Свята земля
Свята́ земля́ (лат. Terra Sancta) — територія у Західній Азії, розташована між річкою Йордан та Середземним морем. Традиційно позначає Палестину, особливо землю Ізраїльську, яку Бог дарував своєму обраному народу. Займає терени сучасного Ізраїля, Палестини, західної Йорданії, південного Лівану та південно-західної Сирії. Вважається священною у трьох авраамічних релігіях: юдаїзмі, християнстві й ісламі. Центральне місто — Єрусалим, місце розташування колишнього Єрусалимського храму; місце страждань і воскресіння Господа Ісуса Христа; місце молитви Магомета з пророками у храмі. Впродовж історії входила до складу різних держав — Юдеї (до 586 до н. е.), Селевкідів (до 63), Риму і Візантії (63—638), Арабського халіфату (638—1099), держав хрестоносців (1099—1291), Єгипту (1291—1516), Османської імперії (1516—1917), Великої Британії (1917—1948), Ізраїля (з 1948). За володіння Святою землею ведуться постійні війни: візантійсько-арабські (VII—XI ст.); християно-мусульманські (XI—XV ст.), арабо-ізраїльські (з XX ст.).
Назва
Історія
-Aerial-Temple_Mount-(south_exposure).jpg.webp)
Історія Святої землі тісно пов'язана із хрестовими походами, які здійснювались під приводом встановлення контролю над християнськими святинями.
До початку хрестових походів єдиними володарями Святих місць були церковні громади Сходу — греко-православна, вірменська, сирійсько-якобітська, коптська й абіссинська. Після завершення хрестових походів Святі місця перейшли в управління Римо-католицької церкви (латинян).
Коли у 1187 році Єрусалим знову був зайнятий мусульманами, султан Саладдін заволодів як ключами Гробу Господнього, так і іншими Святими місцями, й лише у подальшому поступово, користуючись сприятливими обставинами, латинянам і грекам вдалось здобути право володіння Святими місцями.
У 1230 році папа Григорій IX призначив францисканців вартовими Святих місць. З XVI століття захисницею римо-католицької церкви на Сході стала Франція й домоглась від Порти підтвердження прав францисканців на володіння Святими місцями. Між латинянами й греками здавна відбувалось суперництво з приводу різних пільг і переваг, якими користувались послідовники обох віросповідань під час відвідання Святих місць. Їхні суперечки спричиняли незручності для Порти, яка вирішувала справи то на користь однієї, то на користь іншої сторони й часто викликала невдоволення обох.
У 1740 році Франція домоглась від султана для католицької церкви нових привілеїв на збиток православ'ю; але потім, за байдужості французів до релігійних справ, грекам вдалось отримати від візирів більшу частину церкви Св. Гробу, церкву у Віфлеємі й один з трьох ключів від печери, де народився Ісус.
Коли у 1808 році церква над Гробом Господнім згоріла, греки взяли на себе спорудження нового храму та стали одноосібними володарями більшої його частини.
До початку XX століття права на церкву Гробу Господнього виглядали таким чином: султан вважався власником землі під церквою та повітря над нею; ключі від церкви знаходились в руках мусульман; вони ж охороняли будівлю церкви та спостерігали за порядком всередині. Церква утворювала спільну власність (condomimum) шести віросповідань; головними власниками були три привілейованих віросповідання в Єрусалимі — латиняни, греки й вірмени; менше прав мали копти, якобіти та ефіопи. Церква у Віфлеємі належала грекам; стосовно ж печери, то на неї висували претензії як Східна Церква, так і латиняни.
Починаючи з 1960-х років XX століття територія Святої землі є предметом арабо-ізраїльського конфлікту.
Джерела
- Святость Земли Израиля // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.), Т. 3, кол. 215—218.
Посилання
- Свята земля // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1964. — Т. 7, кн. XIII : Літери Риз — Се. — С. 1703-1704. — 1000 екз.
- Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона, «Святі місця» (рос.)
- See the Holy Land (англ.)
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Свята земля