Польський Михаїл Афанасійович

6 листопада 1891 — народився в станиці Новотроіцьій Лабинського повіту, Кубанської області в Росії у сім'ї псаломщика.

1918-го був призначений повітовим протисектанським місіонером в Ставропольській єпархії.

29 липня 1920 — висвячений на диякона, а 1 серпня цього ж року — на ієрея. Служив в клірі Петропавловскої церкви біля Преображенської застави в Москві.

1921 — вступив на навчання в нелегальну Московську духовну академію, яка після невдовзі після Жовтневого перевороту 1919 року була закрита. Відновлена 1946-го, заняття проходили неофіційно, приватним способом у професорів.

7 травня 1922 — співслужив Патріарху Тихону в храмі села Богородське під Москвою. Це була остання літургія до його арешту.

1923 — за боротьбу з «обновленчеством» був арештований і 4,5 місяці провів в Московській Бутирській в'язниці. Після цього висланий до Соловецького табору особливого призначення. В таборі працював вязальщиком рибацьких сітей і рибаком на «Філімоновій тоні». 1926-го вийшов на волю.

20 грудня 1926 — засуджений на три роки заслання в Комі за статтею 58-13 УК РСФСР, відбував покарання в Усть-Сисольську.

Не визнав «Декларації» митрополита Сергія (Страгородського) 1927 року і від нього відділився. Служив як «катакомбний» священик, маючи антимінс від єпископа Платона (Руднєва).

В кінці 1929 року втікає з заслання в Комі.

1930 року нелегально жив декілька місяців у Москві, співпрацював з московськими іосифілянами, відвідав в Дівеєвому монастирі священика Павла Боротинського, а потім, за допомоги іосифлянина архітектора В. Н. Максимова, назавжди покинув СССР.

В березні цього ж року нелегально перетнув радянсько-перський кордон. При втечі взяв з собою відомості про репресованих священнослужителів Російської Православної Церкви, які пізніше використав у своїх творах.

В жовтні цього ж року прибув до Палестини, в Російську духовну місію, яка була тоді під контролем Архиєрейского Синоду Закордонної Церкви. Служив в одному із зайорданських монастирів Російської Духовної Місії в Святій Землі.

1931 року в Єрусалимі видав роботу «Положение Церкви в Советской России. Очерк бежавшего из России священника».

Его разрывающая душу искренность, поразительная ясность его взглядов, касающихся суждений о православной церкви и её путях, его неброское религиозное мужество, его описание церковной борьбы — стоят того, чтобы довериться его слову[1]

З 1934 року був настоятелем общини РПЦЗ в Бейруті. 28 квітня 1935 року зведенийв сан протоіерея.

Був учасником II Всезакордонного Церковного Собору 1938 року. Прочитав доклад «О духовном состоянии Русского народа под властью безбожников», Який був окремо виданий в Збірнику Діяній (Белград).

1938 року переїхав до Великої Британії, де до 1948 був настоятелем приходу в Лондоні в юрисдикції РПЦЗ. 1948 року переїхав до США, причислений до кафедрального собору у ім'я ікони Божої Матері «Всіх скорбящих Радість» в Сан-Франциско. 14 грудня цього ж року зведений в сан протопресвітера.

1948—1949 — на «Лос-Анджелеському процесі» — судовій справі про майно Преображенскої церкви в Лос-Анджелесі — успішно виступав як эксперт-каноніст, відстоюючи позиції РПЦЗ от посягань «Північно-Американської митрополії», яку тоді очолювава митрополит Феофіл (Пашковский). Обставини цієї справи описав в праці «Американская митрополия и дело Лос-Анджелесского прихода» (Джорданвіль, 1952).

1948 року опублікував роботу «Каноническое положение высшей церковной власти в СССР и заграницей», в якій довів канонічність Російської Православної Церкви Закордоном і неканонічність Московськоі Патріархії після Декларації митрополита Сергія 1927 року. Відповідь на неї вийшла 1960 року виданням в Парижі праці професора канонічного права С. В. Троїцького «О неправде Карловацкого раскола. Разбор книги прот. М. Польского „Каноническое положение Высшей Церковной власти в СССР и заграницей“».

З 1952 року служив старшим катедральным протоіереєм Скорбященського собору в Сан-Франциско. Відійшов від справ 1959-го.

Помер 21 травня 1960 року в Сан-Франциско (США).[2]