовлені сезонними коливаннями температури — мусони — тривають кілька місяців; глобальні вітри, спричинені різницею температури і, відповідно, тиску на тропіках і екваторі та силами Коріоліса, — пасати — дмуть постійно.

Вітри завжди впливали на людську цивілізацію, вони надихали на міфологічні розповіді, впливали на історичні події, розширяли діапазон торгівлі, культурного обміну та воєн, виробляли електроенергію, постачали енергію для різноманітних механізмів, впливали на відпочинок. Завдяки вітрильним суднам, що рухалися за допомогою вітру, вперше з'явилася змога перетинати океани. Повітряні кулі, що також рухалися за допомогою вітру, вперше зробили можливими повітряні подорожі, а сучасні літаки використовують вітер для збільшення підйомної сили та економії палива. Проте вітри можуть бути й небезпечними: наприклад, області градієнта вітру можуть призвести до втрати контролю над літаком, швидкі вітри та викликані ними хвилі на великих водоймах часто руйнують штучні споруди, вітри також здатні поширювати пожежі.

Вітри можуть впливати і на формування рельєфу, зумовлюючи формування специфічних еолових форм рельєфу, відкладення ґрунтотворних порід (наприклад, лесу), ерозію порід або ґрунтів. Вони також можуть переносити пил з пустель на великі відстані. Вітри розносять насіння рослин і допомагають руху літаючих тварин, що сприяє поширенню видів на нові території. Пов'язані з вітром погодні явища по-різному впливають на живу природу.

Причини

Загальні закономірності

Вітер спричиняє різниця у тиску між певними ділянками. Якщо існує ненульовий баричний градієнт, повітря рухається із прискоренням від зони високого тиску до зони низького тиску. На планеті, що обертається, до руху вітру додається ефект Коріоліса. Отож головними чинниками, що визначають циркуляцію атмосфери у глобальному масштабі, є різниця у нагріві повітря сонячним світлом між екваторіальними і полярними районами, що зумовлює різницю в температурі та, відповідно, густині повітря, а тому й різницю тиску, а також ефект Коріоліса. В результаті дії цих чинників рух повітря у середніх широтах понад планетарним приповерхневим шаром впритул наближається до геострофічного балансу та спрямований практично паралельно ізобарам[1].

Важливим чинником, що визначає рух повітря біля земної поверхні, є його тертя до поверхні, що затримує цей рух і змушує вітер більшою мірою повертати у напрямку зон низького тиску[2]. Крім того, локальні бар'єри та локальні градієнти температури поверхні здатні утворювати місцеві вітри. Різниця між реальним і геострофічним вітром називається агеострофічним вітром. Вона відповідає за утворення хаотичних вихрових процесів, таких як циклони і антициклони[3]. Тоді як напрямок приповерхневих вітрів у тропічних і полярних районах визначається переважно ефектами глобальної циркуляції атмосфери, у помірних широтах ці ефекти зазвичай слабші, і циклони та антициклони змінюють один одного та напрямок вітру кожні кілька днів.

Сонце як джерело вітру
Добові зміни вітру

Джерелом енергії вітру є Сонце. Оскільки атмосфера Землі вбирає сонячну радіацію нерівномірно через неоднорідності її поверхні та різний кут падіння сонячного проміння в різних широтах в різну пору року, повітря розширюється та підіймається догори, утворюючи потоки, нерівномірно. Там, де повітря нагрівається більше, ці потоки підіймаються вище та зосереджуються у зонах низького тиску, а холодніше повітря опускається нижче, створюючи зони високого тиску. Різниця атмосферного тиску змушує повітря пересуватися від зони високого тиску до зони низького тиску з пропорційною швидкістю. Загалом 1-2 % від загальної кількості сонячної енергії перетворюється на енергію вітру[4].

Глобальні ефекти вітроутворення
Мапа пасатів та західних вітрів помірного поясу
Циркуляційні процеси Землі, що призводять до вітроутворення.

У більшості районів Землі переважають вітри, що дмуть у певному напрямку. Біля полюсів зазвичай домінують східні вітри, у помірних широтах — західні, тоді як у тропіках знову домінують східні вітри. На межах між цими поясами — полярному фронті та субтропічному хребті — знаходяться зони затишку, де переважаючі вітри практично відсутні. У цих зонах рух повітря переважно вертикальний, через що виникають зони високої вологості (поблизу полярного фронту) або пустель (поблизу субтропічного хребта)[5].

Тропічні вітри

Пасатами називається приповерхнева частина комірки Гадлі — переважаючі приповерхневі вітри, що дмуть у тропічних районах Землі в західному напрямку, наближаючись до екватору[6], тобто північно-східні вітри у Північній півкулі та південно-східні — у Південній[7]. Постійний рух пасатів призводить до перемішування повітряних мас Землі, що може виявлятися у дуже великих масштабах: наприклад, пасати, що дмуть над Атлантичним океаном, здатні переносити пил з африканських пустель до Вест-Індії та деяких районів Північної Америки[8].

Мусони є переважаючими сезонними вітрами, що у тропічних районах тривають кілька місяців щороку. Термін виник на території Британської Індії та навколишніх країн як назва сезонних вітрів, що дмуть з Індійського океану та Аравійського моря на північний схід, приносячи до регіону значну кількість опадів[9]. Їх рух у напрямку до полюсів викликано утворенням районів низького тиску в результаті нагріву тропічних районів у літні місяці, тобто Азії, Африки та Північної Америки з травня по липень та Австралії в грудні[10][11].

Пасати та мусони є головними факторами, що призводять до утворення тропічних циклонів над океанами Землі[12].

Західні вітри помірного поясу
Мапа Гольфстриму, складена Бенджаміном Франкліном.

На помірних широтах, тобто між 35 і 65 градусами північної та південної широти, переважають західні вітри[13][14], приповерхнева частина комірки Феррела, точніше південно-західні вітри у Північній півкулі та північно-західні у Південній півкулі[7]. Ці вітри найсильніші взимку, коли тиск біля полюсів найнижчий, та найслабші влітку[15].

Разом із пасатами переважаючі західні вітри дозволяють вітрильним суднам перетинати океани. Також, через посилення цих вітрів біля західних узбереж океанів обох півкуль, вони призводять до утворення сильних океанських течій у цих районах[16][17][18], що переносять теплі тропічні води у напрямку до полюсів. Переважаючі західні вітри загалом сильніші у Південній півкулі, де менше суходолу, який затримує вітер, та особливо сильні у смузі «ревучих сорокових» (між 40 і 50 градусами південної широти)[19].

Східні вітри полярних районів

Східні вітри полярних районів, приповерхнева частина полярних комірок, це переважно сухі вітри, що дмуть від приполярних зон високого тиску до районів нижчого тиску уздовж полярного фронту. Ці вітри зазвичай слабші та менш регулярні, ніж західні вітри помірних широт[20]. Через малу кількість сонячного тепла, повітря у полярних районах охолоджується та опускається вниз, утворюючи райони високого тиску та виштовхуючи приполярне повітря у напрямку вищих широт[21]. Це повітря в результаті Коріолісової сили відхиляється на захід, утворюючи північно-східні вітри у Північній півкулі та південно-східні — у Південній.

Локальні ефекти вітроутворення
Найважливіші місцеві вітри на Землі

Локальні ефекти вітроутворення виникають у залежності від наявності локальних географічних об'єктів. Одним з таких ефектів є перепад температур між не дуже віддаленими ділянками, що може бути викликаний різними коефіцієнтами поглинання сонячного світла або різною теплоємністю поверхні. Останній ефект найсильніше виявляється між сушею та водною поверхнею та викликає бриз. Іншим важливим локальним чинником є наявність гір, що виступають як бар'єр на шляху вітрів.

Морський та континентальний бризи
A: морський бриз (виникає у денний час), B: континентальний бриз (виникає уночі).

Важливими ефектами утворення переважних вітрів у прибережних районах є морський та континентальний бризи. Море (або інша велика водойма) нагрівається повільніше за суходіл через більшу ефективну теплоємність води[22]. Тепліше (і тому — легше) повітря над суходолом підіймається вгору, утворюючи зону низького тиску. У результаті утворюється перепад тиску між сушею та морем, що зазвичай становить близько 0,002 атм. Внаслідок цього перепаду тиску прохолодніше повітря над морем рухається до суші, утворюючи прохолодний морський бриз на узбережжі. За відсутності сильніших вітрів, швидкість морського бризу пропорційна різниці температур. За наявності вітру із суші швидкістю понад 4 м/с, морський бриз зазвичай не утворюється.

Уночі, через меншу теплоємність, суша охолоджується швидше за море, і морський бриз припиняється. Коли ж температура суші спадає нижче за температуру поверхні водойми, то виникає зворотний перепад тиску, викликаючи (у випадку відсутності сильного вітру з моря) континентальний бриз, що дме із суші на море[23].

Вплив гір
Схематичне зображення підвітряних хвиль. Вітер, що дме у напрямку до гори, утворює перше коливання (A), яке повторюється після проходження гори (B). У найвищих точках утворюються лентикулярні (лінзоподібні) хмари.

Гори мають дуже різноманітний вплив на вітер, вони або викликають вітроутворення або ж виступають як бар'єр для його проходження. Над узгір'ями повітря прогрівається сильніше, ніж повітря на такій же висоті над низинами, що створює зони низького тиску над горами[24][25] та призводить до вітроутворення. Цей ефект часто призводить до утворення гірськодолинних вітрів — переважаючих вітрів у районах із пересіченою місцевістю. Збільшення тертя біля поверхні долин веде до відхилення вітру, що дме паралельно долині, від поверхні на висоти навколишніх гір, що призводить до утворення бар'єрної струмової течії. Бар'єрна струмова течія може перевищувати навколишній вітер за швидкістю на величину до 45 %[26]. Обминання гір може також змінювати напрямок вітру[27].

Перепади висоти гір істотно впливають на рух вітру. Так, якщо у гірському хребті, який долає вітер, є перевал, вітер проходить його із збільшенням швидкості в результаті ефекту Бернуллі. Навіть невеликі перепади висоти викликають перепади у швидкості вітру. В результаті значного градієнта швидкості рух повітря стає турбулентним та залишається таким на певній відстані навіть на рівнині за горою. Подібні ефекти важливі, наприклад, для літаків, що злітають або сідають на гірських аеродромах[27]. Швидкі холодні вітри, що дмуть крізь гірські проходи, отримали різноманітні місцеві назви. У Центральній Америці це папагайо поблизу озера Нікараґуа, панамський вітер на Панамському перешийку та теуано на перешийку Теуантепек. Подібні вітри у Європі відомі як бора, трамонтана і містраль.

Іншим ефектом, пов'язаним з проходженням вітру над горами, є підвітряні хвилі, стоячі хвилі руху повітря, що виникають позаду високої гори та часто призводять до утворення лентикулярних хмар. В результаті цього та інших ефектів проходження вітру через перешкоди, над пересіченою місцевістю виникають численні вертикальні течії та вихори. Крім того, на навітряних схилах гір випадають значні опади, зумовлені адіабатичним охолодженням повітря, що підіймається вгору, та конденсацією у ньому вологи. З підвітряного боку, навпаки, повітря стає сухим, що викликає утворення дощового сутінку. Унаслідок цього, у районах, де переважаючі вітри долають гори, з навітряного боку домінує вологий клімат, а з підвітряного — посушливий[28]. Вітри, що дмуть з гір до нижчих районів, називаються низхідними вітрами. Ці вітри теплі та сухі. Вони також мають численні місцеві назви. Так, низхідні вітри, що спускаються з Альп у Європі, відомі як фен, цей термін іноді поширюють і на інші райони. У Польщі та Словаччині низхідні вітри відомі як гальни (halny), в Аргентині — зонда, на острові Ява — коембанґ (koembang), у Новій Зеландії — «Норвест арк» (Nor'west arch)[29]. На Великих Рівнинах у США вони відомі як чинук, а в Каліфорнії — Санта-Ана і сандаунер. Швидкість низхідного вітру може перевищувати 45 м/с[30].

Короткочасні процеси вітроутворення
Тропічний циклон Катаріна над південною частиною Атлантичного океану

До формування вітрів призводять також і короткочасні процеси, що, на відміну від переважаючих вітрів, не є регулярними, а відбуваються хаотично, часто протягом певного сезону. Такими процесами є утворення циклонів, антициклонів та подібних до них явищ меншого масштабу, зокрема гроз.

Циклонами та антициклонами називають області низького та, відповідно, високого атмосферного тиску, зазвичай такі, що виникають на просторі розміром понад кілька кілометрів. На Землі вони утворюються над більшою частиною поверхні та характеризуються типовою для них циркуляційною структурою. Через вплив сил Коріоліса, у Північній півкулі рух повітря навколо циклону закручений проти годинникової стрілки, а навколо антициклону — за годинниковою стрілкою. У Південній півкулі напрямок руху зворотний. За наявності тертя об поверхню, з'являється компонента руху до центру або від центру, в результаті повітря рухається по спіралі до області низького або від області високого тиску.

Позатропічні циклони

Циклони, що формуються поза межами тропічного поясу, відомі як позатропічні. З двох типів великомасштабних циклонів, вони більші за розміром (класифікуються як синоптичні циклони), найбільш поширені та трапляються на більшій частині земної поверхні. Саме цей клас циклонів найбільшою мірою відповідальний за зміни погоди день у день, а їх передбачення є головною метою сучасних прогнозів погоди.

Згідно з класичною (норвезькою) моделлю Бергенської школи, позатропічні циклони формуються переважно поблизу полярного фронту у зонах особливо сильної висотної струмової течії та отримують енергію за рахунок значного температурного градієнта у цьому районі. У процесі формування циклону стаціонарний атмосферний фронт розривається на ділянки теплого та холодного фронтів, що рухаються, наближаючись один до одного із формуванням фронту оклюзії та закручуванням циклону. Подібна картина виникає і за пізнішою моделлю Шапіро-Кейзера, заснованій на спостереженні океанських циклонів, за винятком тривалого руху теплого фронту перпендикулярно до холодного без утворення фронту оклюзії.

Після формування, циклон зазвичай існує кілька днів. За цей час він встигає просунутися на відстань від кількох сотень до кількох тисяч кілометрів, викликаючи різкі зміни вітрів та опади у певних районах своєї структури.

Хоча великі позатропічні циклони зазвичай асоційовані з фронтами, менші за розміром циклони здатні утворюватися в межах порівняно однорідної повітряної маси. Типовим прикладом є циклони, що формуються у потоках полярного повітря на початку формування фронтального циклону. Ці невеликі циклони мають назву полярних та часто виникають над приполярними районами океанів. Інші невеликі циклони виникають на підвітряному боці гір під дією західних вітрів помірних широт[31].

Тропічні циклони
Схема тропічного циклону[32]

Циклони, що утворюються у тропічному поясі, дещо менші за позатропічні (вони класифікуються як мезоциклони) та мають інший механізм походження. Ці циклони живляться енергією, що отримується за рахунок підйому вгору теплого вологого повітря та можуть існувати винятково над теплими районами океанів, через що мають назву циклонів з теплим ядром (на відміну від позатропічних циклонів з холодним ядром). Тропічні циклони характеризуються дуже сильним вітром та значною кількістю опадів. Вони розвиваються та набирають силу над поверхнею води, але швидко втрачають її над суходолом, через що їхній руйнівний ефект зазвичай виявляється лише на узбережжі (до 40 км вглиб суші).

Для утворення тропічного циклону необхідна ділянка дуже теплої водної поверхні, нагрівання повітря над якою призводить до зниження атмосферного тиску щонайменше на 2,5 мм рт. ст. Вологе тепле повітря підіймається вгору, але через його адіабатичне охолодження значна кількість утримуваної вологи конденсується на великих висотах і випадає у вигляді дощу. Сухіше і таким чином щільніше повітря, що щойно звільнилося від вологи, опускається униз, формуючи зони вищого тиску навколо ядра циклону. Цей процес має позитивний зворотний зв'язок, унаслідок чого, поки циклон знаходиться над досить теплою водною поверхнею, що підтримує конвекцію, він продовжує посилюватися. Хоча найчастіше тропічні циклони утворюються в тропіках, інколи ознак тропічного циклону набувають циклони іншого типу на пізніх етапах існування, як це трапляється із субтропічними циклонами.

Антициклони

На відміну від циклонів, антициклони зазвичай більші за циклони і характеризуються невисокою метеорологічною активністю та слабкими вітрами. Найчастіше антициклони формуються в зонах холодного повітря позаду циклону, що проходить. Такі антициклони називають холодними, але із їх зростанням, до циклону опускається повітря з вищих шарів атмосфери (2-5 км), що призводить до збільшення температури і утворення теплого антициклону. Антициклони рухаються досить повільно, часто збираються у смузі антициклонів поблизу субтропічного хребта, хоча багато з них залишаються у зоні західних вітрів помірних широт. Такі антициклони зазвичай затримують вітри і тому мають назву блокуючих антициклонів[31].

Вимірювання
Пропелерний анемометр
Радарний профайлер вітру

Напрямок вітру в метеорології визначається як напрямок, з якого дме вітер[33]. Найпростішим приладом для встановлення напрямку вітру є флюгер[34]. Вітровказівники, встановлені в аеропортах, також здатні приблизно показувати швидкість вітру, залежно від якої змінюється нахил приладу[35].

Типовими приладами, безпосередньо призначеними для вимірювання швидкості вітру, є різноманітні анемометри, що використовують здатні до обертання чашечки або пропелери. Для вимірювання із більшою точністю, зокрема для наукових досліджень, використовують вимірювання швидкості звуку або вимірювання швидкості охолодження нагрітого дроту або мембрани під дією вітру[36]. Іншим поширеним типом анемометрів є трубка Піто, що вимірює різницю динамічного тиску між двома концентричними трубками під дією вітру та широко використовується в авіаційній техніці[37].

Швидкість вітру на метеорологічних станціях більшості країн світу зазвичай вимірюють на висоті 10 м та усереднюють за 10 хвилин. Виняток становлять США, де швидкість усереднюють за 1 хвилину[38], та Індія, де її усереднюють за 3 хвилини[39]. Період усереднення має важливе значення, оскільки, наприклад, швидкість постійного вітру, виміряна за 1 хвилину зазвичай на 14 % вище значення, виміряного за 10 хвилин[40]. Короткі періоди швидкого вітру досліджують окремо, а періоди, у які швидкість вітру перевищує усереднену за 10 хвилин швидкість щонайменш на 10 вузлів (5 м/с), називаються поривами. Шквалом називається подвоєння швидкості вітру, сильнішого за певний поріг, що триває хвилину або більше.

Для дослідження швидкості вітрів у багатьох точках використовують зонди, швидкість яких визначають за допомогою GPS, радіонавігації або слідкування за зондом за допомогою радару[41] або теодоліту[42]. Іншими методами є використання таких методів як содари, доплерівські лідари та радари, здатні вимірювати доплерівський зсув електромагнітного випромінювання, відбитого або розсіяного аерозольними частинками або навіть молекулами повітря. На додаток, радіометри і радари використовують повітря для вимірювання нерівності водної поверхні, що добре відображає приповерхневу швидкість вітру над океаном. За допомогою зйомки руху хмар з геостаціонарних супутників можна встановити швидкість вітру на більших висотах.

Швидкість вітру

Середні швидкості вітрів і їх зображення
Мапа вітрів України

Типовим засобом представлення даних щодо вітрів є атласи і мапи вітрів. Ці атласи зазвичай складаються для кліматологічних досліджень та можуть містити інформацію як щодо середньої швидкості, так і щодо відносної частоти вітрів кожної швидкості у регіоні. Зазвичай атлас містить середні за годину дані, виміряні на висоті 10 м та усереднені за десятки років.

Для окремих потреб використовуються й інші стандарти складення мап вітру. Так, для потреб вітроенергетики вимірювання проводять на висоті більшій за 10 м, зазвичай 30-100 м, та наводять дані у вигляді середньої питомої потужності вітрового потоку.

Максимальна швидкість вітру

Найбільша швидкість пориву вітру на Землі (на стандартній висоті 10 м) було зареєстровано автоматичною метеорологічною станцією на австралійському острові Барроу під час циклону Олівія 10 квітня 1996 року. Вона становила 113 м/с (408 км/год)[43]. Друге за величиною значення швидкості пориву вітру становить 103 м/с (371 км/год). Його було зареєстровано 12 квітня 1934 року в обсерваторії на горі Вашингтон у Нью-Гемпширі[44][45]. Над морем Співдружності дмуть найшвидші постійні вітри — 320 км/год. Швидкості можуть бути більшими під час таких явищ як смерч, але їх точне вимірювання дуже важке і надійних даних для них не існує. Для класифікації смерчів і торнадо за швидкістю вітру та руйнівною силою застосовують Шкалу Фудзіти. Рекорд для швидкості вітру на рівнинній місцевості був зафіксований 8 березня 1972 року на військово-повітряній базі США в Туле, Гренландія — 333 км/год.

Найбільшу швидкість пориву вітру в Україні було зареєстровано в грудні 1947 року в Кримських горах, на горі Ай-Петрі. Вона становила 50 м/с, або 180 км/год[45][46].

Градієнт швидкості вітру
Годографічний графік вектора швидкості вітру на різних висотах, що застосовується для визначення градієнта вітру.

Градієнтом вітру називають різницю у швидкості вітру на невеликому масштабі, найчастіше у напрямку, перпендикулярному його руху[47]. Градієнт вітру поділяють на вертикальну і горизонтальну компоненти, з яких горизонтальна має помітно відмінні від нуля значення уздовж атмосферних фронтів та біля узбережжя[48], а вертикальна — біля поверхні[49], хоча зони значного градієнта вітру різних напрямків також трапляються у високих шарах атмосфери уздовж висотних струмових течій[50]. Градієнт вітру є мікрометеорологічним явищем, що має значення лише на невеликих відстанях, проте він може бути пов'язаним з погодними явищами мезо- та синоптичної метеорології, такими як лінія шквалу або атмосферні фронти. Значні градієнти вітру часто спостерігаються біля зумовлених грозами мікропоривів[51], у районах сильних локальних приповерхневих вітрів — низькорівневих струменевих потоків, біля гір[52], будівель[53], вітрових турбін[54] і суден[55].

Градієнт вітру має значний вплив на приземлення та зліт літальних апаратів, з одного боку він може допомогти скоротити відстань розбігу літака, а з іншого ускладнює контроль над апаратом[56]. Градієнт вітру є причиною значної кількості аварій літальних апаратів[51].

Градієнт вітру також впливає на розповсюдження звукових хвиль у повітрі, що можуть відбиватися від атмосферних фронтів та досягати місць, яких інакше вони б не досягли, або навпаки[57]. Сильні градієнти вітру заважають розвитку тропічних циклонів[58], але збільшують тривалість окремих гріз[59]. Особлива форма градієнта вітру — термальний вітер — призводить до утворення висотних струмових течій[60].

Класифікація вітрів за силою

Через те, що вплив вітру на людину залежить від його швидкості, ця характеристика була в основі перших класифікацій вітру. Найбільш поширеною з таких класифікацій є Шкала сили вітру Бофорта, що надає емпіричний опис сили вітру залежно від умов моря, що спостерігаються. Спочатку шкала була 13-рівневою, але починаючи з 1940-х років її було розширено до 18 рівнів[61]. Для опису кожного рівня ця шкала в оригінальному вигляді використовувала терміни розмовної англійської мови, такі як breeze, gale, storm, hurricane[62], що були замінені також розмовними термінами інших мов, такими як «штиль», «шторм» і «ураган» українською. Так, за шкалою Бофорта, шторм відповідає швидкості вітру (усередненій за 10 хвилин та округленій до цілого числа вузлів) від 41 до 63 вузлів (20,8-32,7 м/с), при цьому цей діапазон поділяється на три підкатегорії за допомогою прикметників «сильний» та «жорстокий».

Термінологія тропічних циклонів не має універсальної загальноприйнятої шкали та варіює залежно від регіону. Загальною рисою є, однак, використання максимального постійного вітру, тобто усередненої швидкості вітру за певний проміжок часу, для класифікації вітру до певної категорії. Нижче наведено короткий звіт таких класифікацій, що використовуються різними регіональними спеціалізованими метеорологічними центрами та іншими центрами попередження про тропічні циклони:

Класифікація вітрів за силою
Загальна Тропічних циклонів
Шкала Бофорта[61] Швидкість у вузлах (середня за 10 хвилин, округлена до цілих) Загальна назва[63] Пн. Індійський океан
IMD 		Пд.-зх. Індійський океан
MF 		Австралія
BOM 		Пд.-зх. Тихий океан
FMS 		Пн.-зх. Тихий океан
JMA 		Пн.-зх. Тихий океан
JTWC 		Пн.-сх. Тихий і Пн. Атлантичний океани
NHC і CPHC
0 <1 Штиль Депресія Тропічне заворушення Тропічне пониження Тропічна депресія Тропічна депресія Тропічна депресія Тропічна депресія
1 1-3 Тихий
2 4-6 Легкий
3 7-10 Слабкий
4 11-16 Помірний
5 17-21 Свіжий
6 22-27 Сильний
7 28-29 Міцний Глибока депресія Тропічна депресія
30-33
8 34-40 Дуже міцний Циклонний шторм Помірний тропічний шторм Тропічний циклон (1) Тропічний циклон (1) Тропічний шторм Тропічний шторм Тропічний шторм
9 41-47 Шторм
10 48-55 Сильний шторм Жорстокий тропічний шторм Жорстокий тропічний шторм Тропічний циклон (2) Тропічний циклон (2) Жорстокий тропічний шторм
11 56-63 Жорстокий шторм
12 64-72 Ураган Дуже жорстокий циклонний шторм Тропічний циклон Жорстокий тропічний циклон (3) Жорстокий тропічний циклон (3) Тайфун Тайфун Ураган (1)
13 73-85 Ураган (2)
14 86-89 Жорстокий тропічний циклон (4) Жорстокий тропічний циклон (4) Сильний ураган (3)
15 90-99 Інтенсивний тропічний циклон
16 100-106 Сильний ураган (4)
17 107-114 Жорстокий тропічний циклон (5) Жорстокий тропічний циклон (5)
115-119 Дуже інтенсивний тропічний циклон Супертайфун
>120 Суперциклонний шторм Сильний ураган (5)
Зображення вітрів у станційній моделі

Для вказування вітрів на погодних мапах найчастіше використовується станційна модель, у якій напрямок та швидкість вітру позначаються у вигляді стрілок. Швидкість вітру в цій моделі позначається за допомогою «прапорців» на кінці стрілочки:

  • Кожні прямі пів-прапорця відповідають 5 вузлам (2,57 м/с).
  • Кожний повний прямий прапорець відповідає 10 вузлам (5,15 м/с).
  • Кожний трикутний прапорець позначає 50 вузлів (25,7 м/с)[64].

Напрямок, з якого дме вітер, визначається напрямком, який вказує стрілка. Таким чином, північно-східний вітер позначатиметься лінією, що простягається з центрального кола у північно-східному напрямку, а прапорці, що вказують швидкість, знаходитимуться на північно-східному кінці лінії[33]. Після зображення вітру на мапі часто проводиться аналіз ізотах (ізогіпс, що з'єднують точки рівної швидкості). Наприклад, ізотахи побудовані на висотах з тиском до 0,3 атм корисні для знаходження висотних струмових течій[65].

Значення в природі

Вітер активно впливає на кліматоутворення та викликає ряд геологічних процесів. Так, у районах з посушливим кліматом вітер є головною причиною ерозії[66], він здатний переносити великі кількості пилу та піску та відкладати їх у нових районах[67]. Переважаючі вітри, що дмуть над океанами, викликають океанські течії, що істотно впливають на клімат прилеглих районів. Також вітер є важливим фактором перенесення насіння, спор, пилку, відіграючи важливу роль у розповсюдженні рослин.

Ерозія
Виточена вітром скельна формація на Альтіплано, Болівія.

У ряді випадків вітер може бути причиною ерозії, що проявляється переважно унаслідок двох процесів.

Перший, відомий як дефляція, є процесом видування дрібних частинок та перенесення їх до інших районів. Райони, де цей процес інтенсивний, називаються зонами дефляції. Поверхня у таких районах, що займають близько половини площі всіх пустель Землі, так звана пустельна бруківка, складається з твердих гірських порід та скельних уламків, які вітер не може перенести.

Другий процес, відомий як коразія, є процесом абразивного руйнування гірських порід. Коразія відбувається в першу чергу через сальтацію породи твердими частинками середнього розміру та призводить до утворення таких структур як ярданги та вентифакти.

Вітрова ерозія найбільш ефективно відбувається у районах із незначним рослинним покривом або загалом без нього, найчастіше така відсутність рослинності зумовлена посушливим кліматом цих районів. Крім того, за відсутності води, що зазвичай є ефективнішим фактором ерозії, вітрова ерозія стає помітнішою.

Перенесення пилу з пустель
Пилова буря в Техасі, 1935 рік.

Усередині літа, тобто в липні у Північній півкулі, смуга пасатів зсувається помітно ближче до полюсів, охоплюючи райони субтропічних пустель, таких як Сахара. Унаслідок цього, на південній межі субтропічного хребта, де утримується суха погода, відбувається активне перенесення пилу в західному напрямку. Пил із Сахари протягом цього сезону здатний досягати південного сходу Північної Америки, що можна побачити за зміною кольору неба на білуватий та за червоним сонцем уранці. Це особливо яскраво виявляється у Флориді, де осідає більше половини пилу, що досягає США[68]. Кількість пилу, що переноситься вітром, сильно варіює рік від року, але загалом, починаючи з 1970 року, вона збільшилася через збільшення частоти і тривалості посух в Африці[69]. Велика кількість частинок пилу у повітрі загалом погано впливає на його якість[8] і пов'язана із зникненням коралових рифів в Карибському морі[70]. Подібні процеси перенесення пилу відбуваються і з інших пустель та в інших напрямках. Так, через дію західних вітрів помірного поясу в зимовий період, пил з пустелі Гобі, разом з великою кількістю забруднюючих речовин, може перетинати Тихий океан і досягати Північної Америки[67].

Багато з вітрів, що пов'язані із переносом пилу з пустель, мають місцеві назви. Так, каліма є північно-східними вітрами, що несуть пил на Канарські острови[71]. Харматан переносить пил у зимовий період до Гвінейської затоки[72]. Сироко несе пил з Північної Африки до Південної Європи в результаті руху позатропічних циклонів через Середземне море[73]. Весняні шторми, що несуть несуть пил через Єгипет та Аравійський півострів, відомі як хамсин[74]. Шамаль, викликаний проходженням холодних фронтів, дме поблизу Перської затоки[75].

Відкладання матеріалів
Дюни в пустелі Наміб

Відкладання матеріалів вітром призводить до утворення піщаних щитів та формування таких форм рельєфу як піщані дюни. Дюни досить типові на узбережжі та в межах піщаних щитів у пустелях[76], де вони відомі як бархани.

Іншим прикладом є відкладання лесу, однорідної зазвичай нестратифікованої пористої крихкої осадової породи жовтуватого кольору[77], що складається з перенесених вітром частинок найменшого розміру, мулу. Зазвичай лес відкладається на площі у сотні квадратних кілометрів[78]. Тоді як у Європі та Америці товщина шару лесу зазвичай становить 20-30 м, на Лесовому плато в Китаї вона досягає до 335 м. Лес утворює дуже родючі ґрунти, що за сприятливих кліматичних умов здатні підтримувати найбільші врожаї у світі[79]. Проте, він дуже нестабільний геологічно та дуже легко еродується, через що часто вимагає захисних утворень[66].

Ефект на рослини
Насіння кульбаби
Перекотиполе Salsola tragus

Вітер забезпечує анемохорію — один з поширених способів рознесення насіння. Рознесення насіння вітром може мати дві форми: насіння може плавати у повітрі, що рухається, або може бути легко підняте з поверхні землі[80]. Класичним прикладом рослини, що розповсюджується за допомогою вітру, є кульбаба (Taraxacum), що має пухнастий паппус, прикріплений до насіння, за допомогою якого насіння довго плаває у повітрі та розноситься на великі відстані. Іншим широко відомим прикладом є клен (Acer), що має «крилате» насіння, здатне пролітати певні відстані до падіння. Важливим обмеженням анемохорії є необхідність в утворенні великої кількості насіння для забезпечення високої вірогідності потрапляння на зручну для проростання ділянку, унаслідок чого існують сильні еволюційні обмеження на розвиток цього процесу. Наприклад, айстрові, до яких належить кульбаба, на островах мають меншу здатність до анемохорії через більшу масу насіння і менший паппус у порівнянні зі своїми континентальними родичами[81]. На анемохорію покладаються багато видів трав та рудеральних рослин. Інший механізм рознесення насіння вітром мають перекотиполе, що розносять його разом з усією рослиною. Пов'язаним з анемохорією процесом є анемофілія, процес рознесення вітром пилку. Таким чином запилюється велика кількість видів рослин, особливо у випадку великої щільності рослин одного виду в певному районі[82].

Вітер також здатний обмежувати ріст дерев. Через сильніші вітри, на узбережжі та на окремих пагорбах лінія лісу набагато нижча, ніж на відповідних висотах у глибині гірських систем. Сильні вітри ефективно сприяють ерозії ґрунту[83] та ушкоджують пагони і молоді гілки, а сильніші вітри здатні валити навіть цілі дерева. Цей процес ефективніше відбувається з навітряного боку гір, та здебільшого вражає старіші та більші за розміром дерева[84].

Вітер також може ушкоджувати рослини через абразію піском та іншими твердими частинками. Через одночасне пошкодження великого числа клітин на поверхні, рослина втрачає багато вологи, що особливо важливо під час посушливого сезону. Рослини, однак, здатні частково пристосовуватися до абразії за допомогою збільшення росту коріння та пригнічення росту верхніх частин[85].

Розповсюдження пожеж
Лісова пожежа у Національному лісі Біттеррут, Монтана.

Вітер є важливим фактором, що впливає на поширення природних пожеж, впливаючи як на перенесення матеріалу, що горить, так і на зменшення вологості повітря. Обидва ефекти найсильніші протягом дня, збільшуючи швидкість тління до 5 разів[86]. Унаслідок перенесення палаючого матеріалу та гарячого повітря пожежі швидко поширюються в напрямку руху вітру[87].

Вплив на тварин

Одним з ефектів вітру на тварин є вплив на температурний режим, зокрема збільшення вразливості від холоду. Корови та вівці можуть замерзнути за умовами комбінації вітру та низьких температур, оскільки вітер швидкістю понад 11 м/с робить їх хутро неефективним для захисту від холоду[88]. Пінгвіни загалом добре пристосовані до низьких температур завдяки шарам жиру та пір'я, але за умовами сильного вітру їх плавці та ноги не витримують холоду. Багато видів пінгвінів пристосувалися до таких умов за допомогою притискування один до одного[89].

Літаючі комахи часто нездатні боротися з вітром і тому легко переносяться ним зі звичних місць існування[90], а деякі види використовують вітер для масових міграцій. Птахи здатні боротися з вітром, але також використовують його під час міграцій для зменшення витрат енергії[91]. Багато великих птахів також використовують зустрічний вітер для набору необхідної швидкості відносно повітря і зльоту з поверхні землі або води.

Багато інших тварин здатні тим чи іншим чином використовувати вітер для своїх потреб або пристосовуватися до нього. Наприклад, підкоришники запасають на зиму суху траву, яку захищають від рознесення вітром камінцями[92]. Таргани здатні відчувати найменші зміни вітру в результаті наближення хижака, такого як ропуха, та реагувати з метою уникнути нападу. Їхні церки дуже чутливі до вітру, та допомагають їм залишитися живими у середньому в половині випадків[93]. Благородний олень, що має гострий нюх, може відчувати хижаків на навітряному боці на відстані до 800 м[94]. Збільшення швидкості вітру до значень понад 4 м/с подає полярному мартину сигнал до збільшення активності з пошуків їжі та спроб захоплення яєць товстодзьобих кайр[95].

Вплив на людину

Транспорт
Розташування злітно-посадкових смуг аеропорту Ексетер, призначене для того, щоб літаки могли злітати і сідати проти вітру.

Одним з найпоширеніших застосувань вітру було і залишається використання його для руху вітрильних суден. Загалом всі типи вітрильних суден досить подібні, майже всі вони (за винятком роторних, що використовують ефект Магнуса) мають щонайменш одну щоглу для утримання вітрил, такелаж і кіль[96]. Однак вітрильні судна не є дуже швидкими, подорожі через океани тривають кілька місяців[97], а звичайними проблемами є попадання у штиль на тривалий період[98] або відхилення від курсу через шторм чи вітри незручного напрямку[99]. Традиційно, через тривалість подорожей та можливі затримки, важливою проблемою було забезпечення корабля їжею та питною водою[100]. Одним з сучасних напрямків розвитку руху суден за допомогою вітру є використання великих повітряних зміїв[101].

Хоча сучасні літаки користуються власним джерелом енергії, сильні вітри впливають на швидкість їхнього руху[102]. У випадку ж легких і безмоторних літальних апаратів, вітер відіграє головну роль у русі і маневруванні[103]. Напрямок вітру зазвичай є важливим під час зльоту й посадки літальних апаратів з нерухомими крилами, через що злітно-посадкові смуги проєктуються із врахуванням напрямку переважаючих вітрів. Хоча зліт за вітром інколи є припустимим, зазвичай цього не рекомендується робити через ефективність та міркування безпеки, а найкращим завжди є зліт і посадка проти вітру. Попутний вітер збільшує необхідні для злету і гальмування відстані та зменшує кут злету й посадки, через що довжина злітно-посадкових смуг та перешкоди за ними можуть стати обмежуючими факторами[104]. На відміну від літальних апаратів важчих за повітря, аеростати мають набагато більші розміри, і тому набагато більше залежать від руху вітру, маючи у кращому випадку обмежену здатність рухатися відносно повітря.

Першими почали застосовувати вітер як джерело енергії сингали, що мешкали біля міста Анурадхапура та у деяких інших районах Шрі-Ланки.Вже близько 300 року до н. е. вони використовували мусонні вітри для розпалювання печей[105]. Перший спогад про застосування вітру для виконання механічної роботи знайдено в роботі Герона, який у 1 столітті н. е. сконструював примітивний вітряк, що постачав енергію для органа[106]. Перші справжні вітряки з'явилися близько 7 століття в регіоні Сістан на межі Ірану й Афганістану. Це були пристрої з вертикальною віссю[107], що мали 6-12 лопатей, зроблених з рисових матів, і застосовувалися для молотіння зерна і помпування води[108]. Звичайніші тепер вітряки з горизонтальною віссю почали застосовуватися для обмолоту зерна у Північно-Східній Європі з 1180-х років.

Сучасна вітроенергетика зосереджується перш за все на отриманні електроенергії, хоча незначна кількість вітряків, призначених для виконання механічної роботи безпосередньо, все ще існує. Станом на 2009 рік, у вітроенергетиці було згенеровано 340 ТВт/год енергії, або близько 2 % її світового споживання[109]. Завдяки істотним державним субсидіям у багатьох країнах, це число збільшилося приблизно удвічі за попередні три роки. У кількох країнах вітроенергетика вже зараз становить досить вагому частку всієї електроенергетики, зокрема 20 % у Данії і по 14 % — у Португалії та Іспанії[110]. Всі комерційні вітрогенератори, що застосовуються зараз, збудовано у вигляді наземних веж із горизонтальною віссю генератора. Однак, оскільки швидкість вітру помітно зростає з висотою, існує тенденція збільшення висоти веж та розроблюються методи отримання енергії за допомогою мобільних генераторів, встановлених на великих повітряних зміях[111][112].

Відпочинок та спорт
Віндсерфінг

Вітер грає важливу роль у багатьох популярних видах спорту та розваг, зокрема таких як дельтапланеризм, парапланеризм, польоти на повітряних шарах, запуск повітряних зміїв, сноукайтинг, кайтсерфінг, вітрильний спорт та віндсерфінг. У планеризмі, градієнт вітру над поверхнею істотно впливає на зліт з землі та посадку планера. Якщо градієнт дуже великий, пілот має постійно регулювати кут атаки планера для уникнення різких змін у підйомній силі та втрати стабільності апарату[113][114]. З іншого боку, пілоти планерів часто використовують градієнт вітру на великій висоті для отримання енергії для польоту за допомогою динамічного ширяння[115].

Руйнівна дія
Руйнування унаслідок урагану Ендрю, Флорида, 1992 рік.

Сильні вітри здатні викликати значні руйнування, обсяг яких залежить від швидкості вітру. Окремі пориви вітру можуть розгойдувати погано сконструйовані підвісні мости, а у випадку збіжності частоти поривів із власною частотою коливань мосту, міст може бути легко зруйновано, як це трапилося із мостом Такома-Нарроуз 1940 року[116]. Вже вітри швидкістю 12 м/с можуть призвести до пошкодження ліній електропередачі через падіння на них зламаних гілок дерев[117]. Хоча про жодне дерево не можна бути впевненим, що воно витримає вітер ураганної сили, дерева з неглибоким корінням вириваються з землі набагато легше, а ламкі дерева, такі як евкаліпт або гібіскус, легше ламаються[118]. Вітри ураганної сили, тобто швидкістю понад 35 м/с, наносять значні пошкодження легким та інколи навіть капітальним будівлям, розбивають вікна та здирають фарбу з машин[30]. Вітри швидкістю понад 70 м/с здатні руйнувати вже практично будь-які будівлі, а будівель, здатних витримати вітер швидкістю понад 90 м/с, майже не існує. Так, деякі шкали швидкості вітру, зокрема шкала Саффіра-Сімпсона, призначені оцінити можливі збитки від ураганів[119][120].

Значення в міфології та культурі
Фудзін, синтоїстський бог вітру, малюнок Тавараї Сотацу, 17 ст.

У багатьох культурах вітер персоніфікувався у вигляді одного або багатьох богів, йому надавалися надприродні властивості або приписувалися причини непов'язаних подій. Так, ацтекського бога вітру Еекатль поважали як одного з богів-творців[121]. Індуїстський бог вітру Ваю грає важливу роль у міфології Упанішад, де є батьком Бхіми і духовним батьком Ханумана[122][123]. Головними богами вітру в давньогрецькій міфології були Борей, Нот, Евр і Зефір, що відповідали, відповідно, північному, південному, східному та західному вітрам[123], також із вітром асоціювався Еол, що панував над ними. Греки також мали назви для вітрів проміжних напрямків та сезонних вітрів, яких, зокрема, було зображено на Башті вітрів у Афінах[123]. Японський бог вітру Фудзін є одним з найстаріших богів традиції синто. За легендою, він вже існував на момент створення світу і випустив вітри зі своєї сумки для очищення світу від імли[124]. У скандинавській міфології богом вітру був Ньйорд[123], а поруч із ним існували чотири гноми: Нордрі, Судрі, Аустрі й Вестрі, що відповідали окремим вітрам[125]. У слов'янській міфології богом вітру, неба та повітря був Стрибог, дід і володар восьми вітрів, що відповідали восьми головним напрямкам[123].

У багатьох культурах вітер також вважався однією з кількох стихій, у цьому значенні його часто ототожнювали з повітрям. Він присутній у фольклорі багатьох народів, у літературі та інших формах мистецтва. Він грає різні ролі, часто символізуючи волю, неприборканість або зміни.

Вітер також інколи вважався й причиною хвороб, так, за давнім українським повір'ям, вітер міг переносити злих духів, здатних викликати гостець[126].

Значення в історії

В Японії, камікадзе — «божественний вітер» — вважався дарунком богів. Саме так було названо два тайфуни, що вберегли Японію від монгольської навали 1274 та 1281 років[127]. Два інші відомі шторми мають спільну назву «Протестантський вітер». Один з них затримав та значно пошкодив кораблі іспанської «Непереможної армади» під час нападу на Англію 1588 року, що привело до поразки армади та встановлення англійського панування на морі[128]. Інший не дав англійським кораблям можливості вийти з гаваней 1688 року, чим допоміг Вільгельму Оранському висадитися в Англії та завоювати її[129]. Під час Єгипетської кампанії Наполеона, французькі солдати значно постраждали від пилових бур, які приносив пустельний вітер хамсин: якщо місцеві мешканці встигали сховатися, незвичні до цих вітрів французи задихалися в пилу[130]. Хамсин кілька разів зупиняв битви і протягом Другої світової війни, коли видимість знижувалася практично до нуля, а електричні розряди робили непридатними до використання компаси[131].

Вивчення вітрів у добу мореплавання стало поштовхом для навігації та, по суті, уможливило чимало відкриттів.

Під час англо-іспанської війни Непереможну армаду подолали, в тому числі важливим виявився фактор морської бурі, що розкидала кораблі Іспанської корони. Міфологізація бурі, вилилася в те, що її почали називати в Англії протестантським вітром. На честь перемоги в Англії виготовили спеціальні медалі, що містили варіації на тему Божого промислу, наприклад «1588. Flavit Jehovah et Dissipati Sunt» («Бог подув і вони розсипались») і «He blew with His winds, and they were scattered» («Він подув своїми вітрами — і вони розсипались»).

Локальні вітри
  • вітри Байкалу: баргузин (від назви ріки), сарма, верховик, култук;
  • вітри Молдови, Добруджі: кривець (Crivăț);
  • вітри Бразилії: аброльйос — сезонний зимовий шквал з боку архіпелагу Аброльйос (з порт.: «відкрий свої очі»);
  • вітри Філіппін: аміхан (за іменем безстатевого божества в образі пташини, що першим із живих істот населило землю)

За межами Землі

Сонячний вітер
Відбиття сонячного вітру геліопаузою

Сонячний вітер є рухом не повітря, а дуже розрідженої плазми, що викидається із атмосфери Сонця (або іншої зірки) із середньою швидкістю близько 400 км/с (від 300 до 800 км/с на різних ділянках). Він складається переважно з окремих електронів і протонів з середніми енергіями близько 1 кеВ. Цим частинкам вдається подолати гравітаційне поле Сонця завдяки високій температурі корони[132] та інших, не до кінця зрозумілих процесів, що надають їм додаткову енергію. Сонячний вітер утворює геліосферу, величезну ділянку міжзоряного простору навколо Сонячної системи[133]. Лише ті планети, що мають значне магнітне поле, зокрема Земля, здатні запобігати проникненню сонячного вітру до верхніх шарів атмосфери чи навіть поверхні[134]. У випадку особливо сильних спалахів, сонячний вітер здатний долати магнітне поле Землі та проникати до верхніх шарів її атмосфери, викликаючи магнітні бурі[135] і полярне сяйво[136]. Саме завдяки сонячному вітру хвости комет завжди спрямовані від Сонця[137].

Планетарний вітер

Рух газів у верхніх шарах атмосфери планети дозволяє атомам легких хімічних елементів, перш за все водню, досягати екзосфери, зони, у якій теплового руху достатньо для досягнення другої космічної швидкості і залишення планети без взаємодії із іншими частинками газу. Цей тип втрати планетами атмосфери відомий як планетарний вітер, за аналогією із сонячним вітром[138]. За геологічний час цей процес може викликати перетворення багатих на воду планет, таких як Земля, на бідні на воду, такі як Венера, або навіть призвести до втрати всієї атмосфери чи її частини[139]. Планети із гарячими нижніми шарами атмосфери мають вологіші верхні шари і швидше втрачають водень[134].

Вітер на інших планетах
Смуги переважних вітрів та Велика червона пляма — гігантський антициклон на Юпітері.

Сильні сталі вітри у верхніх шарах атмосфери Венери зі швидкістю близько 83 м/с облітають всю планету за 4-5 земних днів[140]. Коли Сонце нагріває полярні райони Марса, замерзлий вуглекислий газ сублімується й утворює вітри від полюсів зі швидкістю до 111 м/с. Вони переносять значну кількість пилу та водяної пари[141]. На Марсі існують й інші сильні вітри, зокрема «події очищення» та пилові смерчі[142][143]. На Юпітері швидкість вітру у висотних струмових течіях часто досягає 100 м/с[144] та 170 м/с у Великій червоній плямі й інших вихрах[145]. Одні з найшвидших у сонячній системі вітрів дмуть на Сатурні, найбільша швидкість східного вітру, зареєстрована апаратом Кассіні-Гюйгенс, досягає 375 м/с[146]. Швидкості вітрів на Урані, близько 50° пн. ш., досягають 240 м/с[147][148][149]. Переважаючі вітри у верхніх шарах атмосфери Нептуна досягають 400 м/с уздовж екватора і 250 м/с біля полюсів[150], висотна атмосферна течія на 70° пд. ш. рухається зі швидкістю 300 м/с[151].

Див. також

Примітки
  1. Glossary of Meteorology (2009). Geostrophic wind. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 20 червня 2013. Процитовано 18 березня 2009.
  2. JetStream (2008). Origin of Wind. National Weather Service Southern Region Headquarters. Архів оригіналу за 24 березня 2009. Процитовано 16 лютого 2009.
  3. Glossary of Meteorology (2009). Ageostrophic wind. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 20 червня 2013. Процитовано 18 березня 2009.
  4. Журнал Consumer, розділ Оточуюче середовище http://www.consumer.es/medio-ambiente/
  5. Michael A. Mares (1999). Encyclopedia of Deserts. University of Oklahoma Press. с. 121. ISBN 9780806131467. Процитовано 20 червня 2009.
  6. Glossary of Meteorology (2000). trade winds. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 22 серпня 2011. Процитовано 8 вересня 2008.
  7. Ralph Stockman Tarr and Frank Morton McMurry (1909). Advanced geography. W.W. Shannon, State Printing. с. 246. Процитовано 15 квітня 2009.
  8. Science Daily (14 липня 1999). African Dust Called A Major Factor Affecting Southeast U.S. Air Quality. Science Daily. Процитовано 10 червня 2007.
  9. Glossary of Meteorology (2009). Monsoon. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 14 березня 2008.
  10. Chapter-II Monsoon-2004: Onset, Advancement and Circulation Features. National Centre for Medium Range Forecasting. 23 жовтня 2004. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 3 травня 2008.
  11. Monsoon. Australian Broadcasting Corporation. 2000. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 3 травня 2008.
  12. Joint Typhoon Warning Center (2006). 3.3 JTWC Forecasting Philosophies. United States Navy. Архів оригіналу за 29 листопада 2007. Процитовано 11 лютого 2007.
  13. Glossary of Meteorology (2009). Westerlies. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 22 серпня 2011. Процитовано 15 квітня 2009.
  14. Sue Ferguson (7 вересня 2001). Climatology of the Interior Columbia River Basin. Interior Columbia Basin Ecosystem Management Project. Архів оригіналу за 22 серпня 2011. Процитовано 12 вересня 2009.
  15. Halldór Björnsson (2005). Global circulation. Veðurstofu Íslands. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 15 червня 2008.
  16. National Environmental Satellite, Data, and Information Service (2009). Investigating the Gulf Stream. North Carolina State University. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 6 травня 2009.
  17. The North Atlantic Drift Current. The National Oceanographic Partnership Program. 2003. Архів оригіналу за 15 вересня 2008. Процитовано 10 вересня 2008.
  18. Polar Lows. Cambridge University Press. 2003. с. 68. Процитовано 10 вересня 2008.
  19. Stuart Walker (1998). The sailor's wind. W. W. Norton & Company. с. 91. ISBN 0393045552, 9780393045550 Перевірте значення |isbn= (довідка). Процитовано 17 червня 2009.
  20. Glossary of Meteorology (2009). Polar easterlies. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 15 квітня 2009.
  21. Michael E. Ritter (2008). The Physical Environment: Global scale circulation. University of Wisconsin–Stevens Point. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 15 квітня 2009.
  22. Dr. Steve Ackerman (1995). Sea and Land Breezes. University of Wisconsin. Архів оригіналу за 5 грудня 2006. Процитовано 24 жовтня 2006.
  23. JetStream: An Online School For Weather (2008). The Sea Breeze. National Weather Service. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 24 жовтня 2006.
  24. National Weather Service Forecast Office in Tucson, Arizona (2008). What is a monsoon?. National Weather Service Western Region Headquarters. Архів оригіналу за 28 червня 2009. Процитовано 8 березня 2009.
  25. Douglas G. Hahn and Syukuro Manabe (1975). ...32.1515H The Role of Mountains in the South Asian Monsoon Circulation. Journal of Atmospheric Sciences 32 (8): 1515–1541. doi:10.1175/1520-0469(1975)032<1515:TROMIT>2.0.CO;2.
  26. J. D. Doyle (1997). The influence of mesoscale orography on a coastal jet and rainband. Monthly Weather Review 125 (7): 1465–1488. doi:10.1175/1520-0493(1997)125<1465:TIOMOO>2.0.CO;2.
  27. National Center for Atmospheric Research (2006). T-REX: Catching the Sierra’s waves and rotors. University Corporation for Atmospheric Research. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 21 жовтня 2006.
  28. Dr. Michael Pidwirny (2008). CHAPTER 8: Introduction to the Hydrosphere (e). Cloud Formation Processes. Physical Geography. Архів оригіналу за 20 грудня 2008. Процитовано 1 січня 2009.
  29. Michael Dunn (2003). New Zealand Painting. Auckland University Press. с. 93. ISBN 9781869402976. Процитовано 21 червня 2009.
  30. Rene Munoz (10 квітня 2000). Boulder's downslope winds. University Corporation for Atmospheric Research. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 16 червня 2009.
  31. Стаття «Climate», Encyclopædia Britannica
  32. Anthropogenic Effects on Tropical Cyclone Activity. Massachusetts Institute of Technology. 8 лютого 2006. Архів оригіналу за 30 березня 2009. Процитовано 7 травня 2009.
  33. JetStream (2008). How to read weather maps. National Weather Service. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 16 травня 2009.
  34. Glossary of Meteorology (2009). Wind vane. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 17 березня 2009.
  35. Glossary of Meteorology (2009). Wind sock. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 17 березня 2009.
  36. Glossary of Meteorology (2009). Anemometer. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 17 березня 2009.
  37. Glossary of Meteorology (2009). Pitot tube. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 17 березня 2009.
  38. Tropical Cyclone Weather Services Program (1 червня 2006). Tropical cyclone definitions (PDF). National Weather Service. Архів оригіналу за 2 листопада 2006. Процитовано 30 листопада 2006.
  39. Hydrology and Water Resources of India. Springer. 2007. с. 187. ISBN 9781402051791. Процитовано 22 квітня 2009.
  40. Jan-Hwa Chu (1999). Section 2. Intensity Observation and Forecast Errors. United States Navy. Архів оригіналу за 17 вересня 2008. Процитовано 4 липня 2008.
  41. Glossary of Meteorology (2009). Rawinsonde. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 17 березня 2009.
  42. Glossary of Meteorology (2009). Pibal. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 17 березня 2009.
  43. (англ.)World record wind gust. World Meteorological Association. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 26 січня 2010.
  44. (англ.)The story of the world record wind. Mount Washington Observatory. Архів оригіналу за 20 листопада 2008. Процитовано 26 січня 2010.
  45. Кравчук П. А. Рекорды природы. — Любешов : Эрудит, 1993. — 216 с. — ISBN 5-7707-2044-1. , с. 117
  46. (рос.) Прусаков А. А., Козлов Е. Д. Книга рекордов Крыма Архівовано 24 грудня 2009 у Wayback Machine.. Симферополь, 1999.
  47. D. C. Beaudette (1988). FAA Advisory Circular Pilot Wind Shear Guide via the Internet Wayback Machine. Federal Aviation Administration. Архів оригіналу за 14 жовтня 2006. Процитовано 18 березня 2009.
  48. David M. Roth (2006). Unified Surface Analysis Manual. Hydrometeorological Prediction Center. Архів оригіналу за 29 вересня 2006. Процитовано 22 жовтня 2006.
  49. Glossary of Meteorology (2007). E. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 3 червня 2007.
  50. Jet Streams in the UK. BBC. 2009. Архів оригіналу за 24 жовтня 2004. Процитовано 20 червня 2009.
  51. Cheryl W. Cleghorn (2004). Making the Skies Safer From Windshear. NASA Langley Air Force Base. Архів оригіналу за 23 серпня 2006. Процитовано 22 жовтня 2006.
  52. National Center for Atmospheric Research (Spring 2006). T-REX: Catching the Sierra’s waves and rotors. University Corporation for Atmospheric Research Quarterly. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 21 червня 2009.
  53. Hans M. Soekkha (1997). Aviation Safety. VSP. с. 229. ISBN 9789067642583. Процитовано 21 червня 2009.
  54. Robert Harrison (2001). Large Wind Turbines. Chichester: John Wiley & Sons. с. 30. ISBN 0471494569.
  55. Ross Garrett (1996). The Symmetry of Sailing. Dobbs Ferry: Sheridan House. с. 97–99. ISBN 1574090003.
  56. Gail S. Langevin (2009). Wind Shear. National Aeronautic and Space Administration. Архів оригіналу за 9 жовтня 2007. Процитовано 9 жовтня 2007.
  57. Rene N. Foss. Ground Plane Wind Shear Interaction on Acoustic Transmission. — Washington State Department of Transportation, 1978. — 1 червня. Процитовано 2007-05-30.
  58. University of Illinois (1999). Hurricanes. Архів оригіналу за 2 вересня 2006. Процитовано 21 жовтня 2006.
  59. University of Illinois (1999). Vertical Wind Shear. Архів оригіналу за 8 листопада 2006. Процитовано 21 жовтня 2006.
  60. Integrated Publishing (2007). Unit 6—Lesson 1: Low-Level Wind Shear. Архів оригіналу за 21 лютого 2009. Процитовано 21 червня 2009.
  61. Walter J. Saucier (2003). Principles of Meteorological Analysis. Courier Dover Publications. ISBN 9780486495415. Процитовано 9 січня 2009.
  62. Glossary of Meteorology (2009). G. American Meteorological Society. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 18 березня 2009.
  63. Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  64. Decoding the station model. Hydrometeorological Prediction Center. National Centers for Environmental Prediction. 2009. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 16 травня 2007.
  65. Terry T. Lankford (2000). Aviation Weather Handbook. McGraw-Hill Professional. ISBN 9780071361033. Процитовано 22 січня 2008.
  66. Vern Hofman and Dave Franzen (1997). Emergency Tillage to Control Wind Erosion. North Dakota State University Extension Service. Архів оригіналу за 5 липня 2008. Процитовано 21 березня 2009.
  67. James K. B. Bishop, Russ E. Davis, and Jeffrey T. Sherman (2002). Robotic Observations of Dust Storm Enhancement of Carbon Biomass in the North Pacific. Science 298. с. 817–821. Архів оригіналу за 20 липня 2007. Процитовано 20 червня 2009.
  68. Science Daily (15 червня 2001). Microbes And The Dust They Ride In On Pose Potential Health Risks. Процитовано 10 червня 2007.
  69. Usinfo.state.gov (2003). Study Says African Dust Affects Climate in U.S., Caribbean. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 10 червня 2007.
  70. U. S. Geological Survey (2006). Coral Mortality and African Dust. Архів оригіналу за 11 червня 2007. Процитовано 10 червня 2007.
  71. Weather Online (2009). Calima. Процитовано 17 червня 2009.
  72. Breuningmadsen, H; Henrik Breuning-Madsena and Theodore W. Awadzi (13 червня 2005). Harmattan dust deposition and particle size in Ghana. Catena 63 (1): 23–38. doi:10.1016/j.catena.2005.04.001. Процитовано 17 червня 2009.[недоступне посилання з серпня 2019]
  73. Weather Online (2009). Sirocco (Scirocco). Процитовано 17 червня 2009.
  74. Bill Giles (O.B.E) (2009). The Khamsin. BBC. Архів оригіналу за 13 березня 2009. Процитовано 17 червня 2009.
  75. Thomas J. Perrone (August 1979). Table of Contents: Wind Climatology of the Winter Shamal. United States Navy. Архів оригіналу за 6 травня 2010. Процитовано 17 червня 2009.
  76. United States Geological Survey (2004). Dunes – Getting Started. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 21 березня 2009.
  77. F. von Richthofen (1882). On the mode of origin of the loess. The Geological Magazine, Decade II, 9(7). с. 293–305.
  78. Glossary of Geology. Springer-Verlag, New York. 2005. с. 779. ISBN 3-540-27951-2.
  79. Arthur Getis; Judith Getis and Jerome D. Fellmann (2000). Introduction to Geography, Seventh Edition. McGraw Hill. с. 99. ISBN 0-697-38506-X.
  80. Plant Ecology, 2nd ed. Sinauer Associates, Inc., Massachusetts. 2006.
  81. Short-term evolution of reduced dispersal in island plant populations. Journal of Ecology, vol. 84. 1996. с. 53–61.
  82. A. J. Richards (1997). Plant Breeding Systems. Taylor & Francis. с. 88. ISBN 9780412574504. Процитовано 19 червня 2009.
  83. Leif Kullman (September 2005). Wind-Conditioned 20th Century Decline of Birch Treeline Vegetation in the Swedish Scandes. Arctic Vol. 58, No. 3. с. 286–294. Процитовано 20 червня 2009.
  84. Stand-replacing windthrow in the boreal forests of eastern Quebec. Canadian Journal of Forest Research, Vol. 39, No. 2. 1 лютого 2009. с. 481–487. Архів оригіналу за 7 червня 2011. Процитовано 20 червня 2009.
  85. ARS Studies Effect of Wind Sandblasting on Cotton Plants. USDA Agricultural Research Service. 26 січня 2010. Архів оригіналу за 17 жовтня 2010. Процитовано 2 вересня 2010.
  86. Mathematical model of a smoldering log (PDF). Combustion and Flame, issue 139. 2004. с. 228. с. 227–238. Процитовано 6 лютого 2009.
  87. National Wildfire Coordinating Group (8 лютого 2007). NWCG Communicator's Guide for Wildland Fire Management: Fire Education, Prevention, and Mitigation Practices, Wildland Fire Overview (PDF). с. 5. Архів оригіналу за 17 вересня 2008. Процитовано 11 грудня 2008.
  88. D. R. Ames and L. W. lnsley (1975). Wind Chill Effect for Cattle and Sheep. Journal of Animal Science Vol. 40, No. 1. с. 161–165. Процитовано 19 червня 2009.[недоступне посилання з квітня 2019]
  89. Australian Antarctic Division (8 грудня 2008). Adapting to the Cold. Australian Government Department of the Environment, Water, Heritage, and the Arts Australian Antarctic Division. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 20 червня 2009.
  90. Diana Yates (2008). Birds migrate together at night in dispersed flocks, new study indicates. University of Illinois at Urbana – Champaign. Архів оригіналу за 22 жовтня 2008. Процитовано 26 квітня 2009.
  91. Gary Ritchison (4 січня 2009). BIO 554/754 Ornithology Lecture Notes 2 – Bird Flight I. Eastern Kentucky University. Архів оригіналу за 3 лютого 2009. Процитовано 19 червня 2009.
  92. Jennifer Owen (1982). Feeding strategy. University of Chicago Press. с. 34–35. ISBN 9780226641867.
  93. Robert C. Eaton (1984). Neural mechanisms of startle behavior. Springer. с. 98–99. ISBN 9780306415562. Процитовано 19 червня 2009.
  94. Bob Robb, Gerald Bethge, Gerry Bethge (2000). The Ultimate Guide to Elk Hunting. Globe Pequot. с. 161. ISBN 9781585741809. Процитовано 19 червня 2009.
  95. Wind and prey nest sites as foraging constraints on an avian predator, the glaucous gull. Ecology, vol. 79, no. 7. 1998. с. 2403–2414. ISSN 0012-9658. Архів оригіналу за 27 липня 2014. Процитовано 2 вересня 2010.
  96. Britain's Sea Story, B.C. 55-A.D. 1805. Hodder and Stoughton. 1906. с. 30. Процитовано 19 березня 2009.
  97. Brandon Griggs and Jeff King (9 березня 2009). Boat made of plastic bottles to make ocean voyage. CNN. Процитовано 19 березня 2009.
  98. Jerry Cardwell (1997). Sailing Big on a Small Sailboat. Sheridan House, Inc. с. 118. ISBN 9781574090079. Процитовано 19 березня 2009.
  99. Brian Lavery and Patrick O'Brian (1989). Nelson's navy. Naval Institute Press. с. 191. ISBN 9781591146117. Процитовано 20 червня 2009.
  100. Carla Rahn Phillips (1993). The Worlds of Christopher Columbus. Cambridge University Press. с. 67. ISBN 9780521446525. Процитовано 19 березня 2009.
  101. SkySails офіційна сторінка компанії.
  102. Tom Benson (2008). Relative Velocities: Aircraft Reference. NASA Glenn Research Center. Архів оригіналу за 20 березня 2009. Процитовано 19 березня 2009.
  103. Library of Congress (6 січня 2006). The Dream of Flight. Архів оригіналу за 28 липня 2009. Процитовано 20 червня 2009.
  104. Flight Paths. Bristol International Airport. 2004. Архів оригіналу за 8 травня 2007. Процитовано 19 березня 2009.
  105. G. Juleff (January 1996). An ancient wind powered iron smelting technology in Sri Lanka. Nature 379(3). с. 60–63.
  106. A.G. Drachmann (1961). Heron's Windmill. Centaurus, 7. с. 145–151.
  107. Ahmad Y Hassan and Donald Routledge Hill (1986). Islamic Technology: An illustrated history. Cambridge University Press. с. 54. ISBN 0-521-42239-6.
  108. Donald Routledge Hill (May 1991). Mechanical Engineering in the Medieval Near East. Scientific American. с. 64–69.
  109. World Wind Energy Report 2009 (PDF). Report. World Wind Energy Association. February 2010. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 13-March-2010.
  110. Flowers Larry. Wind Energy Update (PDF) // Wind Engineering. — . — P. 191–200.
  111. High altitude wind power. Архів оригіналу за 23 березня 2018. Процитовано 1 листопада 2019.
  112. Dietrich Lohrmann (1995). Von der östlichen zur westlichen Windmühle. Archiv für Kulturgeschichte, Vol. 77, Issue 1. с. 1–30.
  113. Glider Flying Handbook. U.S. Government Printing Office, Washington D.C.: U.S. Federal Aviation Administration. 2003. с. 7–16. FAA-8083-13_GFH. Процитовано 17 червня 2009.
  114. Derek Piggott (1997). Gliding: a Handbook on Soaring Flight. Knauff & Grove. с. 85–86, 130–132. ISBN 9780960567645.
  115. Norman Mertke. Dynamic Soaring. Tuff Planes. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 2 вересня 2010.
  116. T. P. Grazulis (2001). The tornado. University of Oklahoma Press. с. 126–127. ISBN 9780806132587. Процитовано 13 травня 2009.
  117. Lightning: Principles, Instruments and Applications. Springer. 2009. с. 202–203. ISBN 9781402090783. Процитовано 13 травня 2009.
  118. Derek Burch (26 квітня 2006). How to Minimize Wind Damage in the South Florida Garden. University of Florida. Архів оригіналу за 28 травня 2009. Процитовано 13 травня 2009.
  119. National Hurricane Center (22 червня 2006). Saffir-Simpson Hurricane Scale Information. National Oceanic and Atmospheric Administration. Архів оригіналу за 1 березня 2007. Процитовано 25 лютого 2007.
  120. Storm Prediction Center (1 лютого 2007). Enhanced F Scale for Tornado Damage. Архів оригіналу за 6 травня 2009. Процитовано 13 травня 2009.
  121. Miller M and Taube K (1993). The Gods and Symbols of Ancient Mexico and the Maya: An Illustrated Dictionary of Mesoamerican Religion. London: Thames & Hudson. ISBN 0-500-05068-6. OCLC 27667317.
  122. Laura Gibbs, Ph.D (16 жовтня 2007). Vayu. Encyclopedia for Epics of Ancient India. Архів оригіналу за 2 грудня 2008. Процитовано 9 квітня 2009.
  123. Michael Jordan (1993). Encyclopedia of Gods: Over 2, 500 Deities of the World. New York: Facts on File. с. 5, 45, 80, 187–188, 243, 280, 295. ISBN 0-8160-2909-1.
  124. John Boardman (1994). The Diffusion of Classical Art in Antiquity. Princeton University Press. ISBN 0-691-03680-2.
  125. Andy Orchard (1997). Dictionary of Norse Myth and Legend. Cassell. ISBN 9780304363858.
  126. Чубинський ПП (1872). Труды этнографо-статистической экспедиции в западнорусский край, снаряженной Имп. Русск. геогр. об-вом. Юго-западный отдел 1. Санкт-Петербург. с. 136.
  127. History Detectives (2008). Feature – Kamikaze Attacks. PBS. Процитовано 21 березня 2009.
  128. Colin Martin, Geoffrey Parker (1999). The Spanish Armada. Manchester University Press. с. 144–181. ISBN 9781901341140. Процитовано 20 червня 2009.
  129. S. Lindgrén and J. Neumann (1985). Great Historical Events That Were Significantly Affected by the Weather: 7, “Protestant Wind”—“Popish Wind”: The Revolusion of 1688 in England. Bulletin of the American Meteorological Society. с. 634–644. doi:10.1175/1520-0477(1985)066<0634:GHETWS>2.0.CO;2.
  130. Nina Burleigh (2007). Mirage. Harper. с. 135. ISBN 9780060597672.
  131. Jan DeBlieu (1998). Wind. Houghton Mifflin Harcourt. с. 57. ISBN 9780395780336.
  132. Dr. David H. Hathaway (2007). The Solar Wind. National Aeronautic and Space Administration Marshall Space Flight Center. Архів оригіналу за 20 березня 2009. Процитовано 19 березня 2009.
  133. Robert Roy Britt (15 березня 2000). A Glowing Discovery at the Forefront of Our Plunge Through Space. SPACE.com. Архів оригіналу за 11 січня 2001. Процитовано 24 травня 2006.
  134. Rudolf Dvořák (2007). Extrasolar Planets. Wiley-VCH. с. 139–140. ISBN 9783527406715. Процитовано 5 травня 2009.
  135. Earth in Space (March 1997). Geomagnetic Storms Can Threaten Electric Power Grid. American Geophysical Union, Vol. 9, No. 7. с. 9–11. Архів оригіналу за 11 червня 2008. Процитовано 19 березня 2009.
  136. T. Neil Davis (22 березня 1976). Cause of the Aurora. Alaska Science Forum. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 19 березня 2009.
  137. Donald K. Yeomans (2005). World Book at NASA: Comets. National Aeronautics and Space Administration. Архів оригіналу за 6 липня 2009. Процитовано 20 червня 2009.
  138. Ruth Murray-Clay (2008). Atmospheric Escape Hot Jupiters & Interactions Between Planetary and Stellar Winds. Boston University. Архів оригіналу за 4 серпня 2009. Процитовано 5 травня 2009.
  139. E. Chassefiere (1996). Hydrodynamic escape of hydrogen from a hot water-rich atmosphere: The case of Venus. Journal of geophysical research, vol. 101, no. 11. с. 26039–26056. ISSN 0148-0227. Архів оригіналу за 27 грудня 2014. Процитовано 5 травня 2009.
  140. Rossow, William B.; W. B. Rossow, A. D. del Genio, T. Eichler (1990). Cloud-tracked winds from Pioneer Venus OCPP images (PDF). Journal of the Atmospheric Sciences 47 (17): 2053–2084. doi:10.1175/1520-0469(1990)047<2053:CTWFVO>2.0.CO;2.[недоступне посилання з квітня 2019]
  141. NASA (13 грудня 2004). Mars Rovers Spot Water-Clue Mineral, Frost, Clouds. Процитовано 17 березня 2006.
  142. http://www.nasa.gov/mission_pages/mer/mer-20070314.html
  143. David, Leonard (12 березня 2005). Spirit Gets A Dust Devil Once-Over. Space.com. Архів оригіналу за 18 лютого 2006. Процитовано 1 грудня 2006.
  144. Dynamics of Jupiter’s Atmosphere (PDF). Lunar & Planetary Institute. 29 липня 2003. Процитовано 1 лютого 2007.
  145. Buckley, M. (20 травня 2008). Storm Winds Blow in Jupiter’s Little Red Spot. Johns Hopkins Applied Physics Laboratory. Архів оригіналу за 26 березня 2012. Процитовано 16 жовтня 2008.
  146. C.C. Porco et al. (2005). Cassini Imaging Science: Initial Results on Saturn's Atmosphere. Science 307 (5713): 1243–1247. PMID 15731441. doi:10.1126/science.1107691. Вказано більш, ніж один |number= та |issue= (довідка)
  147. L. A. Sromovsky; P. M. Fry (2005). Dynamics of cloud features on Uranus. Icarus 179: 459–483. doi:10.1016/j.icarus.2005.07.022. Процитовано 17 червня 2009.
  148. H. B. Hammel; I. de Pater, S. Gibbard, et al. (2005). Uranus in 2003: Zonal winds, banded structure, and discrete features (PDF). Icarus 175: 534–545. doi:10.1016/j.icarus.2004.11.012. Процитовано 17 червня 2009.
  149. H. B. Hammel, K. Rages, G. W. Lockwood, et al. (2001). New Measurements of the Winds of Uranus. Icarus 153: 229–235. doi:10.1006/icar.2001.6689. Процитовано 17 червня 2009.
  150. Linda T. Elkins-Tanton (2006). Uranus, Neptune, Pluto, and the Outer Solar System. New York: Chelsea House. с. 79–83. ISBN 0-8160-5197-6.
  151. Jonathan I. Lunine (1993). The Atmospheres of Uranus and Neptune (PDF). Lunar and Planetary Observatory, University of Arizona. Процитовано 10 березня 2008.

Посилання
Ця стаття належить до добрих статей української Вікіпедії.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.