Протопресвітер

Протопресві́тер (від дав.-гр. πρῶτος — перший) — сан священника у християнстві[1], старший над пресвітерами[2]. В окремих автокефальних православних Церквах є аналогом сану протоієрея. В інших (зокрема в УПЦ), є почесним титулом — вищим званням для особи білого духовенства (одружених священників). Подібно до того як архімандрит є вищим пресвітерським званням в чорному духовенстві (монашествуючі священники). Аналогічні назви цього титулу з ідентичними функціональними обов'язками в українській мові — це протоієрей (від «ієрей») старший над ієреями, архіпресвітер, протопіп (від «піп»), протопоп[2]. Слов'янський відповідник даного терміну — благочинний, котрий є помічником єпископа у нагляді за парафіяльними церквами й виконання наказів церковної влади, займається адміністративно-судовими справами[3][4]. Свящинники в католицтві та православії одночасно є ієреями та пресвітирами (виключення з правила — диякони та єпископи). Розрізняють благочинних (пропресвітерів, протоієреїв) — парафіяльних, монастирських, старших[3][4]. У протестантизмі (не в усіх деномінаціях) використовують поняття «пресвітер» без права використання — «ієрей», тому нема в протестантизмі титулу — протопресвітер, протоієрей, архіпресвітер, благочинний.

Сан протопресвітера є в Українській греко-католицькій церкві. Відповідно існує поділ юрисдикції єпископа на протопресвітерства[5][6], що мають свою історію до 1772 року[7].

У Елладській православній церкві є сан протопресвітера, наприклад — керівник Центру патристичних видань в Афінах Іоанн Діотіс[8].

У Болгарській православній церкві протосинкел Софійській митрополії є протопресвітер Ангел Ангелов[9].

В УПЦ і РПЦ після 1917 року присвоюється в одиноких випадках священникам як нагорода за особливі заслуги за ініціативи й рішенням Патріарха Московського[10], і не є окремим ступенем Священства.